Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 140)

Я не вперше пошкодувала, що справжніх відьом не існує. Була б я такою, перетворила б його на жабу на місці. Велику, товсту, з бородавками.

Я втамувала гнів і ще раз спробувала вмовити його.

— Боюся, його дулу вже не врятувати, але мене хвилює його шия. Англійці збираються його повісити вранці.

Макраннох забурмотів під ніс, крутився туди-сюди, як ведмідь у надто малій клітці. Раптом зупинився переді мною й нахилився: ніс опинився за два сантиметри від мого. Я б відсахнулася, якби не була така втомлена. Атак лише кліпнула.

— А якби я сказав, що допоможу, хіба з цього вийшло б щось добре? — прогарчав він і продовжив ходити туди-сюди: два кроки до однієї стіни, поворот з відкиданням плаща і два кроки до протилежної. Під час руху розмовляв, слова лунали в такт крокам, під час розвороту брав паузу на видих.

— Якби я сам пішов до сера Флетчера, що я сказав би? Один з ваших капітанів катує в’язнів на дозвіллі? І коли він спитає, звідки мені це відомо, я скажу, що якась дівка-сассенах, яку мої люди знайшли блукаючою в темряві, повідомила, що цей чоловік поводився непристойно з її чоловіком, злочинцем з нагородою за його голову, ще й засудженим убивцею?

Макраннох зупинився й ляснув лапою по хиткому столу.

— Ще й взяти туди людей! Якщо, зауважте, я кажу якщо, ми зможемо увійти…

— Ви зможете увійти, — втрутилась я. — Я можу показати шлях.

— Ммгм. Припустимо. Якщо ми увійдемо, що станеться, коли сер Флетчер виявить, що мої люди вештаються його фортецею? Він відправить капітана Рендалла наступного ранку з гарматами і зрівняє замок Елдрідж із землею, от і все! — він знову захитав головою, від чого чорні пасма розліталися.

— Ні, дівча, навряд…

Двері будинку несподівано розчахнулися, щоб впустити ще одного лучника. Цей штовхав перед собою Мертаґа, тримаючи ніж. Макраннох зупинився і здивовано витріщився.

— Це що таке? — запитав він. — Наче надворі вже травень, і хлопці з дівчатами збирають квіти в лісі, а не зима зі снігопадом!

— Це член клану мого чоловіка, — промовила. — Я вже казала…

Мертаґ, не переймаючись через похмуре привітання, придивлявся до фігури в плащі з ведмежої шкури, наче подумки прибирав волосся й роки.

— Макраннох, так? — сказав він майже зі звинуваченням у голосі. — Це ж ти був на зборах у замку Леох якийсь час тому?

Макраннох остовпів.

— Якийсь час, він каже! Та це було років зо тридцять тому. Звідки тобі це відомо?

Мертаґ задоволено кивнув.

— О, я так і думав. Я був там. І пам’ятаю ті збори, певно, з тієї ж причини, що й ти.

Макраннох роздивлявся пом’ятого чоловічка, намагався відняти тридцять років від обличчя у зморшках.

— Так, я тебе знаю, — врешті-решт, сказав він. — Не на ім’я, але тебе знаю. Ти вбив пораненого кабана однією рукою з кинджалом під час тінчел. Ще й гарного звіра. Точно, Маккензі віддали тобі бивні — файний набір, — скручені майже в кільця. Чудова була робота. — Вираз, небезпечно близький до задоволення, на мить промайнув на зморшкуватій щоці Мертаґа.

Я сіпнулася, згадавши чудові варварські браслети, які бачила у Лалліброху. Мамині, сказала Дженні, їй подарував це залицяльник. Я ошелешено витріщалася на Мертаґа. Хоча й минуло тридцять років, він не здавався ймовірним кандидатом на ніжності.

Думаючи про Еллен Маккензі, я згадала її перли, які все ще носила з собою, зашиті у шов кишені. Я відшукала вільний кінець і витягнула їх на світло вогню.

— Я можу заплатити, — сказала я. — Не хочу, щоб ваші люди марно ризикували життями.

Рухаючись швидше, ніж я могла уявити, він вихопив перли з моєї руки й ошелешено їх роздивлявся.

— Де ти це взяла, жінко? — запитав він. — Фрейзер, кажеш, твоє прізвище?

— Так. — Я випросталася попри втому. — І це мої перли. Мій чоловік подарував їх мені в день весілля.

— Он як? — хриплий голос раптом став тихішим. Він розвернувся до Мертаґа, все ще тримаючи перли.

— Син Еллен? її чоловік — син Еллен?

— Так, — сказав Мертаґ без емоцій, як завжди. — Ти б одразу це зрозумів, побачивши його: він — викапана вона.

Згадавши, що він стискає перли, Макраннох розчепив пальці й ніжно погладив сяйливі перлини.

— Я подарував це Еллен Маккензі, — сказав він. — На весілля. Я віддав би їй перли на нашому весіллі, але вона обрала іншого… Що ж, я часто думав про них навколо її гарної шиї, казав, що більш ніде не можу їх уявити. Тож умовив її зберегти їх, думати лише про мене, коли вона їх надягала. Гм! — він коротко пирхнув, щось згадавши, а потім обережно передав перли мені.

— Тож вони тепер твої. Носи їх на здоров’я, дівча.

— У мене будуть на це ліпші шанси, — сказала я, намагаючись стримувати нетерплячість від цих проявів почуттів, — якщо допоможете врятувати мого чоловіка.

Невеликий рожевий рот, що слабко усміхався від думок володаря, несподівано напружився.

— Ох, — сказав сер Маркус Макраннох, потягнувши за бороду. — Звісно. Але я вже сказав, дівча, я не знаю, що можна зробити. У мене вдома дружина й троє дітлахів. Так, я хотів би допомогти хлопчикові Еллен. Але ти просиш надто багато.

Мої ноги раптом не витримали, і я сіла — ніби впала — зі стукотом, опустивши плечі й голову. Відчай тягнув мене, наче якір, усе нижче. Я заплющила очі й відступила в якесь тьмяне місце всередині, де була лише болісна сіра порожнеча і де звук голосу Мертаґа, який ще сперечався, був лише слабким відлунням.

А от галас худоби вивів мене зі ступору. Я підвела очі й побачила, як Макраннох вилетів з будинку. Він відчинив двері, і порив зимового повітря влетів разом з муканням худоби й криками чоловіків. Двері гучно зачинилися позаду кремезної волохатої фігури, і я розвернулася до Мертаґа спитати, що, на його думку, варто робити далі.

Вираз його обличчя зупинив мене без слів. Я не часто бачила його без виразу похмурої байдужості на лиці, але зараз він майже сяяв від стримуваного збудження.

Я спіймала його за руку.

— Що таке? Швидко кажи!

Він встигнув сказати лише:

— Корови! Це худоба Макранноха! — а потім сам Макраннох увірвався до будинку, штовхаючи перед собою худого юнака.

Останнім поштовхом він змусив юнака притиснутися до отинькованої стіни будинку. Схоже, Макраннох вважав напад дієвим, бо спробував таку ж техніку з носом, яку застосовував раніше зі мною. Не такий стриманий чи втомлений, як я, юнак притулявся нервово до стіни якомога сильніше.

Макраннох почав привітно й розсудливо.

— Авесалом, друже, я відправив тебе три години тому пригнати сорок голів худоби. Я казав, як важливо їх знайти, бо скоро розпочнеться жахлива снігова буря. — Голос, і без того гучний, підвищувався. — І коли я почув галас корів зовні, я сказав собі: «О, Маркусе, це ж Авесалом пригнав усю худобу, який молодець, тепер можна повернутися додому й зігрітися біля вогнища, коли корови вже в безпеці в їхніх сараях».

Кулак розміром з окорок вчепився в піджак Авесалома. Тканина, що зібралася між тими короткими пальцями, почала закручуватися.

— Виходжу я привітати тебе з чудово виконаною роботою й починаю рахувати худобу. І скільки ж я нарахував, Авесаломе, милий мій хлопчику? — голос підвищився до ревіння на повну силу. Не будучи власником особливо низького голосу, Маркус Макраннох міг перевершити трьох чоловіків середнього зросту й статури силою легень.

— П’ятнадцять! — закричав він, піднявши нещасного Авесалома навшпиньки. — Він знайшов п’ятнадцять із сорока! А де решта? Де? У снігу вмирають від холоду!

Мертаґ тихо розтанув у тінях, що залягли в кутку, поки все це відбувалося. Але я стежила за його обличчям і помітила раптовий проблиск утіхи в його очах від цих слів. Одразу зрозуміла, про що він почав мені розповідати, і збагнула, де зараз Руперт, тобто не де саме він перебуває, а чим займається. І відчула краплю надії.

Була вже суцільна темрява. Вогні в’язниці внизу тьмяно світилися крізь сніг, як лампи затонулого корабля. Чекаючи під деревами з двома супутниками, я подумки в тисячний раз перебирала, що могло піти не так.

Чи виконає Макраннох свою частину угоди? Мав, якщо хотів повернути свою цінну чистокровну місцеву худобу. Чи повірить сер Флетчер Макранноху й чи накаже негайно обшукати підземелля? Напевно, бо баронета мали сприйняти всерйоз.

Я бачила, як зникала худоба, по одній корові за раз, у канаві, що вела до прихованих бічних дверей, їх управно скеровували Руперт і його люди. Та чи зможуть вони змусити корів увійти в ті двері, навіть одну за одною? А якщо зможуть, що робитиме всередині напівдика худоба, яка раптом опинилася в пастці кам’яного коридору, яскраво осяяного смолоскипами? Можливо, це все ж спрацює. Сам коридор був схожий на сарай з кам’яною підлогою, теж зі смолоскипами й запахом людей. Якщо вони впораються з цим, план може привести до успіху. Сам Рендалл навряд чи покликав би на допомогу через вторгнення, боячись, що його брудні ігри розкриють.

Погоничі мали відійти від в’язниці якомога далі, щойно тварини будуть надійно скеровані на їхній хаотичний шлях, і потім мчати з усіх сил до земель Маккензі. Чхати на Рендалла; що він міг сам зробити за таких обставин? Але якщо шум надто рано приверне увагу решти гарнізону в’язниці? Дуґал не схотів витягати небожа з Вентворту, можна лише уявити його гнів, якщо кількох Маккензі схоплять на спробі вторгнутися всередину, Я теж не хотіла бути винуватою в цьому, хоча Руперт був готовий ризикнути. Я кусала великий палець і намагалася заспокоїти себе, думаючи про тонни твердого граніту, що не пропускають шуму й відділяють підземелля від приміщень в’язниці вгорі.