Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 12)

За дев’ятим гудком беруть слухавку.

— Та-ак?

Я напорююся на десяте пі.

— Добрий день. Це ферма «Чорний в’яз»?

— Наскільки я знаю, та-ак. — Іржава розтяжка.

— Ви містер Гарті?

— Та-ак, я за нього.

— Я дзвоню спитати, чи ви наймаєте людей на ягоди.

— Чи ми наймаємо людей на ягоди?

На тлі божеволіє пес, якась жінка горлає: «Борисе, закрий хліборізку!»

— Та-ак.

— Мій друг працював на вашій фермі того літа, і якщо наймаєте, я б хотіла у вас трохи попрацювати. Будь ласка.

— Раніше збирала ягоди?

— Не на фермі, але я звикла до важкої праці, і, — я думаю про свою двоюрідну бабцю Айліш в Ірландії, — я допомагала тітці на її городі, а він здоровенний, так що я звикла бруднити руки.

— То шо, всі фермери, по-твоєму, мають брудні руки?

— Я просто кажу, що не боюся важкої роботи і можу почати хоч сьогодні.

Павза. Дуже довга павза. Дуже, дуже довга. Я вже боюся, що доведеться докидати монет.

— Пане Гарті? Алло?

— Та-ак. У неділю нічого не збираємо. У «Чорному в’язі» нє. У неділю ягоди ростуть. Стартуємо завтра рівно о шостій. Для робітників є гуртожиток, але в нас не «Рітц». Без обслуги в номерах.

«Розкішно».

— Добре. То… ви мене берете?

— Тридцять п’ять пенсів за ящик. Повні козуби, без гнилі, або будеш збирати весь ящик з нуля. Без каміння на дні, бо вилетиш.

— Добре. Можна приїхати сьогодні по обіді?

— Та-ак. Тебе якось звати?

Я відчуваю таке полегшення, що бовкаю «Голлі» ще до того, як встигаю збагнути, що фальшиве ім’я могло б бути розумнішим рішенням. Біля залізничного мосту плакат із рекламою цигарок «Ротменс», тож я кажу: «Голлі Ротменс», — і негайно жалкую про це. Треба було обрати щось менш примітне, типу Трейсі Сміт, але відступати вже пізно.

— Голлі Босмен, та?

— Голлі Ротменс. Як цигарки.

— Цигарки, та? Я сам курю люльку.

— Як дістатись до вашої ферми?

— Наші робітники самі до нас їдуть. Ми не служба таксі.

— Я знаю. Тому й питаю, як до вас дістатися.

— Дуже просто.

Сподіваюся, курва, бо в мене вже практично закінчились монетки.

— Гаразд.

— Спочатку переходиш міст на острів Шеппі. А тоді запитаєш, де ферма «Чорний в’яз».

На цьому Ґабріель Гарті кладе слухавку.

Замок Рочестер стоїть на річці Медвей, ніби велетенський макет, і великий чорний лев стереже його залізний міст. Проминаючи, потираю його лапу на щастя. Мостові ферми стогнуть під вагою вантажівок, мої ноги болять, але я собою вельми вдоволена: якихось двадцять чотири години тому я була зашмарканою купкою нещастя, а щойно пройшла свою першу співбесіду і наче владнала принаймні наступний тиждень. Ферма «Чорний в’яз» буде хорошою місциною, щоб залягти на дно і підзбирати трошки грошей. Я думаю про маленькі бомби, які зараз розриваються в Ґрейвсенді одна за одною. Гадаю, трохи пізніше тато піде до Вінні: «О, доброго ранку, мені здається, ти спиш із моєю неповнолітньою донькою; я не піду звідси, доки з нею не поговорю». Ба-бааах! Тхоряча пика Вінні. Ба-бах! Тато побіжить назад, розповісти мамі, що я не у Вінні. Ба-бах! Мама почне прокручувати в голові ляпас, знову і знову. Тоді вона піде просто до Вінні. Гівно, знайомся, це Вентилятор. Вентиляторе, знайомся, це Гівно. Ма залишить рештки Вінні розкиданими в коридорі та поквапиться до Брендана й Рут — перевірити, чи я не в них. Брендан доповість, що вчора вранці я йшла до Стелли Єрвуд, тож вони з мамою подадуться туди. Стелла буде вся така: «Ні, пані Сайкс, її тут не було, а взагалі і мене теж не було, і я нічого не знаю», — але вона знає, що ракета з тепловим наведенням вже цілиться в її бік. Понеділок прийде і мине, тоді вівторок, а в середу подзвонять зі школи, бо я пропускаю іспити. Містер Ніксон скаже їй: «Так, ще раз, пані Сайкс. Ваша донька зникла в суботу вранці?» Мама щось пробурмоче про невелику сварку. Тато почне вимагати деталей, типу що вона мені сказала і що означає «маленький ляпас». Наскільки маленький? Ба-бах, ба-бах, ба-бах. Вона роздратується і гаркне: «Дейве, я тобі, курва, вже сказала!» — і піде нагору на кухню, і, дивлячись на річку, думатиме: їй же тільки п’ятнадцять, що завгодно могло статися… Так їй, курва, і треба.

Унизу, біля річки, розвели базар мартини.

Поліційний катер дзижчить попід мостом. Я йду далі.

Попереду заправка «Тексако» — там відчинено.

— Де тут найлегше застопити машину до Шеппі? — питаю чувака за прилавком, коли він подає мені решту з двох бляшанок «Тайзера», даблдекера і пачки печива «Рітц». Мої £13,85 зменшились до £12,17.

— Я ніколи не стоплю, — каже він, — але якби стопив, то спробував би розв’язку на А2, в кінці вулиці Чатем Гілл.

— А як потрапити на Чатем Гілл?

Перш ніж він устигає відповісти, на заправку заходить жінка з малиновим волоссям, і чувак просто впивається в неї поглядом. Доводиться нагадати йому, що я тут.

— Перепрошую? Як потрапити на Чатем Гілл?

— З виходу наліво, через перший світлофор, проминаєш готель «Зоряний» і йдеш на пагорб до годинникової вежі. Тоді ліворуч на Чатем і пройдеш трохи далі, повз лікарню Святого Барта. Іди тудою аж до салону «Остін Ровер», і все, ти на Чатемській розв’язці. Піднімай палець і чекай свого принца на блискучому «ягуарі». — Він зумисне проговорив усе надто швидко, щоб я не встигла запам’ятати. — Може, пощастить, а може, прочекаєш кілька годин. Автостоп — це лотерея. Але пильнуй, щоб вийти на повороті на Ширнесс: якщо опинишся у Фавершемі, значить, заїхала надто далеко.

Він поправляє промежину і повертається до жінки:

— Чим можу бути корисний, дорогенька?

— Для початку можеш не називати мене «дорогенька».

Я не приховую сміху. Хлопець прохромлює мене поглядом.

Менше ніж через сто ярдів зупиняється побитий «форд ескорт». Можливо, колись він був помаранчевий, а можливо, це просто іржа. Пасажирське вікно опускається.

— Привіт.

У мене повна пелька печива «Рітц», і я, мабуть, виглядаю як страшна нетіпаха, але одразу впізнаю, хто це.

— Це не зовсім блискучий «ягуар», — жінка з малиновим волоссям весело плескає по дверях, — а Єн точно не лицар, — чоловік за кермом трошки відхиляється і махає, — але якщо тобі треба на Шеппі, то ми їдемо практично до мосту. Слово пластунки, ми не вбивці й не маніяки, бензопилу в багажнику не возимо, та й це всіляко краще, ніж прочекати на узбіччі шість годин, щоб нарешті хтось такий, — вона киває на заправку «Тексако», — зупинився й обдорогенькав тебе з ніг до голови.

Ноги замалим не відвалюються, а їхати з парою безпечніше, ніж наодинці з чоловіком, її рація.

— Це було б чудово, дякую.

Вона відчиняє кузов й відсовує якісь коробки, щоб звільнити місце. Я забиваюсь туди, але зусібіч є вікна, так що мені доволі добре видно. Єн, котрому двадцять із чимось, лисуватий і з носом завбільшки з «конкорд», питає:

— Сподіваюсь, тебе там не затиснуло?

— Нітрохи, — відповідаю. — Тут страшенно затишно.

— Це лише на двадцять п’ять хвилин, — каже Єн, і ми рушаємо.

— Я оце казала Єну, — каже мені жінка, — що як ми тебе не підвеземо, то я цілий день переживатиму. До речі, я Гайді. А ти?

— Трейсі, — відповідаю я. — Трейсі Коркоран.

— Знаєш, я ще ніколи не зустрічала Трейсі, яка б мені не сподобалась.

— Я могла б тебе з кількома познайомити, — відповідаю я, і Єн з Гайді сміються, ніби це вельми дотепно, і, мабуть, це таки так. — Гайді — теж гарне ім’я.

Єн видає непевне ммм, і Гайді штурхає його попід ребра.