Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 16)

Рімз знову якось помахує пальцями, і — якщо це не галюцинації — мармурова дошка злітає з кухонного столу і мчить до нас, ніби її в руках несе хтось невидимий.

— Язика проковтнув, Марінусе? — питає блідий чоловік на ім’я Рімз.

— Відпусти дівчину, — каже Гайді, безвольно хитаючи головою.

Дошка пролітає через вітальню і влучає Гайді в потилицю. Я чую звук, ніби ложка проламує яєчну шкаралупу. Від такого удару тіло Гайді мало би впасти, як кегля, але його ніби перехоплює… ніхто, а Рімз крутить руками, клацає пальцями, і тіло Гайді теж крутиться, сіпано й шарпано. Лясь, хрусь, трась — звучить її хребет, нижня щелепа наполовину відірвалася, з дірки в чолі цебенить кров, ніби туди влучила куля. Рімз поплескує кистями в повітрі, і безвольне тіло Гайді влітає в картину вільшанки, що сидить на лопаті, а тоді сторчголов осувається на землю.

Тепер я почуваюсь так, ніби хтось присуперклеїв мені до вух навушники, і з одного лунає «Цього Всього Насправді Не Відбувається», а з іншого — «Це Все Відбувається Насправді», і все це на повну гучність. Але коли Рімз починає говорити, він говорить тихо, і я чую кожен півтон кожного слова.

— У тебе не буває днів, коли так сильно радієш життю, що аж хочеться, — він повертається до мене, — вити на сонце? Так, наскільки пригадую, я витягував з тебе життя…

Він штовхає на мене повітря долонею, тоді підносить руку: я розпластуюсь об стіну, і якась невидима сила пхає мене вгору, доки я не вдаряюся головою об стелю. Рімз застрибує на бильце дивана, ніби хоче мене поцілувати. Я намагаюсь його вдарити, але обидві мої руки в міцній хватці, і легені знову перекриті. Один білок Рімзових очей темніє до червоного, ніби там луснула судина.

— Сі Ло перейняв від Джеко братерську любов до тебе, це мило. Твоя смерть не поверне мені загиблих Схимників, але тепер Горологія перед нами в кревному боргу, і кожна монета важить. Просто щоб ти знала.

Мій зір зникає, біль у мозку заступає все інше, і…

Кінчик гострого язика вислизає з його рота.

Збагрений, металевий, за дюйм від мого носа. Ніж?

Рімзові очі закочуються, його повіки стуляються, і я сповзаю на підлогу, а він падає з бильця дивана. Коли його потилиця вдаряється об підлогу, лезо вилазить іще на кілька дюймів, захляпане білуватим слизом. Це просто найгидкіша річ, яку я бачила в житті, але я не можу навіть закричати.

— Пощастило. — Єн підводиться, хапаючись за меблі.

Він може говорити хіба до мене. Більше нікого нема. Єн похмурніє, дивлячись на скорчене тіло Гайді.

— Побачимось, Марінусе. Тобі однаково пора було знайти новіший двигун.

Що? Жодних «О боже!» чи «Гайді, ні, Гайді, ні, ні!»? Єн дивиться на тіло Рімза.

— У гірші дні питаєш себе, чому б не відійти від війни, не зажити спокійним метажиттям? А тоді бачиш таку сцену і згадуєш чому. — Нарешті Єн повертає свою розбиту голову до мене. — Вибач, що тобі довелось це все побачити.

Я дихаю повільніше, ще повільніше, і…

— Хто… — на більше я не здатна.

— Ти не перебираєш чаєм. Пригадуєш?

Стара жінка на березі Темзи. Маленька Естер? Звідки Єн міг це знати? Я провалилася крізь підлогу і випала десь не там.

У вітальні бунгало спрацьовує годинник із зозулею.

— Голлі Сайкс, — каже Єн, чи то Маленька Естер, якщо це справді Маленька Естер, але як це можливо? — Я заявляю про своє право на притулок.

Двоє мертвих лежать посеред кімнати. Кров Рімза просочується в килим.

— Голлі, це тіло помирає. Я витру все, що ти бачила за останній час, щоб тобі було спокійніше, а тоді заховаюся глибоко, глибоко, глибоко в…

Голова Єна, чи то Маленької Естер, ніби зсувається, мов стос книжок. Тепер лиш одне око розплющене, половина обличчя ніби розм’якла, розмастилася прим’ятою подушкою дивана. Його очі нагадують очі Дейвенпорта (колі, який жив у нас до Ньюкі), коли нам довелося присипляти його у ветклініці.

— Будь ласка, — каже він.

Зненацька це слово ламає чари, і я стаю на коліна біля цієї Маленької Естер усередині Єна, якщо я правильно все зрозуміла.

— Що я можу зробити?

Очне яблуко сіпається за повікою, що вже змикається.

— Притулок.

Я просто хотіла ще зеленого чаю, але обіцянка — це обіцянка. До того ж, що б тут щойно не сталося, я жива тільки завдяки тому, що Рімз мертвий, а Рімз мертвий тільки завдяки Єну, чи Маленькій Естер, чи хто б це не був. Я в боргу.

— Звісно… Естер. Що мені зробити?

— Середній палець. — Спраглий дух у мертвому роті. — Чоло.

Тож я притискаю середній палець до чола Єна. Отак?

Нога Єна трішки сіпається і завмирає.

— Нижче.

Я пересуваю свій середній палець на дюйм нижче.

— Тут?

Жива половина Єнового рота смикається:

— Так…

Сонце гріє мою шию, здійнявся солоний бриз. Десь у вузькому каналі між Кентом та островом Шеппі сурмить траулер: я бачу, як капітан колупається в носі й шукає, об що витерти козу. Місток ніби з «Паровозика Томаса» — центральна секція здіймається між двома куцими вежами. Коли міст піднято, лунає клаксон і траулер проповзає під низом. Джеко б сподобалось. Я нишпорю в торбі у пошуках банки «Танго» і знаходжу газету — «Соціалістичний робітник». Це ще звідки? Її сюди Ед Брубек поклав, це такий жарт? Я б викинула її за огорожу, але над’їжджає мужичок на ровері, тож я відкриваю «Танго» і продовжую спостерігати за мостом. Велосипедист віком десь як мій тато, але худий, мов той вуж, і майже зовсім лисий, а мій тато трошки повненький, і Вовкулаком його не просто так прозвали.

— Здоров’я, — каже чоловік, витираючи лице складеною шматинкою.

На збоченця він не схожий, тож я відповідаю:

— Здоров’я.

Чоловік дивиться на міст так, ніби це він його збудував.

— Більше таких мостів не будують.

— Мабуть, ні.

— Міст на Королівській переправі — один із трьох з вертикальним підйомом на всіх Британських островах. Найстаріший — маленький і затишний вікторіанський місток через канал у Гаддерсфілді, але він тільки пішохідний. Цей відкрили в 1960-му. В усьому світі лише два такі мости, одночасно для автотранспорту і залізниці. — Він надпиває води зі своєї пляшки.

— То ви інженер?

— Ні-ні, просто любитель подивитись на рідкісні мости. А от мій син від них колись божеволів. Власне, — він дістає з торби фотоапарат, — ти не могла б зняти мене на тлі мосту?

Я кажу «звісно» і врешті низько присідаю, щоб умістити і лису голову чоловіка, і горішню секцію мосту. «Три, два, один…» Камера зумкотить, і він просить мене зробити ще один знімок, я роблю і віддаю йому фотоапарат. Він дякує і порпається у своєму багажі. Я сьорбаю «Танго» і думаю, чому це я не голодна, хоч уже майже полудень, а я не їла нічого, крім крекерів «Рітц», відколи залишила Еда Брубека досипати. І ще в мене чомусь ковбасна відрижка, що взагалі безглуздо. Білий фургон «фольксваґен» проминає нас і зупиняється біля шлагбаума. Двоє дівчат та їхні хлопці курять і кидають на мене погляди типу «Що це вона тут робить?», навіть попри те, що в них грає «REO Speedwagon». Щоб довести, що я не якась там розхлябиста нетовариська дівка, я знову повертаюся до велосипедиста.

— То ви здалеку приїхали?

— Як на один день, то не дуже, — каже він. — Із Брайтона.

— Брайтона? Та він же за сотню миль звідси.

Він перевіряє якусь примочку на кермі.

— Сімдесят одну.

— То фотографувати мости — ваше хобі?

Чоловік замислюється.

— Радше ритуал, ніж хобі. — Він бачить, що я не розумію. — Хобі — це для задоволення, а от ритуали тримають тебе на плаву. Розумієш, мій син помер, і я роблю ці фото для нього.

— Ой, я… — Я намагаюсь не виглядати шокованою. — Пробачте.

Він знизує плечима і відводить погляд.

— То було п’ять років тому.

— Це був, — чому я не можу просто заткнутися? — нещасний випадок?

— Лейкемія. Зараз він був би десь твого віку.