Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 144)

— Якщо це тебе заспокоїть, — сказав зненацька сер Маркус, дивлячись на графин, — він мертвий.

— Впевнені? — тон Джеймі був незрозумілий.

— Не знаю, як хтось може вижити, коли його розтоптали тридцять тварин по пів тонни кожна. Він визирнув у коридор, щоб зрозуміти, що за галас, а потім спробував відсахнутися від того, що побачив. Ріг зачепив його за рукав і витягнув, і я бачив, як він упав біля стіни. Ми з сером Флетчером були на сходах, щоб не постраждати. Звісно, сер Флетчер був схвильований і відправив за ним людей, але вони не могли наблизитися, бо роги стирчали, тварини штовхалися, смолоскипи тремтіли на стінах від галасу. Боже, ти б це бачив! — сер Маркус ухнув від спогадів, стискаючи графин за горлечко. — У тебе неймовірна дружина, хлопче! — він пирхнув, налив ще склянку й випив, але трохи поперхнувся, бо сміх зіткнувся з ковтком.

— У всякому разі, — продовжив він, ляснувши себе по грудях, — коли ми вивели худобу, залишилося щось схоже на ганчір’яну ляльку в калюжі крові. Люди сера Флетчера винесли його, але, якщо він і був живий, то ненадовго. Ще трохи?

— Так, дякую.

Ненадовго запала тиша, яку порушив Джеймі.

— Не можу сказати, що це мене сильно втішає, але дякую, що розповіли.

Сер Маркус подивився на нього проникливо.

— Ммгм. Ти цього не забудеш, — несподівано сказав він. — Тож не витрачай на це сили. Якщо можеш, дозволь цьому загоїтися, як решті ран. Не чіпай, бо не загоїться чисто. — Старий воїн підняв вузлувате передпліччя, звідки зсунувся рукав, поки він допомагав, і було видно шрам від кривої рваної рани, що тягнувся від ліктя до зап’ястка. — Шрами тебе не турбуватимуть.

— Так. Можливо, так з деякими шрамами. — Джеймі явно щось згадав і спробував повернутися на бік. Сер Маркус опустив склянку з вигуком.

— Обережно, хлопче! Так можна ребром пробити легені. — Він допоміг Джеймі встояти на правому лікті, скрутив ковдру позаду, щоб була опора.

— Мені потрібен малий ніж, — промовив Джеймі, важко дихаючи. — Гострий, якщо є такий. — Сер Маркус без питань відійшов до блискучого французького серванта з горіхового дерева й по-копирсався в шухлядах з неймовірним стукотом, повернувся нарешті з ножем для фруктів з перламутровою рукояткою. Він подав ніж у здорову ліву руку Джеймі й знову сів, крекчучи, взяв склянку.

— Хіба в тебе мало шрамів? — спитав він. — Хочеш додати ще кілька?

— Лише один. — Джеймі ненадійно балансував на лікті, притиснувши підборіддя до грудей, поки незграбно націлив гострий ніж на місце під грудьми зліва. Сер Маркус злегка невпевнено простягнув руку і стиснув зап’ясток Джеймі.

— Ліпше мені тобі допомогти. Ти можеш впасти на ніж. — Після короткої паузи Джеймі неохоче віддав ніж і ліг на згорнуту ковдру. Він торкнувся грудей на пару сантиметрів нижче соска.

— Ось. — Сер Маркус забрав із серванта світильник, опустив його на стілець, з якого встав. Я не бачила з цієї відстані, на що він дивився: виглядало, як малий червоний опік майже круглої форми. Він рішуче зробив ще ковток віскі, потім опустив склянку поруч зі світильником і притиснув кінчик ножа до грудей Джеймі. Певно, я мимоволі поворушилася, бо леді Аннабелль стиснула мій рукав, бурмочучи попередження. Ніж натиснув і різко розвернувся рухом, яким зрізали зіпсований шматок зі стиглого персика. Джеймі зойкнув раз, і тонка червона цівка потекла схилом живота й заплямувала ковдру. Він повернувся на живіт, притиснувши рану до матраца.

Сер Маркус опустив ніж для фруктів.

— Щойно зможеш, — порадив він, — візьми свою дружину в ліжко і дозволь їй втішити тебе. Жінки люблять це робити, — сказав він з усмішкою в бік тіней на порозі, — і лише Бог знає, чому.

Леді Аннабелль тихо сказала:

— Ходімо, люба. Йому краще побути трохи самому.

Я вирішила, що сер Маркус впорається з перев’язкою сам, і пішла, спотикаючись, за нею вгору вузькими сходами до своєї

Прокинулась я різко, бо бачила уві сні нескінченні гвинтові сходи, жах причаївся на дні. Втома тягнула за спину, ноги боліли, але я сіла в позиченій нічній сорочці й відшукала свічку і кресало. Мені було тривожно так далеко від Джеймі. А якщо він потребує мене? А ще гірше, якщо англійці прибули, поки він був сам-один внизу, без зброї? Я притиснула обличчя до холодної віконної стулки, рівне й неспішне падіння снігу за шибками мене трохи заспокоїло. Поки буря тривала, ми, напевно, були в безпеці. Я накинула халат, взяла свічку з кортиком і попрямувала до сходів.

У будинку було тихо, лише вогонь тріщав. Джеймі спав чи принаймні заплющив очі, відвернувши обличчя до вогню. Я сіла на килимок перед каміном, тихо, щоб не розбудити його. Ми вперше опинилися наодинці з тих відчайдушних хвилин в підземеллі в’язниці Вентворт. Здавалося, минуло багато років. Я уважно роздивлялася Джеймі, наче вивчала незнайомця.

Фізично постраждав не так сильно, як міг, але я все одно переймалася. Він випив стільки віскі під час операції, скільки повалило би тяглового коня, і багато залишилося в ньому після того, як він виблював.

Джеймі був не першим моїм героєм. Чоловіки зазвичай покидали шпиталь надто швидко, щоб медсестри встигли з ними добре познайомитися, але час від часу можна було побачити чоловіка, який говорив надто мало або жартував надто багато, який тримався напруженіше, ніж мав, від болю і самотності.

І я приблизно розуміла, що з ними робити. Якщо був час, і якщо вони були з тих, хто відганяв пітьму розмовами, я сиділа з ними й слухала. Якщо вони мовчали, треба було часто торкатися їх, проходячи повз, і вловити момент без захисту, коли вдасться витягнути їх із себе й тримати, поки вони б’ються зі своїми демонами. Якщо був час. А якщо його не було, тоді їм кололи морфін, сподіваючись, що вони знайдуть ще когось, хто вислухає, поки ти займаєшся людьми з фізичними ранами, а не душевними.

Джеймі поговорить з кимось рано чи пізно. Час є. Але я сподівалася, що це буду не я.

Він був неприкритим до пояса, і я нахилилася, щоб оглянути його спину. Видовище вражало. Набряклі порізи ледь розділяла відстань в долоню, і вони були нанесені з приголомшливою закономірністю. Він мав стояти прямо, як вартовий, поки це робили. Я швидко кинула погляд на його зап’ястки — слідів не було. Тож він стримав слово і не боровся. І він стояв і не рухався під час побиття, бо погодився так викупити моє життя.

Я витерла очі рукавом — він мені не подякував би, подумала я, за сльози над ним сплячим — і тихенько посунулася. Він розплющив очі, але не здавався особливо стривоженим. Усміхнувся мені слабко й втомлено, але усмішка була справжньою. Я розкрила рота й раптом усвідомила, що не знаю, що йому сказати. Подякувати не могла. «Як почуваєшся?» було дурнуватим питанням, бо почувався він жахливо. Поки я думала, він заговорив першим.

— Клер? З тобою все добре, кохана?

— Зі мною? Боже, Джеймі! — сльози ужалили мої повіки, і я швидко кліпала, шморгаючи.

Він повільно підняв здорову руку, ніби її обтяжували ланцюги, погладив моє волосся і притягнув мене до себе, але я відсунулася: вперше усвідомила, який маю вигляд: обличчя в подряпинах і вкрите смолою, волосся стало жорстке від потрапляння на нього різних речовин, які не хотілося називати.

— Ходи сюди, — сказав він. — Я хочу тебе трохи потримати.

— Але я вкрита кров’ю і блювотинням, — сперечалася я, марно намагаючись впорядкувати волосся.

Він пирхнув — його зламані ребра дозволили лише тихо видихнути замість сміху.

— Матір Божа, Сассенах, врешті це мої кров і блювотиння. Ходи сюди.

Його рука навколо моїх пліч заспокоювала. Я опустила голову на подушку поруч із його головою, і ми сиділи в тиші біля вогню, набиралися сил і спокою один від одного. Його пальці ніжно торкнулися невеликої рани під моєю щелепою.

— Я й не думав, що знову тебе побачу, Сассенах. — Його голос був тихий і трохи хриплий від віскі й криків. — Я радий, що ти тут.

Я сіла прямо.

— Не побачиш знову? Чому? Думав, що я тебе не витягну?

Він криво усміхнувся.

— Ну, ні, не очікував, що тобі вдасться. Я думав, якщо таке скажу, ти станеш опиратися й відмовишся йти.

— Я стану опиратися! — обурено мовила я. — Хто б казав!

Повисла тиша, що стала злегка незручною. Я мала дещо спитати, це було необхідно для лікування, але було досить образливим питанням в особистому сенсі. Врешті-решт, я обрала: «Як почуваєшся?».

Його очі були заплющені, приховані в тінях від світла свічки, а м’язи широкої спини напружені під пов’язками. Широкий розбитий рот смикнувся десь між усмішкою і гримасою.

— Не знаю, Сассенах. Я такого ще не відчував. Я наче хочу багато чого зробити, але розум воює зі мною, а тіло мене зрадило. Я хочу негайно забратися звідси, бігти так швидко, як тільки зможу. Я хочу когось вдарити. Боже, так хочу когось вдарити! Я хочу спалити в’язницю Вентворт вщент. Я хочу спати.

— Камінь не горить, — сказала я чесно. — Тож ліпше тобі поспати замість цього.

Його здорова долоня знайшла мою навпомацки, і рот трохи розслабився, хоча очі лишилися заплющені.

— Я хочу міцно обіймати й цілувати тебе, ніколи не відпускати. Хочу взяти тебе в ліжко й використовувати тебе, як повію, поки не забуду про власне існування. А ще хочу покласти голову на твої коліна й ридати, як дитина.

Кутик рота піднявся, і блакитне око трохи відкрилося.

— На жаль, — додав він, — я не можу зробити нічого з переліченого, окрім останнього, без запаморочення чи нудоти.