Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 141)

Та найбільше я боялася, звісно, що все спрацює, але буде запізно. Пам’ятав він про ката чи ні, Рендалл міг зайти надто далеко. Я добре знала з розповідей солдатів, які повернулися з таборів військовополонених, що в’язень міг легко померти «випадково», а від тіла зручно позбавитися раніше, ніж виникнуть незручні офіційні питання. Навіть якщо запитання прозвучать і Рендалла викриють, це вже не втішить мене… і Джеймі.

Рішуче забороняла собі уявляти можливе використання звичайних предметів на столі в тій кімнаті, але не могла перестати бачити знову і знову, як уламок кістки з розбитого пальця притискається до столу. Я з силою терла кісточками пальців об шкіру сідла, намагаючись прибрати картинку. Відчула слабке печіння і зняла рукавчику, щоб перевірити подряпини, що залишилися на долоні від зубів вовка. Лише кілька неглибоких порізів і ще одна невеличка рана, де гострий зуб пробив шкіру. Я розсіяно лизнула рану. Спроби вмовити себе, що я зробила все, що могла, не працювали. Зробила єдине, що було можливо, але усвідомлення цього не полегшувало очікування.

Нарешті ми почули тихий розгублений крик з боку в’язниці. Один з людей Макранноха торкнувся вуздечки мого коня й вказав на укриття з дерев. Снігу на землі було набагато менше, і замети — нижчі під переплетеними гілками ліска, плями снігу здавалися радше несподіваними на кам’янистій землі, вкритій листям. Хоча сніг тут падав не так густо, видимість все одно була така погана, що стовбури дерев за кільканадцять сантиметрів від мене з’являлися несподівано. Я вела коня навколо невеликої галявини: дерева здавалися чорними у блідо-рожевому світлі.

Шар снігу приглушив цокіт копит, тож коні були вже майже біля нас, коли ми їх почули. Двоє чоловіків Макранноха витягнули пістолі й скерували своїх коней до дерев, очікуючи, але я почула глухе мукання худоби й вивела коня з ліска.

Сер Маркус Макраннох, що виділявся своїм чорно-білим конем і плащем з ведмежої шкури, їхав першим по схилу вгору, сніг вилітав грудками з-під копит його коня. За ним було кілька чоловіків — усі веселі, судячи зі звуків. Ще більше його людей їхало далі, підганяючи повільне стадо худоби ззаду, скеровуючи групу спантеличених корів навколо пагорба внизу до прихистку в сараях Макранноха, на який вони заслуговували.

Макраннох зупинив коня поруч зі мною, щиро сміючись.

— Маю подякувати, пані Фрейзер, — прокричав він крізь сніг, — за найвеселіший вечір.

Підозри зникли, і він привітав мене щиро й привітно. Його брови і вуса вкрив сніг, і він виглядав, як Батько Різдва⁴³ в розгулі. Схопивши мою вуздечку, він повів мого коня назад до тихішої ділянки ліска. Жестом відправив двох моїх супутників допомогти нижче на схилі з худобою, потім спішився і зняв мене з сідла, все ще сміючись під ніс.

— Ви б це бачили! — пирхнув він, обійнявши себе від радощів. — Сер Флетчер почервонів, як грудка вільшанки, коли я увійшов посеред його вечері з криками, що він переховує на своїй території крадене. А потім ми спустилися, і він почув громоподібне ревіння худоби, і мені здалося, що він забруднив штанці. Він…

Я нетерпляче затрусила його за руку.

— Чхати на штанці сера Флетчера. Ви знайшли мого чоловіка?

Макраннох трохи опанував себе, витер очі рукавом.

— О, так. Ми його знайшли.

— З ним усе добре? — я говорила спокійно, хоча хотіла верещати.

Макраннох кивнув на дерева позаду мене. Я розвернулася й побачила, як вершник обережно рухається крізь гілки, громіздкий силует, загорнутий у тканину, лежить на луці сідла перед ним. Я побігла вперед, Макраннох ішов за мною, старанно пояснюючи.

— Він не мертвий, принаймні так було, коли ми його знайшли. Але над ним, бідолахою, познущалися. — Я прибрала тканину з голови Джеймі й тривожно оглядала його, як могла, поки кінь непокоївся від поїздки на холоді й додаткового вантажу. Бачила темні синці й відчула на дотик засохлі ділянки крові серед скуйовдженого волосся, але більше нічого не помічала в тьмяному світлі. Здалося, ніби відчула пульс на крижаній шиї, але не була впевнена.

Макраннох спіймав мене за лікоть і відтягнув.

— Краще швидше довезти його до будинку, дівча. Гайда зі мною. Гектор віднесе його в дім.

У головній вітальні маєтку Елдрідж, дому Макранноха, Гектор поклав свою ношу на килим перед каміном. Схопивши ковдру за кут, він обережно розгорнув її, і мляве оголене тіло вивалилося на рожево-жовті квіти гордості й радості леді Аннабелль Макраннох.

Леді Аннабелль здивувала: ніби не помічала крові, що стікала на її коштовний обюссонський килим. Жінка років сорока, схожа на пташку, особливо на щигля, у своїй сонячно-жовтій шовковій сукні, вона плеснула в долоні, і слуги забігали в усі боки, ковдри, тканина, гаряча вода й віскі з’явилися біля мого ліктя майже раніше, ніж я зняла плащ.

— Краще перевернути його на живіт, — порадив сер Маркус, наповнюючи дві великі склянки віскі. — У нього розідрана спина, на ній має бути боляче лежати. Хоча, схоже, він нічого не відчуває, — додав він, придивляючись до сірого обличчя Джеймі й заплющених синюватих повік. — Впевнені, що він ще живий?

— Так, — коротко відповіла я, сподіваючись, що не помиляюся. Спробувала перевернути Джеймі. Непритомність наче зробила його втричі важчим. Макраннох допоміг, і ми розмістили його на ковдрі, спиною до вогню.

Швидко з’ясувавши, що він живий, не втратив ніяких частин тіла і йому не загрожує швидка смерть від втрати крові, я могла менш квапливо оцінювати ушкодження.

— Я можу викликати лікаря, — сказала леді Аннабелль, дивлячись розгублено на тіло біля каміна, схоже на труп, — але він прибуде не раніше ніж за годину — там жахлива снігова буря. — Вагання в її тоні були лише частково пов’язані зі снігом, подумала я. Лікар буде ще одним небезпечним свідком присутності злочинця, що втік, у її домі.

— Не треба, — розсіяно мовила, — я лікар. — Не звернувши уваги на здивовані обличчя обох Макраннохів, я встала навколішки поруч із тим, що залишилося від мого чоловіка, вкрила його ковдрами й почала огортати кінцівки тканиною, змоченою в гарячій воді. Головним завданням було зігріти його; кров на спині сочилася повільно, з цим можна було розібратися пізніше.

Леді Аннабелль зникла вдалині, її високий голос, як у щигля, викликав, зазивав і керував. Її чоловік опустився навпочіпки поруч зі мною й почав зосереджено терти замерзлі стопи Джеймі великими долонями з короткими пальцями, час від часу перериваючись на ковток віскі.

Відгортаючи потроху ковдри, я оглядала поранення. Від шиї до колін його вкривали смуги, нанесені чимось схожим на батіг кучера, порізи перетиналися рівно, як стібки вишивки. Така впорядкованість пошкоджень, що свідчила про навмисність і насолоду від кожного караючого удару, викликала в мене гнів, від якого нудило.

Щось важче, може, ціпок, використовували не так стримано на його плечах, місцями порізи були такі глибокі, що проглядали кістки лопатки. Я ніжно притиснула товстий згорток тканини до гіршої ділянки й продовжила огляд.

Місце на лівому боці, де вдарила киянка, було потворним набряклим забоєм, чорна і багряна ділянка більша за розміром, ніж долоня сера Маркуса. Ребра були зламані, звісно, але це теж могло зачекати. Мою увагу привернули багряні плями на шиї і грудях, де шкіра зморщилася, почервоніла й вкрилася пухирями. Краї однієї такої ділянки були обвуглені, вкриті білим попелом.

— Дідько, від чого це? — Сер Маркус завершив надавати допомогу й зазирав над моїм плечем з глибоким інтересом.

— Розпечена кочерга. — Голос був ледь чутний, я навіть не одразу зрозуміла, що це промовив Джеймі. Він із зусиллям підняв голову, показуючи причину його утрудненої вимови: нижня губа була сильно прокушена з одного боку й розпухла, як від бджолиного укусу.

Сер Маркус неймовірно дбайливо поклав долоню за шиєю Джеймі й притиснув склянку віскі до його губ. Джеймі скривився, коли напій обпік його розірваний рот, але випив усе, а потім знову опустив голову. Він, примружившись, подивився на мене, очі були трохи затуманені болем і віскі, але все одно сяяли від радості.

— Корови? — спитав він. — Корови були, чи мені наснилося?

— Це все, що я встигла зробити, — промовила, усміхаючись з полегшенням від того, що він живий і навіть опритомнів. Торкнулася його голови, повернула її, щоб роздивитися великий синець на вилиці. — Вигляд у тебе жахливий. Ти як? — спитала я в силу давньої звички.

— Живий. — Він примудрився піднятися на лікті, щоб прийняти з кивком другу склянку віскі від сера Маркуса.

— Гадаєш, тобі варто випивати одразу так багато? — спитала, намагаючись перевірити його зіниці на ознаки струсу. Він завадив мені, заплющивши очі й відхиливши голову.

— Авжеж, — сказав він, віддавши порожню склянку серу Маркусу, який відніс її до графина.

— Цього поки вистачить, Маркусе. — Леді Аннабелль, повернувшись, як сонце на сході, зупинила чоловіка владним щебетанням. — Хлопцю потрібен міцний гарячий чай, а не нова порція віскі. — Чай несла позад неї у срібному чайнику служниця, що рухалася з природною довершеністю, якій не шкодив факт, що вона все ще була в нічній сорочці.

— Міцний гарячий чай і багато цукру, — виправила я.

— І, може, з краплею віскі.

Сер Маркус обережно зняв кришку чайника, поки його проносили повз, і додав туди щедро віскі зі свого графина. Вдячно прийнявши гарячу чашку, Джеймі підняв її в мовчазному тості в бік сера Маркуса, а потім обережно підніс гарячий напій до рота. Рука Джеймі сильно тремтіла, і я підхопила чашку поверх його пальців.