Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 10)

— Я сварюся з мамою практично щодня. Вона ставиться до мене так, ніби мені десять років.

Брубек закурює ще одну сіжку, затягується і передає мені.

— Я про більшу, серйознішу сварку. Після якої ти розумієш, що це сталося. Ти вже не та дитина, якою була до цього.

— І чому ти ділишся зі мною цією життєвою мудрістю?

Він обережно зважує відповідь.

— Якщо ти тікаєш із дому, бо твій тато — жалюгідний бандюк, який б’є маму і спускає тебе зі сходів, коли ти намагаєшся його зупинити, то втеча — це завжди правильний варіант. Тікай. Я віддам тобі свої гроші на «Інтеррейл». Але якщо ти зараз сидиш на цій стіні лише через те, що твоя друга пуповина обірвалась — тоді так, це боляче, але це мало статися. Будь до мами більш поблажливою. Це просто частина дорослішання. Не треба її через це карати.

— Вона мене вдарила.

— Не сумніваюся, що зараз вона почувається через це гівняно.

— Ти її навіть не знаєш!

— А ти точно її знаєш, Сайкс?

— А це ще, курва, що має значити?

Брубек забив на моє питання. То і я на нього забила.

У церкві тихо, як у могилі. Брубек спить у гнізді з запилюжених подушок. Ми з ним на галерійці, що тягнеться вздовж задньої стіни, тож нас не помітять, якщо раптом якісь сатаністи прийдуть сюди справляти чорну месу. Мої литки ниють, синець пульсує, а думки все перемотуються назад, на сцену з Вінні та Стеллою. Зі мною було погано в ліжку? Чи я неправильно одягалася, не так говорила, слухала не ту музику?

22:58, висвічує мій «Таймекс». Зараз у «Капітані Марлоу» найбожевільніші хвилини тижня: останні замовлення суботнього вечора. Мама, тато і Ґленда, яка працює тільки у вихідні, зі штанів вистрибують: у них там справжня лава пияків, що жбурляють п’ятірки і десятки крізь туман диму і гамір балачок, викриків, сміхів, прокльонів, залицянь… Нікого не обходитиме, де там ночує Голлі. На джукбоксі «Daydream Believer», чи «Rockin’ All Over The World», чи «American Pie», ще й так, аби стіни дрижали. Шерон заснула під ковдрою, не вимкнувши свій ліхтарик. Джеко заснув, слухаючи людей, що бурмочуть різними мовами в його радіо. У моїй кімнаті ліжко не застелене, портфель висить на стільці. Кошик із чистою білизною — одразу за дверима, там, де мама його ставить, коли сердиться на мене. Тобто майже щодня. Велика зірниця нічного Ессексу цілу ніч відкидатиме оранжеве світло понад річкою, через мої незаслонені штори, на постери «Zenyattà Mondatta» і The Smiths, які я потягла з «Чарівного автобуса». Але я не збираюся зараз узяти й засумувати за своєю кімнатою.

Ніт, курва.

 

 

1 липня

 

Металеві висвисти, тихе шарудіння, пташині співи і вітражний янгол. Маленька церковця на острові Ґрейн, тепер я пригадую, освітлена сонцем, що пробивається з першої шпарки дня. Мама. Сварка. Стелла і Вінні, які прокидаються в обіймах одне одного. Моє горло стискає. Мабуть, якщо якийсь чоловік бував у тобі достатньо регулярно, то так просто його позбутися не вийде. Кохання — чиста насолода, коли все добре, але коли стає погано, ти платиш надто велику лихву за проведений разом час. 06:03, каже мій «Таймекс». Неділя. Ед Брубек: осьде він, спить на тих подушках, рот роззявлений, волосся розтріпане. Його бейсболка лежить на охайно складеній картатій сорочці. Я протираю очі від сну. Мені снились Джеко і Міс Константін, які тримали розгорнуту повітряну завісу, і кам’яні сходи, що вели вгору, ніби у фільмі про Індіану Джонса…

Кого це гребе? Я втратила Вінні. Стелла вкрала Вінні.

Ед Брубек хропе, як ведмідь. Брубек не зрадив би своїй дівчині. Якщо вона в нього є. Більшість хлопців з моєї паралелі, погладжуючи свої юнацькі пухнасті вуса, розкидаються натяками на те, як вони втратили цноту десь у друга на вписці, особливо ті, хто ще нічого не втратив… Ед Брубек такого не робить, тобто в нього, ймовірно, все вже було. Якби це було з кимось із нашої школи, я б уже почула. Хоча хтозна. Він тримає рот на замку.

Втім, учора він мені немало розповів.

Про тата, про родину, все таке. Чому мені?

Дивлюсь на його заснуле кутасте лице напівчоловіка-напівхлопчика.

І відповідь очевидна: Бо ти йому подобаєшся, дурне ти теля!

Та якщо я йому подобаюсь, чому він до мене не підкотив?

Я згадую, що він розумний. Спершу хоче, щоб я була йому вдячна.

Так. Ну звісно. Здається, мені таки час іти.

Уздовж потрісканої дороги ростуть кульбаби й будяки, а живоплоти вищі за мене. Ранішнє сонце світить ніби лазерними променями. Не знаю, чому я стирила Брубеків кашкет, перш ніж піти, але рада, що це зробила. Він не буде дуже проти. Тут би можна було зрізати полями до головної дороги на Рочестер — шість або сім миль, гадаю. Мої мозолі витримають. Мусять: у торбі немає аптечки. Я відчуваю тупий удар голоду, але шлункові доведеться змиритись і заткнутись — їжа буде аж у Рочестері. Може, слід було таки попрощатися з Брубеком і подякувати, але якби він відповів: «Нема проблем, Сайкс, але ти точно не хочеш, аби я підкинув тебе назад у Ґрейвсенд?», весь такий підбадьорливий, мені було б дуже складно відмовитись.

Попереду я бачу стежку, що впирається у ферму.

Перелажу через браму і минаю капустяне поле.

Ще одна брама. Цятка в небі — яструб.

Шести днів має вистачити. Поліція починає шукати зниклих підлітків лише через тиждень. Шести днів стане, аби довести мамі, що я можу подбати про себе у великому жорстокому світі. Я буду на міцнішій, як там це називають, міцнішій переговорній позиції. І зроблю все сама, без Брубека і його підкатів. Мені треба буде пильнувати, щоб не розтратити гроші надто швидко. Пам’ятаєш той випадок, коли спробувала себе в крадіжках?

Якось торік однієї суботи ми гуртом поїхали в Чатем на роликову дискотеку, на день народження Елі Джессоп, але там було так нудно, що ми зі Стеллою та Амандою Кід утекли на вулицю. Аманда Кід сказала:

— Ну що, хтось хоче піти порибалити?

Я не хотіла, але Стелла погодилась, тож я вдала, ніби мені теж норм, і ми пішли в «Дебенгемс». Я раніше нічого не тирила і тоді реально мало не обісцялась, але спостерігала за Стеллою. Вона запитала продавчиню щось дуже тупе, а пізніше, явно навмисне, впустила дві помади з косметичної стійки. Нахилившись, щоб підняти, засунула одну помаду собі за халяву черевика. Я зробила так само з сережками, які мені сподобались, а на виході навіть запитала консультантку, до котрої вони відчинені. Коли ми вже опинилися в безпеці зовні, світ здався інакшим, ніби правила змінилися. Якщо тримати себе в руках — отримаєш те, що хочеш. Аманда Кід відхопила собі пару сонцезахисних окулярів, які коштували з десятку, Стеллі дісталась якась губна помада «Есте Лаудер», а фальшиві діаманти в моїх сережках блищали, як справжні. Далі ми пішли у «Світ Фекторі», де я й Аманда Кід напихали солодощі у свій одяг, поки Стелла розповідала хлопцеві з суботньої зміни, що вона бачить його тут щотижня вже хтозна-скільки, що він їй навіть снився і чи не хотів би він якось піти з нею на прогулянку кудись у тихе місце після роботи? Насамкінець ми пішли у «Вулвортс». Я і Стелла відпливли подивитися на топ-40 синглів, доволі невинно, але вже за хвилину менеджер і асистент притискали нас до стінки, а працівник служби безпеки магазину тримав Аманду Кід — перелякану і білу, як привид, — за руку й казав:

— Вона прийшла до магазину з оцими двома.

Менеджер наказав нам пройти нагору в його офіс. Уся моя сила волі, весь мій серйозний підхід негайно вивітрились, але Стелла форкнула у відповідь:

— А з ким я взагалі говорю?

Її голос був зверхній і різкий. Менеджер відповів:

— Просто ходи по-тихому, дорогенька, — і спробував покласти руку їй на плече.

Стелла скинула його руку й загорлала на весь голос:

— Забери від мене свої брудні лапи, ти, гидкий курдупелю! Я не знаю, чому ти прив’язав нас із сестрою до цієї… злодюжки, — вона пирхнула на Аманду Кід, котра тремтіла і шморгала носом, — але краще тобі зараз придумати хорошу причину, чому ми мали би красти те лайно, яке ви продаєте в оцьому паскудному магазинчику, — тут вона висипала вміст своєї торби на прилавок, — і дивись не помилися, пане менеджере, інакше в мого тата понеділок почнеться з вручення тобі повістки. Ти не думай, я свої права знаю.

Багато клієнтів уже ззиралися в нашому напрямку, і, диво з див, менеджер позадкував і пробурмотів, що, можливо, охоронець помилився і ми можемо йти. Стелла відрізала:

— Я знаю, що можу йти!

Вона поскладала свої речі назад у торбу, і ми поспішно ретирувалися. Прослизнули назад на роликову дискотеку і нікому не сказали, що сталося. Зрештою мамі Аманди Кід довелося таки приїхати по неї. Я панікувала, що Аманда нас закладе, але вона не наважилась. Того тижня Аманда Кід обідала з іншими дівчатами, і відтоді ми з нею так і не поговорили. Зараз вона в другому за успішністю класі на нашій паралелі, тож, мабуть, їй таки пішло на користь те, що вона попалася. Суть у тому, що, на відміну від Стелли, я не природжена крадійка і не природжена брехуха. Того дня у «Вулвортсі» вона переконала навіть мене в тому, що ми не винні. І от якою дурепою вона виставила мене, коли настала моя черга бути Амандою Кід. Стеллі не потрібні друзі? Чи для Стелли друзі — лише спосіб досягнути свого?

Ліворуч від мене — крута набережна, вздовж якої тягнеться дорога з двостороннім рухом, а праворуч — поле, яке, судячи з вигляду, розчистили під величезний житловий комплекс. Там екскаватори, бульдозери, вагончики, високі загорожі з колючим дротом і таблички з написами «НОСІННЯ КАСОК ОБОВ’ЯЗКОВЕ», а поверх знака з попередженням «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО» хтось балончиком дописав «ЧОРНА МІГРАЦІЯ — ЦЕ ОКУПАЦІЯ» і додав кілька свастик для симетрії. Досі рано: 7:40. Брубек уже їде додому, а мама з татом у пабі досі в ліжку. Попереду — вхід у підземний перехід під швидкісним шосе. Коли я вже десь за сто метрів звідти, то помічаю хлопчика і зупиняюсь, і це насправді дуже дивно, але я можу заприсягнутися…