Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 14)
— А брати-сестри? — Гайді змінює тему, і я відчуваю, як вона копає Єна під столом.
— Одна сестра, Шерон, і брат Джеко. — Я відсьорбую чай і не згадую Брендана. — Але обоє трохи молодші, тому так, це буде сольна експедиція. А ви що? Які плани на канікули?
— Ну, між партійною конференцією і допомогою шахтарям, — каже Гайді, — спробуємо вирватися в Бордо десь у серпні. Навідати мою маму.
— Не дочекаюся, — Єн миґами показує повішення, — коли повернемось. Просто, розумієш, я скористався своїми темними силами, щоб заманити Гайді в наш зловісний культ тупоголових ліваків.
— А найсмішніше те, що батьки Єна впевнені: це я його затягла, — каже Гайді. — Нам треба зробити антивесілля і розійтися. — Вона знов акуратно втирає губи. — Трейсі, а Коркоран — це ірландське прізвище?
Я киваю і насаджую на виделку томат.
— Моя мама з Західного Корка.
— За ким би там правда не була в Проблемах, — Єн тягнеться по кетчуп, — але кожна революція, що сталася після 1920-го, в боргу перед ірландцями. Англійці думають, що віддали Ірландію з барського плеча, але ні: ірландці відвоювали своє, бо винайшли сучасну партизанську війну.
— Моя тітка Розен, — відповідаю я, — каже, що англійці нічого не пам’ятають, а ірландці нічого не забувають.
Єн усе ляскає по дну пляшечки з кетчупом, але нічого не виливається.
— Людство приречене. Ми можемо відправити людину на Місяць, але не можемо вилити томатний соус без того, щоб… — із пляшки блюпкає велика булька, обхляпуючи його бекон.
Я мию посуд. Єн і Гайді галасували, що «ні-ні-ні, ти ж наша гостя», але я наполягла. Потайки сподіваюся, що згодом вони запропонують завезти мене на ферму «Чорний в’яз» чи, може, запросять до себе наступної неділі, якщо вже я не повернуся в Ґрейвсенд. Може, Гайді поділиться зі мною фарбою для волосся. Я споліскую склянки і витираю їх сухою шматинкою, — ми так робимо в пабі, щоб не було розводів. Шумовиння скрапує з мармурової дошки, я ставлю її сушитися біля смертоносного різницького ножа. На касетному плеєрі грає пісня Боба Ділана «As I Went Out One Morning»: Єн дозволив мені обрати що завгодно, тож я обрала альбом «John Wesley Harding». Зазвичай губна гармошка мене не пре, але ця пісня чудова: його голос нагадує вітер, що віє химерного дня.
— Класний вибір, — каже Гайді, босоніж пробігаючи кухнею. — Сто років її не чула.
Всередині я сяю. Вона виходить назовні з книжкою Джорджа Орвелла «Всередині кита»; на уроках англійської ми читали його «Колгосп тварин», тож, можливо, я зможу її вразити якось згодом. Гайді залишає двері в двір відчиненими, і дім наповнюється запахом трави. Тоді приходить Єн і ставить пайрекс6 із молоком у мікрохвильовку. Я ніколи не бачила мікрохвильовку зблизька. Поверни режим, натисни кнопку, і через сорок секунд дзень! — і молоко гаряче. Я кажу Єну:
— Це прямо як у «Зоряному шляху».
— Майбутнє, — каже Єн голосом з кінотрейлера. — Зустрічайте у своєму Теперішньому. Незабаром. — Він кладе глек на тацю з трьома горнятами і мажорною кавою, зробленою в спеціальному заварнику. — Коли закінчиш, приєднуйся до нас надворі на café au lait.
— Гаразд, — кажу я, гадаючи, що ж це було.
Єн виносить тацю в двір. Я дивлюся на годинник: десята тридцять. Мама зараз іде до церкви, можливо, з Джеко, який ходить хіба за компанію. Тато візьме Ньюкі на пробіжку вздовж річки, у напрямку Еббсфліта, в бік Лондона. Чи вони зараз ідуть по Павичевій вулиці? Ну а я тут, у мене все добре, я домиваю посуд, а Ділан переходить до пісні під назвою «I Dreamed I Saw Saint Augustine». Це млявіша пісня, жанру «пес виє на місяць», але я нарешті стягую, чому в усіх так їде дах від того Ділана. У вікні, в довгому саду, ледь похитуються наперстянки та кніфофії. Газони і клумби — гарні, мов з картинки на коробці печива; я вже встигла спитати Єна і Гайді, чи вони часом не садівники на додачу до аспірантури. Гайді сказала, що раз на два тижні сюди на кілька годин приходить чоловік із Фавершема, щоби «вдихнути лад у хаос». Це також не прозвучало особливо по-соціалістичному, але я тримала рот на замку, аби вони не подумали, що в мене сильно біле пальто.
Вода в раковині хльорбає, стікаючи в труби, чайна ложечка дзенькає в рукомийниці, а в Боба Ділана десь на півдорозі «All Along The Watchtower» стається інфаркт. О ні! Плівку зажувало: я натискаю «витягти» й отримую на виході клубок коричневих макаронів. Але я собаку з’їла на ремонті авдіоплівок за допомогою клаптика ізострічки, тож виходжу в дворик, щоб спитати Єна і Гайді, де вони її тримають. Вони лежать на дерев’яних шезлонгах, за стіною горщиків з травами від «Алі-Баба». Книжка Гайді впала на землю, але сторінка досі закладена великим пальцем: її вирубило на місці. Єн також куняє, голова схилилась набік, окуляри перекосились. Таця з кавою і всім іншим стоїть на низенькій стіні. Мабуть, вони виснажені. Я обережно гукаю Гайді, але вона не ворушиться. Бджоли обробляють трав’яну загорожу, вівці бе-е-екають, десь удалині гуде трактор. Ота невисока купка за пів милі звідси — острів Шеппі, а випнута штука — міст. Тоді я помічаю три, чотири, ще більше чорних цяток, що зиґзаґами повзають по руці Гайді.
Я пильно придивляюся, бо ж не можуть це бути мурахи…
Це мурахи.
— Гайді! По тобі тут повзають мурахи!
Але вона не реагує. Я намагаюся змести з неї комах, але кількох випадково вбиваю. Що з ними?
— Гайді!
Я трясу її за руку сильніше, і вона сповзає на підлокітник шезлонга, ніби п’яниця в якійсь комедії, але це не смішно. Її голова звалюється набік, окуляри зсуваються, і тоді я бачу її очі — там лише райдужка, без чорної цятки всередині. Я сахаюся, видавши налякане «ґааааа!», і мало не падаю. Єн також не ворушиться, тож я, вже геть розхвильована, кличу його на ім’я — і бачу волохату муху, що повзе його повними губами. Тремтячою рукою підіймаю з його обличчя бейсболку. Муха летить геть. Його очі такі самі, як у Гайді, ніби він помер від якоїсь нової чуми; я впускаю кашкет, і з мене знову вилітає той же переляканий звук. Якась пташка в кущах рожі зводить гострі й чисті ноти докупи, а мій мозок пульсує, хитається, я лише наполовину присутня, але одне пояснення все ж виринає: в Гайді з Єном харчове отруєння від сніданку. Харчове отруєння від сніданку. Але вже через двадцять хвилин? Можливо, але в мене ж немає симптомів. Ми всі їли те саме. Наступне, що я думаю, — серцевий напад, але ця теорія так собі. Передозування наркотиками? А тоді я думаю: Сайкс, пора перестати думати, треба негайно викликати швидку…
…телефон стоїть на тумбі у вітальні, через кухню. Пробігаю, набираю 999 і чекаю оператора. Відповідай, швидше, швидше, зараз, зараз, зараз! Лінія мовчить. Тоді я помічаю в дзеркалі чоловіка, він дивиться на мене з крісла в кутку. Коліщатка реальності дають збій. Я повертаюся, і ось він, в арці між кухнею і вітальнею. Я його знаю. Очі піраньї, чорні кучері, розбитий ніс — це чоловік із мого денного жахіття в переході, у ромбічній кімнаті. Його груди важко надимаються, ніби він біг під гору. Він гавкає на мене:
— Ти хто?
— Я-я-я-я… Я подруга Єна і Гайді, я, я…
— Маленька Естер чи Ю Леон Марінус?
Його голос — суцільна ненависть і крига. Його брова якось ледь здригається, ніби, ну, я подібного ще не бачила. Він сказав «Марінус»? Яка різниця? Це чоловік із жахіття, тільки от коли тобі настільки страшно вві сні, ти прокидаєшся. Я відступаю і падаю на диван.
— Моїм друзям потрібна швидка.
— Назвись, і я подарую тобі чисту смерть.
«Це не пустопорожня погроза. Ким би він не був, він убив Гайді та Єна і тебе вб’є — йому це як переламати сірник».
— Я-я-я… не розумію, — я скулююся в маленьку налякану кульку, — я…
Він підходить іще на крок.
— Назвись!
— Я Голлі Сайкс, і я просто хочу піти, будь ласка, можна я просто…
— Голлі Сайкс… — він змінює нахил голови. — Так, знаю це ім’я. Одна з тих, хто вислизнув. Розумно було зробити приманку з твого брата, але подивися, до чого ти докотилась, Горологине. Намагаєшся сховатися в цьому гадючому кістяному годиннику. Сі Ло здригнувся б! Голокая б знудило! Якби, звісно, вони були живі, а це, — він щириться, — не так, після того як ваш опівнічний рейд пішов дуже, дуже не за планом. Чи ви думали, що на Зникомому Шляху не чули про сигналізацію? Чи ви не знали, що Церква — то Катар, а Катар — то Церква? Душа Голокая згоріла. Душі Сі Ло більше немає. А ти, ким би ти не була, втекла. Згідно з вашим священним Писанням, не сумніваюся. Ми обожнюємо ваше Писання. Завдяки вашому Писанню Горології кінець. Це великий день для всіх Хижаків. А хто ви без Сі Ло і Голокая? Трупа безпритульних заклинателів, екстрасенсів та ілюзіоністів. Просто скажи перед тим, як помреш: ти Марінус чи Маленька Естер?
Я дрижу.
— Богом клянусь, я не та, за кого ви мене маєте.
Він підозріливо мене оглядає.
— Ось що. Ці двоє пляжників надворі, вони ще не зовсім мертві. Якщо негайно скористаєшся вуду Глибокого Джерела, можеш врятувати когось із них. Давай. Так роблять Горологи.
Десь далеко-далеко гавкає пес, гуркоче трактор…
…чоловік уже так близько, що я відчуваю його запах. Згорілих печей. Мій голос стає анорексичний.
— То можна я покличу лікаря?
— Ти не можеш зцілити їх сама?
Я насилу хитаю головою.
— Тоді їм знадобиться труна, а не швидка. Але мені потрібні докази того, що ти не Горологиня. Марінус, звісно, боягуз, але він лукавий боягуз. Тікай. Уперед. Біжи. Побачимо, як далеко ти дістанешся.