Диана Гэблдон – Чужоземка (страница 138)

Його обличчя приховала тінь, але блиск очей показав, що він мені вірить. А чого б ні? Бо я казала правду, і я про це знала. Я бачила лінії генеалогічного дерева Френка, наче вони були намальовані лініями цементу між каменями стіни, а поруч були імена.

— Джонатан Волвертон Рендалл, — тихо сказала я, читаючи з каменів. — Народився 3 вересня 1705 року. Помер… — він смикнувся в мій бік, але не так швидко, щоб завадити мені говорити.

Вузькі двері в кінці ніші розчахнулися зі скрипом петель. Я очікувала і там на темряву, а натомість очі засліпив спалах світла на снігу. Від швидкого поштовху ззаду я похитнулася й полетіла головою в замети, і двері грюкнули позад мене.

Я лежала в якійсь канаві на задвірках в’язниці. Замети навколо мене вкривали якісь купи — найімовірніше, відходи з в’язниці. Щось тверде було під заметом, в який я впала, напевно, дрова. Дивлячись на стіну, що височіла наді мною, я бачила смуги й патьоки на камені, які відмічали шлях сміття, що його викидали з розсувних дверей на висоті понад десять метрів. Там мали бути кухні.

Я перекотилася, уперлася руками, щоб встати, і виявила, що дивлюся у широко розплющені блакитні очі. Обличчя було майже таке саме блакитне, як очі, і тверде, як дерев’яна колода, за яку я його й сприйняла. Я скочила на ноги, задихаючись, і відсахнулася до стіни в’язниці.

Опусти голову, дихай глибоко, рішуче казала я собі. Ти не знепритомнієш, ти вже бачила мертвих людей, і багато; ти не знепритомнієш… Боже, в нього блакитні очі, як… ти не знепритомнієш, трясця!

Моє дихання, врешті-решт, сповільнилося, як і прискорений пульс. Паніка вщухала, і я змусила себе повернутися до тієї нещасної фігури, конвульсивно витираючи долоні об спідницю. Не знаю, жаль, цікавість чи просто шок змусили мене подивитися знову. Без ефекту несподіванки дивитися на мертвого чоловіка не було страшно, ніколи не було. Хай би якою потворною була смерть людини, жахливою була лише присутність людської душі, що страждала. Без неї залишалася лише річ.

Незнайомця з блакитними очима повісили. У цій канаві він був не єдиний. Я не стала розкопувати канаву, але тепер знала, що вона містила, і легко помічала обриси замерзлих кінцівок і м’яко закруглених голів під снігом. Тут лежало не менше десятка людей, чекали, коли відлига спростить їхнє поховання, або на більш грубу утилізацію звірами з лісу неподалік.

Думка витягнула мене зі стану задумливої нерухомості. Не можу гаяти час на думки на кладовищі, інакше ще одна пара блакитних очей дивитиметься сліпо вгору зі снігу.

Я мала знайти Мертаґа й Руперта. Можливо, цими прихованими службовими дверима можна буде скористатися. їх явно не зачиняють і не охороняють, як головні ворота й інші входи до в’язниці. Але я потребую допомоги, і швидкої.

Я кинула погляд на край канави. Сонце висіло досить низько, палало крізь туман хмар над верхівками дерев. Повітря було важке від вологи. Певно, вночі знову сніжитиме, туман на сході густішає. Схоже, залишилася лише година світла.

Я пішла вздовж канави, бо не хотіла лізти крутими кам’яними схилами без необхідності. Ущелина досить скоро вигнулася, відводячи від в’язниці, схоже, у бік річки; певно, туди талий сніг виносив сміття в’язниці. Була майже біля рогу височенної стіни, коли почула позаду тихий звук. Повернулася: звук спричинив камінець, що впав із краю канави, зачеплений лапою великого сірого вовка.

На відміну від тіл під снігом, я мала певні переваги з погляду вовка. З одного боку, я рухалася, мене було складніше спіймати, і я могла чинити опір. З другого, я повільна, незграбна, до того ж не замерзла, отже, ніякої загрози зламати зуби. І від мене пахло свіжою кров’ю, спокусливо теплою серед замерзлих відходів. Була б я вовком, подумала, то не вагалася б. Звір прийняв рішення в той самий момент, як я прийняла своє щодо наших майбутніх стосунків.

До шпиталю в Пембруці потрапив американець, на ім’я Чарлі Маршалл. Він був приємним хлопцем, привітним, як усі американці, і в нього була цікава улюблена тема — собаки; Чарлі був сержантом із загонів К-9. Він підірвався з двома своїми псами на протипіхотній міні поруч із невеличким селищем біля Арлю. Він тужив за своїми псами, часто розповідав мені історії про них, коли я сиділа з ним під час нудних митей мого чергування.

Але щодо нагальної потреби, він ще й розповідав мені, що робити й чого не робити, якщо на мене нападе пес. Звісно, важко було назвати моторошну істоту, що обережно спускалася камінням, псом, але я сподівалася, що вона поділяє кілька основних рис зі своїми прирученими нащадками.

— Поганий пес, — твердо сказала я, вдивляючись у жовте око. — Взагалі-то, — мовила я, дуже повільно відступаючи до стіни в’язниці, — ти жахливий пес. — («Говори чітко й гучно», — чула я слова Чарлі.) — Певно, гіршого я не бачила, — сказала чітко й гучно. Я продовжувала відступати, долоня мацала позаду в пошуках каменів стіни, а коли намацала, почала просуватися боком до кута за якихось десять метрів від мене.

Я смикнула за шнурки на шиї, почала боротьбу з брошкою, що застібала плащ, все ще твердо й гучно розповідаючи вовку, що я думаю про нього, його предків і близьких родичів. Звіра, схоже, зацікавила ця дискусія, язик звисав у собачій посмішці. Вовк не поспішав. Коли наблизився, я помітила, що він худий, брудний і трохи кульгає. Може, зазнав невдачі під час полювання, чи недуга штовхнула його до канави під в’язницею на пошуки серед сміття. Я сподівалася на це. Що він слабший, то ліпше для мене.

Знайшла шкіряні рукавички в кишені плаща й надягнула їх. Потім обмотала праве передпліччя товстим плащем кілька разів, радіючи вазі оксамиту.

— Вони намагаються вхопити за горло, — навчав мене Чарлі, — якщо їхній тренер не вказує на інше місце. Дивись псу в очі; ти побачиш, коли він вирішить стрибнути. Тобі потрібна ця мить.

Я багато чого бачила в тому злісному жовтому оці, щонайменше голод, цікавість і вагання, але поки що не рішення напасти.

— Ти — бридке створіння, — казала я йому, — навіть не думай кидатися мені на горло! — в мене були інші плани. Плащ, намотаний на руку, мав захистити її, щоб зуби звіра не змогли прокусити шар тканини.

Вовк був худий, але не виснажений. На око він важив близько сорока-сорока п’яти кілограмів: менше за мене, але не настільки, щоб я мала велику перевагу. Зате звір мав іншу перевагу: чотири лапи проти двох ніг давали кращу рівновагу на слизькому насті. Я сподівалася, що мені допоможе опора у вигляді стіни за спиною.

Певне відчуття порожнечі за спиною вказало, що я дісталася рогу будівлі. Вовк був метрів за шість від мене. От і все. Я прибрала ногою достатньо снігу під собою, щоб стояти твердо, і чекала.

Навіть не бачила, як вовк відірвався від землі. Могла присягнутися, що стежила за його очима, але якщо там і з’явився вираз, що свідчив про намір стрибнути, дія відбулася надто швидко, щоб я встигла помітити. Інстинкт, а не думка, змусив мене підняти руку, поки біло-сіра пляма летіла до мене.

Зуби вп’ялися в шари тканини, рука відчула це як сильний удар. Він був важчий, ніж я думала. Я не була готова до ваги, і моя рука провисла. Планувала спробувати відкинути звіра до стіни, може, оглушити його, але натомість кинулася на стіну, притиснула вовка до неї стегном і намагалася намотати йому на морду край плаща. Кігті рвали мою спідницю й дряпали стегно. Я жорстко встромила коліно в його груди, викликавши придушений зойк. Тільки тоді я зрозуміла, що дивне скавчання, змішане з гарчанням, видавала я, а не вовк.

Дивно, але зараз я взагалі не боялася, хоча була перелякана, коли спостерігала, як вовк переслідував мене. У голові вистачало місця лише на одну думку: я вб’ю цього звіра або він уб’є мене. Тому я збиралася його вбити.

Наставав переломний моменту запеклій фізичній боротьбі, коли людина використовує всі сили, всі ресурси тіла, ігноруючи ціну, поки боротьба не завершиться. У жінок така мить наставала під час пологів, у чоловіків — у бою.

З настанням цієї миті втрачається страх болю чи поранення. Життя стає дуже простим: ти зробиш усе, що намагаєшся зробити, або помреш під час спроби, і вже не має значення, що саме станеться.

Під час свого навчання у шпиталі я бачила подібну боротьбу, але ще ніколи цього не відчувала. Тепер зосередилася лише на щелепах, що стискалися навколо мого передпліччя, і демоні, що вертівся й дряпав моє тіло.

Мені вдалося вдарити звіра головою об стіну, але не так сильно, щоб це допомогло. Я швидко втомлювалася. Якби вовк був здоровий, у мене не було б шансів. У мене й зараз їх майже не було, але я робила, що могла. Впала на звіра, притиснувши його собою і вибивши з нього повітря. Він майже одразу оговтався й почав вовтузитися піді мною, але мить приголомшення дала мені змогу відчепити його від своєї руки, протиснути долоню під його вологу морду.

Просунувши пальці в кутики його пащі, я примудрилася триматися так, щоб вони не потрапили під гострі хижі зуби. Слина стікала мені по руці. Я розпласталася на вовкові. Ріг стіни в’язниці був, певно, за пів метра від мене. Мала якось дістатися того місця, не випустивши лють, що здіймалася й звивалася піді мною.

Відштовхуючись ногами, я тиснула на вовка з усіх сил і повзла вперед сантиметр за сантиметром, постійно намагаючись втримати його ікла подалі від горла. Тих п’ятдесят сантиметрів я мала подолати за кілька хвилин, але здавалося, що лежу там майже все життя, зчепившись у бою зі звіром, чиї задні лапи ріжуть кігтями мої ноги, намагаючись дістатися живота.