Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 147)

Я була вражена, бо зачепила коня на скаку. Він загальмував, упав на коліно й покотився в шквалі снігу й ніг. Моя рука заніміла од віддачі пістоля. Я стояла й потирала її, стежачи за солдатом, що впав.

Він був поранений, спробував встати, але впав на спину в сніг. Його кінь, з боку якого стікала кров, відійшов, шкутильгаючи, поводи висіли.

Не пам’ятаю, про що я тоді думала й чи думала взагалі, але розуміла, поки наближалася до нього, що залишити його живим не можу. Ми в кілометрі від в’язниці, інші патрулі шукають в’язнів-втікачів, тож його незабаром помітять. І якщо він буде живий, то не лише зможе описати мене — і гаплик тоді нашій історії з заручницею! — але й скаже, в який бік ми поїхали. Нам залишалося щонайбільше кілометрів п’ять до узбережжя: дві години руху крізь товстий шар снігу. А там — знайти корабель. Я не можу дозволити йому розповісти комусь про нас.

Він зміг піднятися на ліктях, коли я наблизилася. Його очі широко розплющилися від здивування, коли він побачив мене, потім розслабилися: перед ним жінка, мене він не боявся.

Досвідченіший вояка остерігався би, хай там чоловік чи жінка, але це був юнак. Не більш як років шістнадцять, подумала я з відчуттям хворобливого шоку. Його щоки ще не втратили дитячої округлості, хоча на верхній губі з’явився пушок майбутніх вус.

Він розкрив рота, але лише застогнав від болю: притискав долоню до боку, і я бачила, як кров просочувала його туніку й мундир. Тож поранень видно не було, певно, кінь упав на нього.

Можливо, подумала я, він усе одно помре. Але я не могла розраховувати на це.

Кортик у правій руці був прихований під плащем. Я опустила ліву долоню на його голову. Так я торкалася голів сотень чоловіків, втішаючи, оглядаючи, підтримуючи їх перед тим, що чекало попереду. І вони дивилися на мене так само, як цей юнак: з надією і довірою.

Я не могла перерізати йому горло. Опустилася навколішки поруч з ним і відвернула його голову від себе. Всі техніки Руперта для швидкого вбивства були розраховані на опір. Спротиву не було, коли я нахилила його голову вперед якомога далі й встромила кортик в його шию біля основи черепа.

Я лишила його лежати обличчям у снігу й пішла до інших.

Сховавши наш громіздкий вантаж під ковдри на лаві внизу, ми з Мертаґом зустрілися на палубі «Крістабелі», щоб подивитися на небо перед штормом.

— Схоже, вітер сильний і постійний, — з надією сказала я, піднявши вологий палець.

Мертаґ похмуро роздивлявся хмари, чиї чорні животи висіли над гаванню, марно витрачаючи свій вантаж снігу, що танув на крижаних хвилях.

— Так. Сподіватимемось на плавний перетин. Інакше в нас на руках опиниться труп.

За пів години хитання на хвилях Ла-Маншу я зрозуміла, що саме він мав на увазі.

— Морська хвороба? — ошелешено сказала я. — Шотландці на таке не страждають!

Мертаґ був налаштований буркотливо.

— Тоді він, певно, рудий африканець. Я знаю одне: він зелений, як гнила риба, і скоро виблює свої печінки. Ходімо вниз, допоможеш мені завадити йому пробити ребрами груди.

— Трясця, — мовила я, коли ми з Мертаґом нахилилися над поруччям заради свіжого повітря під час короткої перерви у неприємній роботі під палубою, — якщо він знає про свою морську хворобу, чому тоді, в біса, наполягав на кораблі?

Він дивився уважно й не кліпав.

— Бо він добре знає, що далеко ми з ним у такому стані не заїхали б, а в Елдріджі він би не залишився, бо боявся, що англійці покарають Макранноха.

— Тож він вирішив убити себе в морі, — сказала я гірко.

— Так. Вирішив, що так загине тільки він, нікого не забере з собою. Це безкорисливо. Але не тихо, — додав Мертаґ, прямуючи до люка на палубі у відповідь на зрозумілі звуки знизу.

— Вітаю, — промовила я Джеймі годину чи дві по тому, прибираючи вологі пасма зі своїх щік і чола. — Схоже, ти станеш єдиним задокументованим випадком в історії медицини, коли людина померла від морської хвороби.

— О, добре, — пробурмотів він у купу подушок і ковдр, — не хотілося б, щоб усе це було даремно. — Він раптом кинувся вбік.

— Боже, тільки не знову.

Ми з Мертаґом ще раз кинулися до своїх позицій. Змушувати кремезного чоловіка не рухатися, поки він піддавався безжальним спазмам нудоти, було завданням не для слабких.

Після цього я знову перевірила його пульс і коротко торкнулася долонею липкого чола. Мертаґ прочитав моє обличчя і без слів пішов за мною сходнями на палубу.

— Йому дуже погано? — тихо спитав він.

— Не знаю, — безпорадно мовила я, струшуючи мокрим від поту волоссям під холодним вітром. — Я чесно ніколи не чула, щоб хтось помер від морської хвороби, але в його блювотинні вже кров. — Долоні чоловічка стиснули поруччя, кісточки випирали з-під шкіри в плямах від сонця. — Не знаю, чи поранив він себе всередині гострими краями ребер, чи це його шлунок подразнений від нудоти. Та все ж це поганий знак. І його пульс набагато слабий і нерівний. Усе це — навантаження на його серце.

— У нього серце лева. — Це пролунало тихо, і я спочатку засумнівалася, що почула це. Можливо, сльози в його очах були лише від солоного вітру. Він зненацька розвернувся до мене. — А голова, як у вола. У тебе залишилося снодійне, яке давала леді Аннабелль?

— Так, уся пляшка. Але він не хотів це приймати, бо не хоче спати.

— Та годі. Для багатьох те, чого вони хочуть, і те, що отримують, — це різні речі. Не розумію, чому в нього має бути не так. Гайда.

Я з тривогою пішла за ним назад під палубу.

— Не думаю, що він зможе це проковтнути.

— Залиш це мені. Бери пляшку й допоможи його посадити.

Джеймі вже був майже непритомний — непосильний тягар, який обурився, коли його підняли до перемички.

— Я помру, — сказав він кволо, але чітко, — і що швидше, то ліпше. Тож залиште мене померти у спокої.

Міцно схопившись за яскраве волосся Джеймі, Мертаґ змусив його підняти голову і притиснув флягу до його губ.

— Ковтай, маленький мій, інакше зламаю тобі шию. І навіть не думай не ковтати. Я закрию тобі носа й рота; якщо тебе з цим знудить, потече крізь вуха.

Спільними зусиллями ми повільно, але невблаганно переміщали вміст фляги в юного вождя Лалліброху. Джеймі кашляв і ледь не блював, але мужньо випив, скільки зміг, а потім притулився з зеленим обличчям і важким диханням до перемички. Мертаґ випереджував кожну загрозу вибуху блювотиння, жорстоко затикаючи носа, доцільно, але не завжди успішно, та це допомогло снодійному поступово накопичитися в крові пацієнта. Згодом ми поклали його на ліжко. Із кольорів на подушці були лише руде волосся, брови і вії.

Мертаґ піднявся на палубу до мене трохи пізніше.

— Дивись, — показала я. Тьмяне світло призахідного сонця сяяло недовговічними променями під хмарами і золотило камені на французькому узбережжі попереду. — Капітан каже, що ми прибудемо за три-чотири години.

— От би швидше, — сказав мій супутник, прибираючи з очей тонке каштанове волосся. Він обернувся до мене й подарував мені те, що найбільше було схоже на усмішку на його кислому обличчі.

Згодом, крокуючи слідом за знеможеним тілом нашого пацієнта, яке лежало на дошці між двома кремезними монахами, ми пройшли крізь високі ворота абатства святої Анни де Бопре.

38

Абатство

Абатство було величезною будівлею дванадцятого століття, оточеною стінами задля захисту від морських штормів і нападів наземних загарбників. Тепер, у більш мирні часи, його ворота були відкриті, що полегшувало торгівлю з найближчим селом. Аскетизм малих кам’яних келій гостьового крила пом’якшили, додавши гобелени і зручні меблі.

Я підвелася з крісла у своїй кімнаті, не знаючи, як саме зустрічати настоятеля. Треба стати на коліна й поцілувати перстень, чи так роблять лише при зустрічі з Папою Римським? Я обрала ввічливий реверанс.

Розкосі котячі очі Джеймі справді були від Фрейзерів. Як і міцна щелепа, хоча у чоловіка переді мною її частково приховувала чорна борода.

Абат Александер мав і широкий рот, як у його племінника, хоча здавалося, що він рідше усміхався ним. Розкосі блакитні очі лишалися дещо задумливими; він привітав мене приємною теплою усмішкою. Був набагато нижчий за Джеймі, десь мого зросту, і присадкуватий. Він носив ризу священника, але крокував, наче воїн. Певно, встиг побути й таким у свій час.

— Ласкаво просимо, небого, — мовив він, нахиливши голову. Таке привітання мене трохи ошелешило, але я вклонилася у відповідь.

— Вдячна за вашу гостинність, — сказала я щиро. — Ви… бачили Джеймі? — монахи забрали Джеймі помити, і я подумала, що ліпше в цьому процесі не допомагати.

Настоятель кивнув.

— О, так — промовив він, слабкий шотландський акцент пробився крізь культурну англійську. — Я бачив його. Залишив брата Амброза подбати про його рани. — Певно, моє обличчя відобразило сумнів, бо він сказав злегка сухо: — Не переймайтеся, мадам. Брат Амброз управний. — Він роздивлявся мене відверто оцінювальним поглядом, і в цьому був надто схожий зі своїм племінником.

— Мертаґ сказав, що ви самі — досвідчена лікарка.

— Саме так, — прямо відповіла я.

Це викликало справжню усмішку.

— Бачу, ви не страждаєте від гріха хибної скромності, — зауважив він.

— Маю інші, — промовила, усміхаючись у відповідь.

— Як і всі ми, — сказав він. — Брат Амброз захоче з вами поговорити, не сумніваюся.

— Мертаґ розповів… про те, що сталося? — обережно спитала я.