Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 139)
Врешті-решт, я побачила, що було за рогом. Притуплений кут каменя був просто перед моїм обличчям. Тепер буде складне завдання. Треба розвернути тіло вовка, щоб обидві долоні опинилися під мордою. Однією рукою цього не зробити — не вистачить сили.
Я різко відкотилася, і вовк одразу ковзнув у невеличкий простір між моїм тілом і стіною. Він не встиг підвестися, я підняла коліно з усіх сил. Вовк вискнув, моє коліно встромилося в його бік, притиснувши його хоча б тимчасово до стіни.
Тепер обидві мої долоні були під його мордою. Пальці однієї руки були вже в його пащі. Я відчувала тиск і гострий біль на кісточках крізь рукавичку, але ігнорувала це, поки змушувала волохату голову відхилитися, ще й ще, використовуючи ріг будівлі як точку опори. Здавалося, що мої руки зламаються, але це був мій єдиний шанс.
Помітного шуму не було, але я відчула відголос усім тілом, коли шия тріснула. Напружені кінцівки — і сечовий міхур — одразу розслабилися. Нестерпне навантаження на руки зникло, я впала, млява, як вовк, що помирав. Відчувала швидке биття серця звіра під своєю щокою, лише ця частина ще могла боротися зі смертю. Від рідкої шерсті смерділо аміаком і мокрим волоссям. Я хотіла відсунутися, але не могла.
Схоже, я задрімала на мить, хоч як дивно це звучить, бо щока лежала на трупі. Я розплющила очі й побачила зеленувате каміння в’язниці за кільканадцять сантиметрів від свого носа. Лише думка про те, що відбувалося по другий бік цієї стіни, змусила мене підвестися.
Я крокувала канавою, плащ тягнувся за плечем, спотикалася об каміння, приховане під снігом, вдарялася болісно гомілками об частково закопані гілки дерев. Мабуть, я усвідомлювала, що вовки зазвичай рухаються зграями, бо не пригадую, щоб здивувалася, почувши завивання з лісу вгорі й позаду мене. Якщо я щось і відчула, то це чорний гнів від того, що всі змовилися заважати й затримати мене.
Утомлено обернулася, щоб побачити, звідки долинає звук. Була вже на відстані від в’язниці; тут не було стіни як опори чи якоїсь зброї. Мені пощастило перемогти першого вовка, але не було шансів вбити ще одного звіра голіруч — а скільки ще їх могло тут бути? Зграя, яку я бачила за вечерею в світлі місяця влітку, налічувала щонайменше десять вовків. Я згадувала звуки скреготу їхніх зубів, тріск кісток, що ламалися. Єдиним питанням було, чи стану я взагалі битися, чи просто ляжу в снігу і здамся. Цей варіант здавався надзвичайно привабливим, враховуючи всі обставини.
Але Джеймі віддав життя і дещо набагато важливіше за те, щоб я вийшла із в’язниці. Заради нього мусила хоча б спробувати.
Рухаючись далі канавою, я знову повільно відступала. Світло згасало, скоро розщілина заповниться тінями. Я сумнівалася, що це мені допоможе. Вовки, звісно, бачать вночі краще за мене.
Перший з мисливців з’явився на краю канави, як вовк до цього; кудлата тварюка насторожено завмерла. Я з жахом зрозуміла, що ще двоє звірів рухаються повільно в розщілині, майже слід в слід один за одним. Вони були практично одного кольору зі снігом у сутінках — брудно-сірого — і ледь помітними, хоча в них і не було потреби ховатися.
Я зупинилася. Битися явно було марно. Нахилившись, вивільнила зі снігу мертву гілку сосни. Кора почорніла від вологи, була груба навіть крізь мої рукавички. Я замахала гілкою навколо голови й закричала. Звірі перестали наближатися, але не відсахнулися. Найближчий притиснув вуха до голови, наче був проти шуму.
— Не подобається? — вищала я. — Дуже погано! Назад, клята тварюко! — Вихопивши камінець зі снігу, я жбурнула його у вовка. Схибила, але звір відскочив убік. Збадьорившись, я почала шалено жбурляти снаряди: камені, гілки, жмені снігу — все, що могла схопити однією рукою. Я вищала до болю в горлі від холодного повітря, вила не гірше за вовків.
Спершу подумала, що влучила одним зі своїх снарядів: найближчий вовк скрикнув і наче здригнувся. Друга стріла пролетіла сантиметрів за тридцять від мене, і я вловила якийсь рух перед тим, як вона встромилася в груди другого вовка. Звір помер там, де стояв. Перший був поранений не смертельно, борсався в снігу, схожий на грудку, що звивалася в темряві.
Інстинктивно підвела очі на край розщілини: третій вовк, що мудро обрав обережність, зник за деревами, звідки долинуло тремтливе виття.
Усе ще дивилася на темні дерева, коли чиясь долоня стиснула мій лікоть. Я зойкнула і, розвернувшись, побачила обличчя незнайомця з вузькою щелепою і не надто мужнім підборіддям, погано прихованим рідкою бородою. Накидка й кинджал незнайомця вказували, що це шотландець.
— Допоможіть, — сказала я і впала в його руки.
36
Макраннох
У будинку було темно, а в кутку кімнати причаївся ведмідь. Я в паніці відсахнулася до свого супроводу — більше не хотіла мати справи з дикими звірами. Чоловік силою штовхнув мене вперед, у будинок. Хитаючись, пройшла до вогню, а неповороткий силует розвернувся до мене, і я із запізненням збагнула, що це просто кремезний чоловік у ведмежій шкурі.
Тобто у плащі з ведмежої шкури, що застібався біля шиї за допомогою брошки з позолоченого срібла завбільшки з мою долоню. Брошка мала форму двох оленів у стрибку, з вигнутими спинами, їхні голови зустрілися й утворили коло. Застібка нагадувала коротке складене віяло, її головка — хвіст оленя, що тікає.
Я роздивилася деталі брошки, бо вона була просто перед моїм носом. Підвівши очі, на мить замислилася, чи не помилилася, бо це мав бути справжній ведмідь.
Але ведмеді навряд чи носили брошки чи мали очі, як чорниці: маленькі, круглі й темні з синім відблиском, вони були глибоко сховані у важких щоках, що знизу поросли чорним волоссям із сивиною. Ведмежий плащ, хоч і отримав нове життя, все ще сильно відгонив колишнім власником шкури.
Маленькі проникливі очі ковзнули по мені поглядом, оцінюючи як вологий і брудний одяг, так і те, що раніше він був гарної якості, помічаючи дві мої обручки: золоту й срібну. Звернувся ведмідь відповідним чином:
— Схоже, у вас виникли труднощі, пані, — ввічливо сказав він, нахиляючи велику голову, все ще присипану снігом, що танув. — Ми можемо чимось вам допомогти?
Я не знала, що сказати. Відчайдушно потребувала допомоги цього чоловіка, але я одразу викличу підозри, бо моя промова вкаже на те, що я англійка. Лучник, який привів мене сюди, випередив мене.
— Знайшов її біля Вентворта, — лаконічно сказав він. — Билася з вовками. Англійка, — додав він з наголосом, що змусило чорничні очі власника дому зосередитися на мені з досить неприємними думками в їхніх глибинах. Я підвелася на весь зріст і спробувала виглядати, як поважна заміжня жінка.
— Народилася англійкою, стала шотландкою через шлюб, — твердо сказала я. — Мене звуть Клер Фрейзер. Мій чоловік — в’язень у Вентворті.
— Он як, — повільно сказав ведмідь. — Що ж, мене звати Макраннох, і ви зараз на моїй землі. Я бачу по вашій сукні, що ви з якоїсь родини, але як ви опинилися сама зимової ночі в лісі Елдрідж?
Я помітила шанс розповісти про себе, а ще знайти Мертаґа й Руперта.
— Я прибула до Вентворта зі супутниками з клану мого чоловіка. Я англійка, тож ми вирішили, що мене впустять до в’язниці, і, можливо, я знайду спосіб, гм, витягнути його. Але я… залишила в’язницю іншим шляхом. Я шукала друзів, коли на мене напали вовки, від яких мене люб’язно врятував цей джентльмен. — Я спробувала вдячно усміхнутися кістлявому лучнику, але відповіддю була кам’яна тиша.
— Ви точно зустріли щось із зубами, — погодився Макраннох, роздивляючись діри в моїй спідниці. Підозри тимчасово поступилися вимогам гостинності.
— То ви не поранені? Лише трохи подряпані? Що ж, ви явно змерзли і, певно, налякалися. Посидьте біля вогню. Гектор принесе вам якусь вечерю, а потім зможете розповісти мені більше про своїх друзів. — Він підтягнув ногою грубий стілець на трьох ніжках і рішуче всадовив мене на нього, опустивши величезну долоню на моє плече.
Вогонь з торфу давав мало світла, але добре зігрівав. Я мимоволі тремтіла, бо кров почала повертатися до замерзлих долонь. Пара ковтків зі шкіряної фляги, яку неохоче простягнув Гектор, змусила кров текти і всередині.
Я пояснила ситуацію якомога краще, але вийшло не дуже добре. Мій короткий опис виходу з в’язниці й подальшої рукопашної бійки з вовком був сприйнятий з особливою недовірою.
— Отже, ви змогли пройти до Вентворта, але навряд чи сер Флетчер дозволив би вам вештатися в’язницею. І цей капітан Рендалл, якщо стикнувся з вами в підземеллі, не став би просто виводити вас за двері.
— Він м-мав причини відпустити мене.
— Які? — очі-чорниці були невблаганні.
Я здалася й розповіла все як є: була надто втомлена для тактовності чи пошуку правильних слів.
Макраннох, здавалося, повірив, але все ще не поспішав діяти.
— Так, я розумію ваші тривоги, — зауважив він, — та, можливо, не все так погано.
— Не так погано! — я обурено скочила на ноги.
Він захитав головою, ніби на нього напали мухи.
— Я про те, — пояснив він, — що якщо йому потрібна дула хлопця, він навряд чи сильно йому нашкодить. І, даруйте, не при вас буде сказано, пані, — він підняв кошлату брову в мій бік, — зґвалтування не часто когось убивало. — Він підняв долоні завбільшки з супові тарілки, щоб заспокоїти.
— Зауважте, я не кажу, що йому сподобається, кажу лише, що порятунок запаленої дупи хлопця не вартує гучної суперечки з сером Флетчером Ґордоном. Я тут у небезпечному становищі, дуже небезпечному. — І він надув щоки й насупив брови, дивлячись на мене.