Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 13)
— Перестань відволікати водія, — каже він.
Ми проминаємо школу, замовлену з того самого каталогу, що й середня загальноосвітня «Віндмілл Гілл»: такі ж великі вікна, такі ж пласкі дахи, таке ж заболочене футбольне поле. Я направду починаю вірити, що покинула школу; все як казав старий містер Шаркі: «В житті завжди так — хто ризикує, той п’є шампанське».
Гайді питає:
— Трейсі, ти живеш на Шеппі?
— Ні. Їду працювати на фруктову ферму.
Єн питає:
— До Ґабріеля Гарті, та?
— Саме так. Ви його знаєте?
— Не особисто, але він добре відомий дуже суб’єктивним розумінням арифметики, коли доходить до підрахунку зарплати, так що пильнуй добре. Помилки, як правило, виходять на його користь.
— Дякую, постараюсь. Але все має бути добре. Мій друг зі школи працював там того літа. — Я розумію, що почала тараторити, аби звучати правдоподібніше. — Я щойно склала іспити, бо мені вже шістнадцять, і зараз відкладаю на «Інтеррейл» на серпень.
Це все прозвучало так, ніби я прочитала з аркуша.
— «Інтеррейл» — це дуже весело, — каже Гайді. — Уся Європа перед тобою. То де живеш, Трейсі?
Де б я хотіла жити?
— У Лондоні.
Червоне світло. Сліпий чоловік із собакою-поводирем виходить на дорогу.
— Лондон великий, — каже Єн. — А точніше?
Тепер я трохи панікую.
— У Гайд-парку.
— Що… у Гайд-парку? На дереві з білочками?
— Ні. Ну, наш дім неподалік, ем, Кемден-Тауна.
Спершу Гайді з Єном не відповідають — я сказала якусь дурницю? — а тоді Єн каже: «Зрозумів», так що все добре. Сліпий переходить на протилежний бік дороги, і Єн вовтузиться з коробкою передач, перш ніж рушити.
— Я зупинявся в Кемден-Тауні, коли вперше приїхав у Лондон, — каже він, — спав у друга на дивані. На Роунтрі-сквер, біля крикетного поля, зразу коло станції підземки. Знаєш?
— Ясно що, — брешу я. — Ходжу тудою, вважайте, щодня.
Гайді питає:
— Ти достопила сюди від Кемдена за цей ранок?
— Так. Далекобійник підвіз до Ґрейвсенда, звідти один німецький турист завіз на Рочестерський міст, а там ви стали. Пощастило, скажіть? — Я намагаюся змінити тему. — А що в усіх цих коробках? Ви переїжджаєте?
— Ні, це цьоготижневий «Соціалістичний робітник», — каже Гайді.
— Його продають на Квін-стріт, — кажу я. — У Кемдені.
— Ми з центрального лондонського відділення, — каже Єн. — Ми з Гайді аспіранти в ЛШЕ, але на вихідні їздимо до Фавершема, так що ми типу як розподільний пункт. Звідси й коробки.
Я беру копію «Соціалістичного робітника».
— Щось цікаве?
— Решта британських газет — пропагандистські шмати, — відповідає Єн. — Навіть «Ґардіан». Візьми глянь.
Відмовляти було б грубо, тож кажу «Дякую» і вивчаю передовицю: центральний заголовок «РОБІТНИКИ, ЄДНАЙТЕСЬ!» над світлиною шахтарів на страйку.
— То ви типу як… погоджуєтеся з Росією?
— Абсолютно ні, — каже Єн. — Сталін замордував російський комунізм у зародку, Хрущов був безсоромним ревізіоністом, а Брежнєв збудував розкішні магазини для партійних лакиз, а тим часом трударі стояли в чергах по черствий хліб. Совєтський імперіалізм не кращий за американський капіталізм.
Будинки пливуть повз, ніби тло дешевого мультика.
Гайді питає:
— Трейсі, а ким твої батьки працюють?
— Тримають паб. «Голова короля». Біля Кемдена.
— Власників пабів, — каже Єн, — досуха видоїли великі броварні. Усе як завжди, нічого нового. Робітники примножують блага, а начальники знімають вершки. Так-так, і що ж це таке?
Транспорт попереду зупинився намертво, на півшляху до верхівки пагорба.
— Іде невидима війна, — каже Гайді, і це збиває мене з пантелику, доки я не усвідомлюю, що мова не про повільний трафік, — через усю нашу історію — класова війна. Рабовласники проти рабів, феодали проти слуг, надуті боси проти робітників, майновиті проти безмаєтних. Робітничі класи гноблять за допомогою суміші сили і брехні.
Тож я питаю:
— Якої брехні?
— Брехні, що щастя — це позичати гроші, яких у тебе нема, щоб купити лайно, яке тобі не треба, — каже Єн. — Брехні, що ми живемо в демократичній державі. А найтхорячіша брехня в тому, що немає класової війни. Ось чому еліти залізною рукою тримають те, що викладають у школах, особливо на історії. Варто робітникам порозумнішати — і спалахне революція. І, як нам каже Ґіл Скотт-Герон, її не покажуть по телику.
Я не знаю, хто такий цей скот, але складно уявити собі нашого історика пана Сіммза членом якоїсь великої змови для пригноблення робітників. Цікаво, чи належить мій тато до надутих босів, раз узяв на роботу Ґленду. Я питаю:
— Хіба після революції зазвичай не стає ще гірше?
— Справедливо, — каже Гайді. — Революції таки приваблюють Наполеонів, Мао, Пол Потів. Але тут у гру вступає Партія. Коли вибухне британська революція, ми будемо напоготові зі своєю державною структурою, щоб захистити країну від фашистів і крадіїв.
Транспорт слимаком повзе вперед; Єнова автівка гуркотить, посуваючись далі. Я питаю:
— То ви думаєте, скоро буде революція?
— Страйк шахтарів може стати сірником у цистерні з бензином, — каже Єн. — Коли робітники побачать, як влада нагинає профспілки, спершу законами, а тоді кулями, їм стане ясно, що класова революція — не лелека в небі для ліваків, а питання виживання.
— Карл Маркс, — каже Гайді, — довів, що капіталізм пожирає сам себе. Коли він не може прогодувати мільйони людей — він їх просто випльовує, і жодна брехня чи брутальність його не врятує. Звісно ж, американці спробують вдарити нас у слабке місце — їм захочеться втримати свій п’ятдесят перший штат, — а Москва спробує перехопити повіддя, та коли солдати стануть на наш бік, як це сталося 1917 року в Росії, то ми будемо непереможні.
Вони з Єном такі ж переконані, як свідки Єгови. Гайді вихиляється і дивиться вперед:
— Поліція.
Єн бурмотить щось про свиней Тетчер і бійцівських псів, і ми виїжджаємо на розв’язку, посеред якої на боці лежить вантажівка. Окрушини вітрового скла розсипані асфальтом, поліціянтка зводить три смуги в одну. З вигляду вона спокійна, ніби все під контролем, — геть не схожа на свиню, чи вовка, чи когось, хто шукає підлітків-утікачів. Принаймні наскільки я бачу.
— Навіть якщо Тетчер не спровокує революцію цього року, — Гайді озирається, пасма її малинового волосся розвіваються на вітрі, — вона вже близько. За нашого життя. Не треба бути синоптиком, щоб розуміти, звідки дме вітер. Доки ми постаріємо, суспільство вже працюватиме так: від кожного чи кожної за здібностями, кожному чи кожній за потребами. Звісно, боси, ліберали, фашисти — вони всі заскавчать, але щоб зробити омлет, треба розбити яйця. До речі, про яйця, — вона дивиться на Єна, той киває, — мо, поснідаєш у нас? Єн готує п’ятизірковий англійський сніданок.
Бунгало Гайді стоїть серед полів і геть не схоже на генштаб соціалістичної революції графства Кент, як я собі його уявляла: там усе в мереживних фіраночках, декоративних подушечках, порцелянових статуетках і квіткових феях. Навіть є килимок у ванній. Гайді сказала, що тут жила її бабуся, але мама і вітчим мешкають десь у Франції, тож вони з Єном їздять сюди щовихідних — перевірити, чи в хату ніхто не заліз, і розповсюдити газету. Гайді показує, як замикати ванну зсередини, і жартує про мотель Нормана Бейтса — я прикидаюся, що розумію. Я ніколи раніше не приймала душ — у нас у «Капітані Марлоу» є тільки ванна, — тому встигаю заморозитись і обпектися, перш ніж вдається відрегулювати воду. У Гайді ціла поличка шампунів, кондиціонерів та мил з усякими іншомовними назвами, я пробую всього потрошки, доки не починаю пахнути як магазин побутової хімії. Коли вилажу, то бачу примарні літери, написані по парі з минулого разу: «ХТО В НАС ГАРНИЙ ХЛОПЧИК?». Гайді написала це для Єна? Я вже шкодую, що збрехала про своє ім’я. Втираю трохи зволожувача «Віндзорський ліс» у свою засмаглу шкіру, думаючи про те, що Гайді легко могла б народитись у прокуреному пабі в Ґрейвсенді, а я була б розумною і вивчала політологію в Лондоні, мала французький шампунь і доброго, прикольного, веселого й вірного хлопця, котрий готує п’ятизірковий англійський сніданок. Життя — це та ще лотерея.
— Там у Туреччині є такий міст, — я підчіпляю сосиску, і з проколів юшить сік, — де з одного боку Європа, а з другого вже Азія. Я їду туди. І до Пізанської вежі. І ще обожнюю Швейцарію. Ну, обожнюю ідею Швейцарії, бо мій найближчий швейцарський досвід — це брусок «Тоблерону»…
— Тобі там сподобається. — Гайді ковтає свій тост і витирає губи серветкою. — Лафонтен-Сент-Аньєз — одна з моїх найулюбленіших місцин на світі, це неподалік Монблану. Другий чоловік моєї мами там має будиночок, тому на Різдво вони переважно їздять туди кататись на лижах. Одне погано — Швейцарія дорогá.
— Тоді питиму сніг і їстиму «Рітц». І ще раз дякую за сніданок, Єне. Сосиски просто неймовірні.
Він скромно знизує плечима.
— Я з династії лінкольнширських м’ясників, так що мушу тямити, хоч-не-хоч. Трейсі, а це твоє Велике турне буде сольною експедицією чи ти хочеш їхати з кимось?
— Любовне життя бідної дівчини тебе не обходить, — каже йому Гайді. — Капітан Нишпорка. Не зважай на нього, Трейсі.
— Усе гаразд, — кажу я, глитаючи. — Власне, в мене зараз немає хлопця. Я-я-я донедавна мала, але…
Щось ніби стає впоперек горла.