Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 9)

Я перестала ходити до церкви торік: це був наш із мамою найбільший скандал аж до сьогодні.

— У мене на то почалась алергія.

— Мій дядько Норм каже, що релігія — це «духовний парацетамол», і знаєш, я сподіваюся, що він має рацію. Якщо Бог не трансплантує особистість відразу після прибуття, то рай дуже нагадує нескінченну родинну вечерю з такими типами, як мій дядько Трев. Не можу собі уявити нічого більш пекельного.

— Отже, дядько Трев не такий, як дядько Норм?

— Небо і земля. Дядько Трев — старший брат тата. «Мозок операції», як він себе називає, і це правда: в нього достатньо мозку, аби змушувати невдах типу мого тата робити брудну роботу. Дядько Трев загрібає вершки, коли роботу зроблено, і прикидається, що в нього антипригарне покриття, якщо пахне смаженим. Він навіть заливав до мами, коли тата пригріли, і це одна з причин, чому ми переїхали на південь.

— Схоже на повного мудака.

— Ага, це мій дядько Трев. — Психоделічне світло на обличчі Брубека тьмяніє, сонце згасає. — Якби я помирав десь у госпісі, мабуть, я б хапався за кожну пігулку духовного парацетамолу, яку б знайшов.

Я кладу руку на край вівтаря й кажу:

— Що, коли… що, коли рай дійсно є, але тільки в митях? Ніби склянка води в гарячий день, коли помираєш від спраги, або коли хтось добре до тебе ставиться без причини, або…

…мамині млинці з підливкою «Тоблерон»; або тато, який піднімається з бару тільки для того, щоб сказати мені: «На добраніч, блохи на ніч»; або Джеко і Шерон, які співають «Файна кобіта» замість «Многая літа» на кожен день народження і аж пісяються від радості, хоча це не так і смішно; або Брендан, який віддає свій старий програвач мені, а не одному зі своїх дружків.

— Може, рай схожий не на картину, яка вічно десь собі висить, — продовжую я, — а радше на… найкращу пісню, яку хто-небудь коли-небудь написав, але таку, яку ти вловлюєш тільки мотивами, поки живеш, від машин, які тебе проминають, або… горішніх вікон, коли заблукаєш…

Брубек дивиться на мене так, ніби реально слухає.

І, курва, я шаріюся.

— На що дивишся?

Перш ніж він устигає відповісти, у дверях шпортається ключ.

Повз мене плетуться заповільнені секунди, ніби в п’яному кривому танці, і ми з Брубеком стаємо Лорел і Гарді, Старскі і Гатчем, стаємо двома половинками пантомімного коня, і він проштовхує мене крізь дерев’яні двері, яких я не помітила за органом, до кімнати дивної форми, з високою стелею і драбиною, що веде до ляди. Здається, ця кімната називається «захристія», і драбина має вести на дзвіницю. Брубек прислухається крізь щілину в дверях: іншого виходу немає, тільки в кутку стоїть щось схоже на креденс. У нашому напрямку рухаються принаймні два чоловічі голоси; здається, я чую також третій, жіночий. Чорт. Ми з Брубеком перезираємось. Наші варіанти: залишитися тут і спробувати їх забалакати; заховатися в креденсі; вилізти по драбині та сподіватися, що ляда відчиниться, а ці за нами не полізуть. Мабуть, тепер ми вже не встигнемо вилізти. Зненацька Брубек пригинає мене, запихає в креденс, залазить за мною і затуляє двері так щільно, як лише може. Усередині менше місця, ніж виглядало ззовні; це ніби ховатись у вертикальній труні, ще й із хлопцем, з яким тобі навіть позажиматись не хочеться. Брубек тягне на себе дверцята…

— Але чолов’яга вірить, що він, бляха, друге пришестя Фіделя Кастро! — Голоси заходять до захристії. — Любиш ти Меґґі Тетчер чи ненавидиш — а людей вистачає і в тому, і в тому таборі, — вона таки виграла вибори, а Артур Скарґілл програв. За нього навіть його профспілка не проголосувала.

— Це все неважливо, — каже лондонець. — Цей страйк — про майбутнє. Ось тому уряд використовує кожен брудний фокус, який лише має в запасі: шпигуни МІ-5, брехня в медіа, відсутність компенсацій родинам шахтарів… Пом’яни моє слово: якщо шахтарі програють, у твоїх дітей буде вікторіанський робочий день за вікторіанську платню.

Коліно Брубека тисне на моє стегно, й нога поволі затерпає.

Я трошки ворушуся: його ай-ай-ай тихіше за шепіт.

— Ми не можемо вічно підтримувати промисловість, яка при смерті, — наполягає хлоп, — у цьому й суть. Інакше ми б донині башляли зодчим, землекопам чи друїдам. Скарґілл топить за економіку Острова Мрій і політику Рябої Кобили.

Я відчуваю, як груди Брубека піднімаються та опускаються, торкаючись моєї спини.

— Ти колись був у шахтарському містечку? — питає лондонець. — Зараз не потрапиш, бо мусорня не підпустить, але коли зникає шахта, помирає все містечко. Вельс і північ — це тобі не південь, Йоркшир — не Кент, а енергія — це не просто промисловість. Енергія — це безпека. Нафта Північного моря не безкінечна, а що далі?

— Цікава дискусія, панове, — каже жінка, — але як же дзвони?

Ноги тупають угору драбиною — добре, що ми не вибрали дзвіницю. Минає хвилина. Із захристії — жодного звуку. Я гадаю, що всі троє пішли нагору. Трошки ворушусь, і Брубек зойкає від болю. Я ризикую прошепотіти: «Все добре?»

— Ні. Дякую, що спитала, ти прищемила мені яйця.

— Зможеш усиновити. — Я намагаюсь дати йому більше простору, але простору немає. — Як думаєш, може, спробуємо втекти?

— Хіба дуже тихо, раз уже…

Густа темрява починає бамкати дзвонами. Брубек відчиняє дверцята — в них шугає свіже повітря — і тяжко зістрибує на землю, а тоді допомагає вилізти мені. Високо вгорі з ляди звисають дві дебелі гомілки. Ми навшпиньках пробираємося до дверей, ніби пара лиходіїв зі «Скубі-Ду»…

Ми з Брубеком даємо драла дорогою, ніби втекли з Кольдіца⁴. Дзвони в блакитній темряві звучать сентиментально і яскраво. У мене починає колоти в боці, тож ми зупиняємось біля лавки на межі села.

— Класика, — каже Брубек. — Тільки хотів похвалитися своїми навичками виживання в дикій природі, як на тобі — навала селюків. Хочу сіжку. Ти будеш?

— Ага. Вони ще довго калататимуть?

— Мабуть, так. — Брубек подає мені цигарку і підносить запальничку, я підношу кінчик цигарки до полум’я. — Заведу тебе назад, коли вони підуть. Англійські замки — це плюнути й розтерти, навіть у потемках.

— А тобі хіба не треба додому?

— Я наберу маму з таксофона біля пабу і скажу, що залишуся на нічну риболовлю. Трохи брехні на благо.

Мені потрібна його допомога, але ціна допомоги непокоїть.

— Не бійся, Сайкс. Мої наміри шляхетні.

Я думаю про Вінні Костелло і здригаюся.

— Добре.

— Знаєш, хлопці думають не тільки про те, як би замутити з усіма дівчатами навколо.

Я випускаю струмінь диму просто в лице Брубеку, тож йому доводиться примружитись і відвести погляд.

— У мене є старший брат, — кажу.

Ми сидимо біля перерослого саду, тому, добивши цигарки, залазимо туди і зриваємо кілька недозрілих яблук. Поруч — цегляна стіна, на яку можна вилізти. Яблука кислющі, як лайми, але це добре після жирної вечері. На електростанції, яку ми проминули раніше, поблимують світла.

— Отам-от, — Брубек жбурляє огризок у тому напрямку, — за цими світлами острова Шеппі, є фруктова ферма Ґабріеля Гарті. Я там працював на полуницях минулого сезону, двадцять п’ять фунтів на день. Вони дають житло для працівників. Після іспитів знову поїду. Я збираю на «Інтеррейл» на серпень.

— Що таке «Інтеррейл»?

— Серйозно?

— Серйозно.

— Залізничний проїзний. Платиш сто тридцять фунтів і можеш місяць їздити цілою Європою безкоштовно. Другий клас, але все ж. Від краю Португалії до вершечка Норвегії. Країни Східного блоку теж, Югославія і так далі. Берлінська стіна. Стамбул. У Стамбулі є такий міст, що один кінець у Європі, а другий в Азії. Я хочу ним пройти.

Десь далеко гавкає самотній пес чи, може, лисиця.

— Нащо тобі їхати в усі ці країни? — питаю я.

— Подивитися. Погуляти. Знайти дешевий нічліг. Їсти те, що їдять місцеві. Знайти дешеве пиво. Постаратися, щоб мене не обікрали. Побалакати. Набратися місцевих слівець. Просто бути там, шариш? Іноді, — Брубек вгризається в яблуко, — іноді я хочу бути всюди одночасно, так сильно, що я просто… — Брубек показує бомбу, що вибухає у нього в грудях. — У тебе не буває такого відчуття?

Пролітає кажан — ніби на жилці, з дешевого фільму про вампірів.

— Чесно кажучи, не дуже. Найдалі, де я була, це в Ірландії, коли навідувала маминих родичів у Корку.

— І як там?

— Інакше. Не суцільні КПП і бомби, як на півночі, хоча в повітрі досі відчуваються Проблеми⁵ і краще не заїкатися про політику. Вони ненавидять Тетчер через Боббі Сендза і решту голодувальників. У мене там двоюрідна бабуся, мамина тітка Айліш, вона геніальна. Вона тримає курей і має рушницю у вуглярні, а в молодості доїхала на велосипеді аж до Катманду. Чесне слово. І от вона б стопудово відчувала це бажання бути всюди, цей вибух, як у тебе. Я бачила її фотки, вирізки з газет, усе таке. Вона живе на такій довгій косі біля Бентрі — то півострів Овеча Голова. Там як на краю світу. Там нічого нема, ні магазинів, нічого, але, — я мало кому можу в цьому зізнатися, — мені там дуже сподобалося.

Місяць настільки гострий, що можна палець порізати.

Якийсь час ми не говоримо, але це не ніякове мовчання. Тоді Брубек каже:

— Сайкс, а ти знаєш про другу пуповину?

З його лиця годі збагнути щось більше.

— Га?

— Ну, коли ти немовля в утробі, то є пуповина…

— Я знаю, що таке пуповина, дякую. Але «друга»?

— Ну, психологи кажуть, що існує друга пуповина, невидима, емоційна, яка прив’язує тебе до батьків на ціле твоє дитинство. А тоді одного дня ти сваришся з мамою, якщо ти дівчинка, чи з татом, якщо ти хлопчик, і ця сварка перерізає твою другу пуповину. Тоді і тільки тоді ти готовий вирушити у великий білий світ і бути дорослим на своїх умовах. Це типу як обряд ініціації.