Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 146)

Ми з сером Маркусом якомога товстіше огорнули стегна Джеймі пов’язками під старими штанями й рейтузами темного кольору, щоб приховати плями крові, які могли проступити. Леді Аннабелль розшила одну з сорочок чоловіка на спині, щоб широкі плечі Джеймі вмістилися разом із товстим шаром бинтів на них. І все одно сорочка не застібнулася спереду, і краї бинтів, що тягнулися на грудях, визирали. Він відмовився розчісувати волосся, бо шкіра голови боліла, тож виглядав дико і скуйовджено, червоні шипи стирчали над набряклим багряним обличчям, на якому одне око не розплющувалося.

— Якщо тебе схоплять, — втрутився сер Маркус, — скажи, що ти моя гостя, яку викрали, поки ти їхала біля маєтку. Най приведуть тебе до Елдріджа на впізнання. Це має їх переконати. Ми скажемо їм, що ти подруга Аннабелль з Лондона.

— І ти безпечно поїдеш звідси перш ніж сер Флетчер зазирне привітатися, — додала Аннабелль серйозно.

Сер Маркус запропонував нам Гектора й Авесалома як супровід, але Мертаґ зауважив, що це натякне на співучасть Елдріджів, якщо ми зустрінемо англійських солдат. Тож ми були лише втрьох, закутані від холоду, на шляху до Дінґволла. Я везла товстий гаманець і записку від господаря Елдріджа, щось із цього чи все разом мало забезпечити нам шлях через Ла-Манш.

Рухатися в снігу було складно. Шар у кількадесят сантиметрів підступно ховав камені, ями й інші перепони, від цього коням було небезпечно рухатися, вони ковзали. Грудки снігу й бруду злітали з кожним кроком, чіплялися за животи й ноги коней, і хмари від дихання коней розсіювалися в крижаному повітрі.

Мертаґ вів нас невеликим заглибленням, на яке перетворилася дорога. Я їхала поруч з Джеймі, щоб допомогти, якщо він знепритомніє, хоча він сам наполіг, щоб його прив’язали до коня. Тільки його ліва долоня була вільна, лежала на пістолі, що був причеплений до лукй сідла й прихований під плащем.

Ми проїхали повз кілька окремих хатин, дим здіймався від солом’яних стріх, але всі мешканці і їхня худоба були всередині, ховалися від холоду. Тут і там самотній чоловік проходив від хати до сараю, носив відра чи сіно, але шлях здебільшого був порожнім.

Кілометри за три від Елдріджа ми опинилися в тіні замку Вентворт — похмурої маси на схилі пагорба. Дорога тут була витоптана, рух не припинявся навіть у найгіршу погоду.

Ми свідомо розрахували час так, щоб опинитися тут в обідню пору: сподівалися, що вартові будуть зайняті пирогами з м’ясом і елем. Тож повільно брели повз коротку дорогу, що вела до воріт, — всього лише група мандрівників, які мали нещастя опинитися в дорозі в такий неприємний день.

Залишивши в’язницю позаду, ми дали коням трохи відпочити, сховавшись у невеликому сосновому ліску. Мертаґ нахилився й зазирнув під широкий капелюх, що приховував примітне волосся Джеймі.

— Усе добре, хлопче? Ти якийсь тихий.

Джеймі підняв голову. Його обличчя було бліде, і струмки поту стікали шиєю, хоча вітер був крижаний, але він примудрився вичавити половину усмішки.

— Тримаюся.

— Як ти? — стривожено спитала я. Він сидів згорблено в сідлі, не залишилося й сліду його звичної прямої грації. Я отримала другу половину усмішки.

— Я намагався вирішити, що болить гірше — ребра, долоня чи дупа. Спроби обрати між ними відволікає думки від спини. — Він зробив великий ковток з фляги, яку дбайливо надав сер Маркус, здригнувся і передав її мені. Це було набагато краще за спирт, який я випила на шляху до Леоху, але напій був не менш міцним. Ми поїхали далі, жвавий вогник палав у моєму животі.

Коні важко підіймалися невеликим схилом, сніг вилітав з-під їхніх копит, коли я побачила, як Мертаґ різко підняв голову. Я простежила за напрямком його погляду й побачила солдатів у червоних мундирах, четверо, на конях на верхівці пагорба.

Нічого не вдієш: нас помітили, і клич рознісся над пагорбом. Тікати було нікуди. Доведеться спробувати викрутитися. Не озирнувшись, Мертаґ попрямував уперед задля розмови з ними.

Капрал з групою був солдатом середнього віку, що тримався у зимовій шинелі прямо. Він ввічливо вклонився мені, потім звернув увагу на Джеймі.

— Перепрошую, пане, мадам. Нам наказано зупиняти всіх, хто мандрує цим шляхом, щоб спитати про в’язнів, які нещодавно втекли з в’язниці Вентворт.

В’язні. Тож учора я примудрилася звільнити не лише Джеймі. Я зраділа цьому з різних причин. По-перше, це дещо ускладнювало пошуки. Четверо проти трьох було кращими умовами, ніж ми очікували.

Джеймі не відповів, але сильніше нахилився вперед, голова опустилася. Я бачила блиск його очей під крисами капелюха, він не знепритомнів. Певно, він знав цих чоловіків, його голос могли впізнати. Мертаґ спрямував свого коня вперед, між мною і солдатами.

— Так, господар трохи захворів, пане, як самі бачите, — сказав він, догідливо смикаючи себе за чуба. — Ви не могли б підказати, де дорога до Баллаґа? Підозрюю, що ми заблукали.

Я не розуміла, що він робить, поки не впіймала його погляд. Він озирнувся, опустив погляд і повернув його до солдат так швидко, що солдат вважав би, що його уважно слухали весь час. Джеймі міг впасти з сідла? Вдаючи, що поправляю капелюшок, я озирнулася через плече в напрямку, куди він вказав, і ледь не застигла від шоку.

Джеймі сидів прямо, нахиливши голову, щоб тінь приховала обличчя. Але кров потихеньку крапала з кінчика стремена під його стопою, залишаючи в снігу червоні ямочки, від яких слабко підіймалася пара.

Мертаґ, граючи посилену тупість, примудрився відвести солдатів до верхівки попереду, щоб вони могли вказати, що звідси було видно лише шлях до Дінґволла, що тягнувся за протилежним боком пагорба. Дорога перетинала Баллаґ і вела до узбережжя, до якого залишалося кілометрів п’ять чи близько того.

Я квапливо зісковзнула на землю, шалено смикаючи за ремінь попруги свого коня. Борсаючись у заметах, штовхала ногами сніг під живіт коня Джеймі, поки не приховала зрадницькі краплі. Швидкий погляд виявив, що солдати все ще сперечалися з Мертаґом, хоча один із них подивився на нас з верхівки пагорба, наче перевіряв, чи ми не пішли. Я жваво помахала, а потім, щойно солдат відвернув голову, нахилилася й зірвала одну з трьох своїх нижніх спідниць, відсунула плащ Джеймі й запхала згорнуту спідницю під його стегно, ігноруючи зойк болю. Плащ вчасно повернувся на місце, і я підбігла до свого коня і начебто возилася з попругою, коли прибули Мертаґ і англійці.

— Схоже, ремінь треба затягнути міцніше, — пояснила легковажно, кліпаючи очима в бік найближчого червоного мундира.

— О? Чому ж ви не допомагаєте леді? — він звертався до Джеймі.

— Мій чоловік погано почувається, — промовила. — Я сама впораюся, дякую.

Капрала це зацікавило.

— Захворів? То що з вами таке? — він скерував коня вперед, придивлявся до блідого обличчя Джеймі під широкими крисами

капелюха. — Погано виглядаєш, це точно. Знімай капелюха, друже. Що в тебе з обличчям?

Джеймі вистрілив у нього крізь складки плаща. Червоний мундир був десь за два метри від нього і впав із сідла на бік раніше, ніж пляма на грудях стала більшою за мою долоню.

Мертаґ опинився з пістолем у кожній руці раніше, ніж капрал упав на землю. Одна куля відлетіла, бо його кінь відсахнувся від несподіваного гуркоту й руху. Друга вразила ціль, розірвавши руку солдата вище ліктя, шматок тканини теліпався на рукаві, що стрімко червонішав. Але чоловік залишився в сідлі й витягував шаблю однією рукою, поки Мертаґ шукав під плащем нову зброю.

Один із двох солдатів, що залишилися, розвернув коня, послизнувшись у снігу, і помчав геть у напрямку в’язниці, імовірно в пошуках допомоги.

— Клер! — пролунав крик угорі. Я налякано підвела очі й побачила, що Джеймі вказував на втікача. — Зупини його! — він встиг кинути мені другий пістоль, потім розвернувся і витягнув меч, щоб зустріти атаку четвертого солдата.

Мій кінь був бойовий, він притиснув вуха до голови й тупав копитами, рив сніг від рейваху, що здійнявся, але не побіг від звуків пострілів і слухняно стояв, поки я намацувала луку сідла. Бажаючи залишити бій позаду, він побіг, щойно я була в сідлі, і ми помчали за втікачем.

Сніг заважав нам рухатися не менше, ніж йому, але мій кінь був кращий, і ми мали перевагу, бо кінь, на якому той тікав, прокладав грубу стежку у свіжому снігу. Ми повільно наздоганяли його, але я бачила, що цього не вистачить. Та на нього попереду чекав пагорб; якщо я поверну праворуч, можливо, швидше зможу об’їхати пагорб по рівній землі й зустріти його на тому боці, поки він спускатиметься. Я смикнула за поводи й нахилилася, щоб не вилетіти з сідла, поки кінь ковзав на брудному повороті, але втримався на ногах і кинувся вперед.

Я не наздогнала його, але скоротила відстань між нами метрів до десяти. Якби поле для маневру було більше, я би наздогнала його, але такої розкоші в мене не було: стіна в’язниці височіла вже десь за кілометр від нас. Ще трохи, і нас побачать зі стін.

Я зупинила коня й зіслизнула з нього. Навчений для бою чи ні, я не знала, як поведе себе кінь, якщо я стрілятиму з його спини. Навіть якщо він стоятиме як статуя, я сумнівалася, що зможу поцілити.

Я впала на коліна в снігу, підперла лікоть коліном, а під пістоль підклала передпліччя, як показував Джеймі.

— Стискаєш тут, дивишся сюди, стріляєш ось так, — казав він. Я так і зробила.