Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 142)

Слуги один за одним принесли похідне ліжко, матрац, кілька ковдр, купу пов’язок, гарячу воду, а ще чималеньку дерев’яну скриню, де зберігалося медичне приладдя.

— Я вирішила, що краще працювати біля вогню, — пояснила леді Аннабелль своїм чарівним пташиним голосом. — Тут більше світла, і це найтепліше місце в домі.

За її вказівкою двоє найбільших слуг схопили ковдру під Джеймі за краї й обережно перенесли її разом із вмістом на розкладушку, що стояла тепер біля каміна, в якому інший слуга старанно ворушив вугілля, майже погашене на ніч, і роздмухував вогонь, що розгорався. Служниця, яка принесла чай, зосереджено запалювала свічки в канделябрі на серванті. Леді Аннабелль, хоч і нагадувала співочу пташку, явно мала душу сержанта.

— Так, він опритомнів, тож краще діяти швидко, — сказала я. — Може, у вас знайдеться пласка дошка зо пів метра завдовжки, — спитала, — міцний ремінь і, можливо, кілька невеличких пласких паличок такої довжини? — я відміряла пальцями приблизно сантиметрів десять. Один зі слуг зник у тінях, розчинився, наче джин, що виконував моє бажання.

Весь будинок здавався чарівним, либонь через контраст між завиванням віхоли за вікном і розкішним теплом всередині, чи, може, через полегшення, що Джеймі у безпеці після багатьох годин страху й тривоги.

Важкі темні меблі блищали поліровкою у світлі канделябра, срібло сяяло на серванті, а колекція з крихкого скла й порцеляни прикрашала полицю над каміном, дивно контрастуючи із закривавленою і змученою фігурою перед ним.

Ніхто не ставив запитань. Ми були гостями сера Маркуса, і леді Аннабелль поводилася так, наче до них щодня приходили люди й стікали кров’ю на килимі посеред ночі. Я вперше збагнула, що такий візит справді міг уже відбутися раніше.

— Дуже кепсько, — сказав сер Маркус, роздивляючись розбиту долоню зі знанням, здобутим на полі битви. — І, гадаю, нестерпно боляче теж. Але це все ж не вб’є тебе, так?

Він випростався і звернувся до мене тихіше:

— Я думав, буде набагато гірше після ваших слів. Окрім ребер і долоні, більше переломів немає, а решта добре загоїться. Схоже, тобі пощастило, хлопче.

Джеймі тихо пирхнув.

— Певно, це можна назвати везінням. Мене мали повісити вранці. — Він крутив неспокійно головою на подушці, намагаючись подивитися на сера Маркуса. — Ви знали це… сер? — додав він, помітивши вишитий жилет сера Маркуса з гербом, виконаним срібними нитками, серед голубів і троянд.

Макраннох махнув рукою, відкидаючи цю дрібницю.

— Що ж, якщо він хотів залишити тебе в пристойному вигляді для ката, то з твоєю спиною він явно перебрав міру, — зауважив сер Маркус, прибираючи вологу тканину й заміняючи її чистою.

— Так. Він трохи зірвався, коли… коли він… — Джеймі намагався виштовхнути слова, потім змирився, що не зможе, і відвернувся до вогню, заплющивши очі. — Боже, як я втомився.

Ми дали йому відпочити, а слуга з’явився біля мого ліктя з паличками, про які я просила. Тоді я обережно підняла розбиту праву долоню, піднесла її до світла канделябра, щоб оглянути.

Треба вправляти кістки, і якомога швидше. Постраждалі м’язи вже згинали пальці всередину. Я відчувала себе безпорадно, дивлячись на весь масштаб ушкоджень, але якщо він хоче ще користуватися цією рукою, треба спробувати це зробити.

Леді Аннабелль трималася осторонь під час мого огляду, зацікавлено спостерігала. Коли я опустила долоню, вона пройшла вперед і відкрила скриньку з медичним приладдям.

— Гадаю, вам знадобиться сідач, а ще, може, кора вишні. Не знаю… — вона з сумнівом подивилася на Джеймі. — Гадаєте, п’явки потрібні? — її доглянута рука завмерла над маленькою пляшечкою, закритою кришкою, з каламутною рідиною.

Я здригнулася і захитала головою.

— Ні, навряд. Не зараз. Мені б знадобилося… у вас випадково немає якогось снодійного? — я встала навколішки поруч із нею, щоб роздивитися вміст скриньки.

— О, так! — її долоня одразу схопила малу зелену флягу. — Настоянка маку, — прочитала вона з ярлика. — Згодиться?

— Чудово. — Я вдячно прийняла флягу.

— Добре, — сказала я жваво Джеймі, наливаючи трохи духмяної рідини в склянку, — тобі потрібно сісти на хвильку, щоб проковтнути це. Потім ти заснеш, і спати будеш довго.

Насправді я сумнівалася, чи варто було давати настоянку після такої кількості віскі, але як інакше намагатися відновити покалічену руку, поки він при тямі? Це просто немислимо! Я нахилила флягу, щоб додати ще трохи.

Здорова долоня Джеймі на моїй руці зупинила мене.

— Я не хочу снодійного, — рішуче сказав він. — Лише ще пару крапель віскі, — він завагався, торкнувся язиком прокушеної губи, — і, може, щось, що можна вкусити.

Сер Маркус, почувши це, підійшов до красивого антикварного столу в кутку й заходився шукати, а за мить повернувся зі шматочком потертої шкіри. Придивившись, я помітила десятки напівкруглих заглиблень, що перетиналися, в товстій шкірі — сліди зубів, ошелешено усвідомила я.

— Ось, — сказав співчутливо сер Маркус. — Я сам це використовував у церкві; довелося терпіти, поки з ноги витягали мушкетну кулю.

Я дивилася, роззявивши рота, як Джеймі взяв шматок шкіри з вдячним кивком, погладив сліди великим пальцем. Я заговорила повільно, ошелешена:

— Ти справді хочеш, щоб я вправляла дев’ять зламаних кісток, поки ти при тямі?

— Так, — коротко мовив він, запхав шматок шкіри між зубами й спробував прикусити. Він посунув шматок кілька разів, щоб було зручніше.

Це виглядало так абсурдно, що хиткий контроль, який я на превелику силу встановила над собою, раптом розсипався.

— Ти припиниш поводитися, як клятий герой?! — закричала я на Джеймі. — Ми всі знаємо, що ти зробив, не треба доводити, що ти можеш витримати багато що! Чи ти гадаєш, що у нас усе розвалиться, якщо ти не керуєш і не кажеш всім щохвилини, що робити? За кого ти себе, в біса, маєш, за клятого Джона Вейна?!

Запала незручна тиша. Джеймі дивився на мене, розкривши рота. Врешті-решт, він заговорив.

— Клер, — тихо промовив він, — ми перебуваємо за три кілометри від в’язниці Вентворт. Мене мають повісити вранці. Не важливо, що сталося з Рендаллом, англійці скоро помітять, що я зник.

Я прикусила губу. Він каже правду. Те, що я ненавмисно випустила інших в’язнів, відволіче їх на деякий час, але згодом зроблять підрахунки, і почнуться пошуки. І через яскравий метод втечі, який я обрала, увага швидко зосередиться на маєтку Елдрідж.

— Якщо пощастить, — продовжив тихий голос, — сніг затримає пошуки, і ми встигнемо піти. Якщо ні… — він знизав плечима, дивлячись на вогонь. — Клер, я не дозволю їм забрати мене назад. А зі снодійним я лежатиму тут безпорадно, якщо вони прийдуть, і, може, знову прокинуся в кайданах у камері… Клер, я цього не витримаю.

Сльози на моїх віях заважали бачити. Я витріщилася на нього, широко розплющивши очі, не хотіла кліпати, щоб вони не потекли по щоках.

Він заплющив очі від жару вогню. Сяйво дарувало фальшивий здоровий рум’янець його білим щокам. Я бачила, як рухаються довгі м’язи його горла, коли він ковтнув.

— Не плач, Сассенах, — сказав він так тихо, що я ледь його почула. Він простягнув руку й поплескав мене по нозі здоровою долонею, намагаючись заспокоїти. — Гадаю, ми поки в безпеці, дівча. Якби я вважав, що нас можуть упіймати, я б не гаяв останні години на те, щоб ти лікувала долоню, яка мені не знадобиться. Поклич до мене Мертаґа. Потім принеси мені випити, і почнемо.

Зайнята за столом підготовкою, я не чула, що він казав Мертаґу, але бачила, як дві голови ненадовго схилилися одна до одної, потім жилава долоня Мертаґа ніжно торкнулася вуха молодшого чоловіка — одне з небагатьох місць, що не постраждало.

Коротко кивнувши на прощання, Мертаґ попрямував боком до дверей. Як пацюк, подумала я, рухався вздовж стіни, щоб його не помітили. Я вийшла в коридор позаду нього й схопила його за накидку раніше ніж він встиг втекти крізь парадні двері.

— Що він тобі сказав? — палко спитала я. — Куди ти йдеш?

Темний худорлявий чоловічок завагався на мить, але рівно відповів:

— Я піду з юним Авесаломом до Вентворта і стежитиму за тим напрямком. Якщо сюди рушать червоні мундири, я маю прибути першим і, якщо буде час, маю сховати вас із ним, а потім поїхати звідси з трьома кіньми, щоб відвести погоню від маєтку. Можна сховатися у погребі, якщо обшуки не будуть ретельними.

— А якщо часу сховатися не буде? — я примружилася, дивлячись на нього, мовляв, спробуй лишень не сказати.

— Тоді я вб’ю його й заберу тебе з собою, — прямо відповів він. — Хочеш ти цього чи ні, — додав він зі зловісною посмішкою і розвернувся, щоб піти геть.

— Зачекай! — різко сказала я, і він завмер. — У тебе є запасний кортик?

Його кошлаті брови підстрибнули, але рука потягнулася до пояса без вагань.

— Тобі треба? Тут? — Він кинув погляд на багатство і спокій передпокою з розписом на стелі й рельєфним різьбленням на стінах.

Моя кишеня для кинджала була розірвана так, що вже не скористаєшся. Я взяла простягнутий кортик і сховала його між шарами сукні ззаду: бачила, що так робили циганки.

— Хто знає, що буде? — рівним голосом сказала я.

Підготувавши все, я якомога ніжніше прощупувала, оцінюючи пошкодження й вирішуючи, що треба зробити. Джеймі різко вдихнув, коли я торкнулася особливо чутливого місця, але тримав очі заплющеними, поки я повільно мацала пальці вздовж кожної кістки й суглоба, запам’ятовувала місце кожної тріщини і зміщення.