Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 148)

Широкий рот напружився.

— Так. Ті події, про які він знає. — Він чекав, ніби я мала додати пояснення, але я мовчала.

Було зрозуміло, що він хотів щось запитати, але через свою доброту не хотів тиснути на мене. Натомість підняв долоню у жесті благословення й відмови від цих думок.

— Ласкаво просимо, — повторив він. — Я відправлю служителя принести вам щось поїсти. — Він знову окинув мене поглядом. — І речі для вмивання. — Він накреслив хрест у мій бік — на прощання чи, може, задля вигнання скверни — і пішов з шарудінням коричневої тканини.

Раптом зрозумівши, як утомилася, я опустилася на ліжко, сумніваючись, що зможу не заснути до того, як поїм і помиюся. Я все ще міркувала про це, коли голова впала на подушку.

Мені наснився жах: Джеймі був за міцною кам’яною стіною без дверей. Я чула, як він кричить — знову й знову, але не могла дістатися до нього. Відчайдушно тарабанила по стіні, але бачила лише, як руки тонуть у камені, ніби це вода.

— Ай! — я сіла на вузькому ліжку, тримаючись за руку, якою вдарилася об непохитну стіну біля мого ліжка. Розхитувалася, стискаючу ниючу долоню стегнами, і раптом зрозуміла, що крики реальні.

Та коли вибігла в коридор, вони різко зникли. Двері в кімнату Джеймі були відчинені, мерехтливе світло лампи витікало в коридор.

Монах, якого я досі не бачила, був біля Джеймі, міцно його тримав. Свіжа кров проступила плямами крізь бинти на спині Джеймі, і його плечі тремтіли, як від холоду.

— Кошмар, — пояснив монах, помітивши мене на порозі. Він залишив Джеймі в моїх руках і пішов до столу за ганчіркою і глечиком води.

Джеймі ще тремтів, обличчя блищало від поту, очі були заплющені. Він важко дихав — аж хрипів. Монах сів поруч зі мною й почав витирати його лице лагідною долонею, прибираючи важке вологе волосся з його скронь.

— Ви, звісно, його дружина, — мовив до мене. — Тепер, гадаю, йому стане краще.

Тремтіння справді трохи вщухло за хвилину чи дві, і Джеймі розплющив очі й зітхнув.

— Зі мною все добре, — сказав він. — Клер, зі мною тепер усе гаразд. Але, заради Бога, приберіть цей сморід!

Тільки тоді я звернула увагу на запах у кімнаті — легкий, пряний аромат квітів, такий поширений як парфум, що я не звернула уваги. Лаванда. Запах мила й туалетної води. Востаннє я відчувала її запах у підземеллях в’язниці Вентворт, де так пахла білизна капітана Джонатана Рендалла і він сам.

Джерелом запаху була мала металева чашка, наповнена олією з ароматом трав, яку встромили у важку залізну підставку з трояндовим візерунком над вогником свічки.

Це мало заспокоїти розум, та призвело до протилежного ефекту. Джеймі дихав уже легше, сам сидів і тримав чашку води, яку йому дав монах. Але лице все ще було біле, і кутик рота тривожно смикався.

Я кивнула францисканцю робити так, як він сказав. Монах швидко заткнув гарячу чашку олії рушником і виніс її в коридор.

Джеймі видихнув з полегшенням, потім скривився від болю в ребрах.

— Рани на спині трохи відкрилися, — сказала я, трохи розвернувши його, щоб побачити бинти. — Та все не так погано.

— Знаю. Певно, перевернувся на спину уві сні. — Товстий згорток ковдр, що мав не давати йому перевертатися, зісковзнув на підлогу. Я дістала його й повернула на ліжко поруч із ним.

— Гадаю, від цього й був той сон. Наснилося, як мене шмагали. — Він здригнувся, зробив ковток води і віддав мені чашку. — Мені потрібно щось міцніше, якщо можна.

Наче за сигналом, дбайливий монах пройшов у двері з глечиком вина в одній руці й малою флягою макового настою в іншій.

— Алкоголь чи снодійне? — спитав він у Джеймі з усмішкою, піднявши руки. — Обирай свій варіант забуття.

— Я буду вино, якщо можна. Мені вже вистачило снів на одну ніч, — сказав Джеймі з кривою усмішкою у відповідь. Він повільно пив вино, а францисканець допомагав мені замінити забруднені бинти, втерти в рани свіжу мазь із календули. Коли вже я вклала Джеймі спати, підперши спину й поправивши ковдру, служитель зібрався йти.

Проходячи повз ліжко, він нахилився над Джеймі й накреслив знак хреста над його головою.

— Добре відпочинь, — мовив він.

— Дякую, отче, — сонливо відповів Джеймі, який вже майже заснув. Переконавшись, що Джеймі не потребуватиме мене до ранку, я торкнулася його плеча на прощання й пішла за відвідувачем у коридор.

— Дякую, — сказала я. — Щиро вдячна за вашу допомогу.

Монах граційно махнув долонею, відмовляючись від моєї вдячності.

— Радий, що зміг допомогти, — мовив він, і я зауважила, що він чудово говорить англійською, хоча і з ледь помітним французьким акцентом. — Я проходив повз крило для гостей на шляху до каплиці Сен-Жиль, коли почув крики.

Я здригнулася, згадавши ті крики, хриплі й моторошні, і сподівалася, що більше їх не почую. Кинувши погляд на вікно в кінці коридору, не помітила ознак світанку за віконницею.

— До каплиці? — здивувалась я. — А я думала, що утреню правлять у головній церкві. Та й ще надто рано.

Францисканець усміхнувся. Він був доволі молодий, може, трохи за тридцять, але в його шовковистому короткому каштановому волоссі була сивина. Каштанового ж кольору борода підстрижена так, що край ледь зачіпав закочений комір його ряси.

— Для утрені справді надто рано, — погодився він. — Я прямував до каплиці, бо зараз моя черга вічного поклоніння Святому Причастю. — Він озирнувся на кімнату Джеймі, де годинник-свічка показував час: пів на третю.

— Я вже спізнююся, — сказав він. — Брат Бартолом уже хоче спати. — Піднявши руку, він швидко благословив мене, розвернувся на п'ятах сандалій і пройшов крізь двері, що відчинялися в обидва боки, в кінці коридору раніше, ніж я встигла згадати, що не спитала про його ім’я.

Я пройшла в кімнату й нахилилася, щоб перевірити Джеймі. Він знову заснув, дихав легко, чоло було лише трохи зморщене. Я вирішила перевірити й легенько провела долонею по його волоссю. Похмурий вираз трохи розслабився, але повернувся. Я зітхнула й надійніше підіпхнула ковдри під нього.

Вранці я почувалася набагато краще, а от Джеймі з порожніми очима й нудотою після безсонної ночі рішуче відмовився від будь-яких пропозицій гарячого настою або бульйону на сніданок, роздратовано огризнувся на мене, коли я спробувала перевірити бинти на його долоні.

— Заради Бога, Клер, залиш мене самого! Я не хочу, щоб мене й далі мацали!

Він висмикнув долоню, насупившись. Я відвернулася без слів і зайнялася прибиранням слоїків і мішечків з ліками на столику. Зібрала їх у невеличкі групи за функцією: мазь із календули і бальзам із тополі від подразнень; кора верби й вишні та ромашка для чаїв; звіробій, часник і деревій для дезінфекції.

— Клер.

Я озирнулася, він сидів на ліжку, дивився на мене присоромлено.

— Вибач, Сассенах. У животі все стискає, маю жахливий настрій цього ранку. Але не мав гарчати на тебе. Ти мені пробачиш?

Я швидко підійшла до нього й легенько обійняла.

— Нічого пробачати, але що значить «у животі стискає»? — я не вперше усвідомила, що близькість і романтика — не синоніми.

Він скривився, трохи нахилився вперед і схрестив руки перед животом.

— Це значить, — сказав він, — що я хотів би, щоб ти поки залишила мене самого. Можна?

Я квапливо виконала його прохання й пішла шукати собі сніданок.

Повертаючись трохи пізніше з трапезної, помітила чепурну фігуру в чорній ризі францисканця, що перетинала подвір’я у напрямку монастиря, і поквапилася наздогнати його.

— Отче! — покликала я, і він обернувся й усміхнувся, побачивши мене.

— Доброго ранку, — привітався. — Мадам Фрейзер, чи не так? Як ваш чоловік цього ранку?

— Краще, — відповіла, сподіваючись, що це правда. — Я хотіла ще раз подякувати вам за минулу ніч. Ви пішли раніше, ніж я дізналася ваше ім’я.

Ясні горіхові очі виблискували, коли він вклонився мені, притиснувши долоню до серця.

— Франсуа Ансельм Мерікер д’Арманьяк, мадам, — сказав він. — Таким я народився. Тепер відомий лише як отець Ансельм.

— Ансельм Веселе Серце? — спитала я з усмішкою. Він знизав плечима — цілком французький жест, що не змінився крізь століття.

— Намагаюся, — сказав він з іронічною посмішкою.

— Не хочу вас затримувати, — мовила я, кидаючи погляд на монастир. — Хотіла лише подякувати за допомогу.

— Ви мене анітрохи не затримуєте, мадам. Насправді я не квапився ставати до роботи, а грішно віддався ледарству.

— Що у вас за робота? — зацікавлено спитала я. Цей чоловік явно був відвідувачем монастиря, його чорна францисканська ряса виділялася, як чорнильна пляма серед коричневих бенедиктинців. Тут було кілька таких відвідувачів, принаймні так розповів мені брат Полідор, один зі служителів. Більшість із них була вченими, тут вони ознайомлювалися з працями, що зберігалися у відомій бібліотеці абатства. Ансельм, схоже, був одним із таких. Він уже кілька місяців займався перекладом деяких праць Геродота.

— Вже бачили бібліотеку? То ходімо, — запросив він, коли я захитала головою. — Вона вражає, і я впевнений, що ваш дядько-абат не буде проти.

Мені було цікаво побачити бібліотеку, а ще я не хотіла повертатися одразу до самотності гостьових келій, тож пішла за ним без вагань.

Бібліотека була гарна з готичними колонами, що підносилися до високого склепіння стелі. Вікна заввишки в усю стіну заповнювали ділянки між колонами, тож у бібліотеці було багато світла. Більшість була з прозорого скла, але деякі мали оманливо прості на вигляд сцени-вітражі. Обходячи навшпиньки нахилені під час навчання фігури ченців, я завмерла й замилувалася однією зі сцен «Втечі до Єгипту».