Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 145)

— Тоді тобі варто на цьому зупинитися, а решту відкласти на майбутнє, — мовила я, видавши смішок.

Довелося трохи посунутися. Його знову почало нудити, аж до позивів на блювоту, але зрештою, я сіла на його ліжку спиною до стіни, його голова лежала на моєму стегні.

— Що сер Маркус зрізав з твоїх грудей? — спитала я. — Тавро? — тихо перепитала, коли він не відповів.

Яскрава голова трохи ворухнулася у підтвердженні.

— Печатка з його ініціалами. — Джеймі коротко розсміявся. — У мене вже достатньо його слідів, які я носитиму до смерті, вистачить і без його підпису, наче я клята картина.

Його голова важко лягла на моє стегно, дихання нарешті стало легшим, сонливим. Я ніжно обвела слід опіку на його плечі, що тьмяно блищав від олії.

— Джеймі?

— Ммм?

— Ти сильно постраждав? — він прокинувся й кинув погляд на свою перев’язану руку, потім на моє обличчя. Його очі заплющилися, і він затремтів. Я стривожилася, думаючи, що зачепила якийсь неприємний спогад, поки не зрозуміла, що він сміється, і доволі сильно, бо сльози з’явилися в кутиках його очей.

— Сассенах, — нарешті сказав він, важко дихаючи, — у мене лишилося сантиметрів шістнадцять уцілілої шкіри — не обпеченої, без синців чи порізів. Чи я постраждав? — і він знову затремтів, від чого валяний матрац шарудів і рипів.

Я дещо сердито сказала:

— Я про… — але він зупинив мене, накривши руку здорового долонею, і підніс мої пальці до своїх губ.

— Я знаю, про що ти, Сассенах, — промовив він, повернувши голову, щоб подивитися на мене. — Не переймайся, усі шістнадцять сантиметрів, що вціліли, між моїх ніг.

Я оцінила його спробу пожартувати, хоча вийшло так собі. Я легенько плеснула його по губах.

— Ти п’яний, Джеймсе Фрейзер, — сказала я і мить мовчала. — Шістнадцять, кажеш?

— Ну, так. Може, навіть вісімнадцять. О, Боже, Сассенах, не сміши мене знову, мої ребра цього не витримають. — Я витерла його очі краєчком халата й допомогла зробити ковток води, притримуючи його голову коліном.

— Я все ж не це мала на увазі, — промовила я.

Він став серйозним, знову знайшов мою долоню і стиснув.

— Знаю, — сказав він. — Не треба бути делікатною з цим. — Він обережно вдихнув, після чого скривився. — Я вгадав, це було не так боляче, як шмагання. — Він заплющив очі. — Але ж як гидко. — Швидкий спалах гіркого гумору змусив смикнутися кутик його рота. — Принаймні я не страждатиму закрепом якийсь час.

Я здригнулася, і він заскрипів зубами, дихав швидко і неглибоко.

— Вибач, Сассенах. Я… не думав, що це мене так зачепить. Але те, про що ти… це… все добре. Я не пошкоджений.

Я намагалася говорити рівним і позбавленим емоцій голосом.

— Ти не зобов’язаний розповідати мені про це, якщо не хочеш. Але якщо тобі стане легше… — мій голос розчинився у зніяковілій тиші.

— Я не хочу. — Його голос раптом став гірким і наполегливим. — Не хочу ніколи говорити про це знову, але якщо мені не перерізати горло, мовчати я не зможу. Ні, дівча, я не хотів розповідати тобі про це, хай би як ти хотіла почути… але, гадаю, доведеться це виштовхнути з мене, поки я не задихнувся. — Слова вирвалися в пориві гіркоти.

— Він хотів, щоб я повзав і благав, і, Боже, я робив це. Я казав, Сассенах, що можна зламати будь-кого, якщо готовий заподіяти достатньо шкоди. Він був готовий. Він змусив мене повзати, змусив благати. Він змусив мене вчиняти набагато гірше, і ще до кінця він змусив мене дуже сильно бажати смерті.

Він довго мовчав, дивився на вогонь, а потім глибоко вдихнув, кривлячись від болю.

— Я хочу, щоб ти могла мене втішити, Сассенах, палко цього бажаю, бо зараз мене мало що може втішити. Але це не схоже на отруєний шип, який можна акуратно витягнути, якщо знаєш, як правильно вхопитися за нього. — Його здорова долоня лежала на моєму коліні. Він зігнув пальці й випрямив їх, червоні у світлі каміна. — І не схоже на перелом у якомусь місці. Якби ти могла потроху загоїти це, як зробила з моєю долонею, я б із радістю терпів біль. — Він зігнув пальці в кулак і поклав його на мою ногу, насуплено дивлячись на нього.

— Це… складно пояснити. Це… це як… гадаю, в кожного всередині є маленьке місце, особисте місце, яке людина нікому не розкриває. Це як невелика фортеця, де живе найбільш прихована частина тебе — може, це душа, а може, те, що робить людину собою, а не кимось іще. — Його язик мимоволі торкнувся набряклої губи, поки він думав.

— Ти не показуєш цю частину нікому, лише іноді — тому, кого сильно любиш. — Долоня розслабилася й лягла на моє коліно. Очі Джеймі знову були заплющені, ховалися за повіками від світла.

— А тепер наче… наче мою фортецю підірвали порохом — нічого не залишилося, лише попіл і дошки даху, що догорають із димом, а ще щось тендітне й оголене, що жило там колись, опинилося на відкритому повітрі, пищить і скавчить від страху, намагаючись сховатися за травинкою чи листочком, але… але марно. — Його голос обірвався, і він повернув голову, щоб сховати обличчя в моєму халаті. Я лише безпорадно гладила його волосся.

Він зненацька підняв голову, обличчя напружилося, наче могло луснути.

— Я кілька разів був майже мертвим, Клер, але ще ніколи не хотів померти. А цього разу хотів. Я… — Його голос захрип, і він замовк, міцно стискаючи моє коліно. Коли заговорив знову, голос був високий і дивно задиханий, наче він довго біг.

— Клер, ти… я лише… Клер, тримайся за мене. Якщо я знову затремчу, то не зможу зупинитися. Клер, тримай мене!

Він справді почав сильно тремтіти, і від цього стогнав, бо тремтіння зачіпало зламані ребра. Я боялася нашкодити йому, але ще більше боялася, що тремтіння продовжиться, тому нахилилася над ним, обійняла його руками за плечі й тримала так міцно, як могла, хитаючись туди-сюди, ніби ритм, що заспокоював, міг перервати болісні спазми. Я притиснула долоню до його шиї ззаду, вп’ялася пальцями глибоко в стовпчасті м’язи, намагаючись прибрати напругу, поки масажувала глибокий жолобок біля основи черепа. Нарешті, тремтіння вщухло, і його голова втомлено впала на моє стегно.

— Вибач, — сказав він за хвилину нормальним голосом. — Я не хотів, щоб так сталося. Насправді мені дуже боляче, і я жахливо напився. Я не володію собою.

Для шотландця визнати, навіть наодинці, що він п’яний, це серйозний показник того, наскільки йому кепсько.

— Ти маєш поспати, — тихо мовила я, все ще потираючи його шию. — Ти цього сильно потребуєш.

Я працювала пальцями, як тільки могла: пестила й тиснула, як показував Старий Алек, і врешті змогла повернути йому сонливість.

— Мені холодно, — пробубонів він. Вогонь палав добре, на ліжку було кілька ковдр, але його пальці були крижані на дотик.

— У тебе шок, — повідомила я. — Ти втратив дуже багато крові. — Я озирнулася, але Макраннохи й слуги пішли у свої ліжка. Мертаґ, певно, все ще стояв на чатах, стежив за дорогою з боку Вентворта на випадок погоні. Начхавши на чиїсь думки щодо правил пристойності, я встала, роздягнулася до нічної сорочки й заповзла під ковдри.

Якомога ніжніше притулилася до нього, віддаючи йому своє тепло. Він розвернув обличчя до мого плеча, як маленький хлопчик. Я гладила його волосся, заспокоюючи його, потираючи стовпи м’язів, схожі на хребет, на шиї ззаду, уникаючи постраждалих ділянок.

— Тоді опускай голівоньку, — сказала я, згадавши Дженні і її хлопчика.

Джеймі тихо й весело пирхнув.

— Так мені казала мати, — пробурмотів він. — Коли я був дитиною.

— Сассенах, — почулося біля мого плеча через мить.

— Мм?

— Хто такий цей Джон Вейн?

— Ти, — мовила я. — Спи вже.

37

Втеча

Вранці він був уже не такий блідий, хоча синці потемнішали за ніч і тепер вкривали плямами велику частину його обличчя.

Він глибоко вдихнув, потім завмер зі стогоном і видихнув уже обережніше.

— Як ти? — я торкнулася його голови. Прохолодна й волога. Без лихоманки, дякувати Богу.

Він скривився, не розплющуючи очей.

— Сассенах, мені явно боляче. — Він витягнув здорову руку, згинаючи пальці. — Допоможи встати, бо я наче желе.

Снігопад припинився посеред ранку. Небо було все ще сіре, як вовна, погрожувало продовженням заметілі, але загроза пошуків з Вентворту переважала інші аргументи, тож ми відбули з маєтку Елдрідж до обіду, закутані в товсті плащі від негоди. Мертаґ і Джеймі ховали під плащами зброю. Я несла лише кортик, і той був добре схований. Якщо станеться найгірше, я мала грати викрадену англійку, не скажу, що мені це подобалося.

— Але вони бачили мене у в’язниці, — сперечалась я. — Сер Флетчер вже знає, хто я.

— Авжеж. — Мертаґ обережно заряджав пістолі, кулі, вата, порох, клаптики тканини, стрижні й мішечки лежали охайно на полірованому столику леді Аннабелль, але він підвів очі, щоб пронизати мене чорним поглядом. — В тому й сенс, дівча. Нам треба обов’язково вберегти тебе від Вентворта. Якщо ти опинишся там з нами, нікому ліпше не стане.

Він встромив короткого стрижня в дуло великого пістоля, запхав вату на місце сильними й водночас обережними поштовхами.

— Сер Флетчер не полюватиме в такий день. Червоні мундири, яких ми зустрінемо, навряд чи тебе знають. Якщо нас викриють, маєш сказати, що ми змусили тебе йти з нами проти твого бажання, і переконати червоних мундирів, що ти не пов’язана нічим з парою шотландців-утікачів — мною і твоїм нещасним. — Він кивнув Джеймі, який обережно балансував на стільці з мискою теплого хліба з молоком.