Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 18)
Біля зупинки стоїть таксофон. Якщо я їй подзвоню, мама замучить мене своїм сарказмом і мамуванням, але якщо подзвоню Брендану, то, можливо, слухавку візьме Рут і я попрошу її передати татові — не мамі, татові, — що зі мною все добре, але я кинула школу і якийсь час буду не вдома. Тоді мама не зможе організувати мені захопливу поїздку американськими гірками провини за те, що «тебе могли викрасти», під час наступної зустрічі. Але коли я відчиняю двері в будку, то виявляю, що шнур вирваний з м’ясом, так що я вже нателефонувалася.
Можливо, попрошуся подзвонити з ферми. Можливо.
Коли повертаю з Олд-Феррі-Лейн на вапнякову дорогу до ферми «Чорний в’яз», уже майже четверта година. Поливалки в полях вмикаються-вимикаються, розпилюючи прохолодні хмарки, і я ніби впиваюся випарами, всмоктую тоненькі ниточки води і дивлюся на маленькі веселки. Сама ферма — стара приземкувата цегляна споруда з сучасною прибудовою збоку, поруч великий сталевий сарай, кілька будівель із бетонних блоків і стіна проти вітру з тих-таки високих тонких дерев. До мене підходить чорний пес, як жирний тюлень на куцих лапках, гавкає на все горло і метляє всім тілом, і за якихось п’ять секунд ми з ним уже найкращі друзяки. Зненацька мені стає сумно за Ньюкі, і я гладжу пса по голові.
— Бачу, ти вже з Шебою познайомилась. — Зі старішої частини дому виходить дівчина в комбінезоні, їй років вісімнадцять. — Оце приїхала на збір?
Акцент у неї дивний — думаю, валлійський.
— Ага. Так. Де тут у вас… реєстрація?
Вона дуже тішиться з моєї «реєстрації», і мене це страх як бісить, ну бо звідки я маю знати правильне слово? Вона тицяє великим пальцем на двері — на обох її зап’ястях напульсники, ніби вона якась зірка тенісу, але мені вони здаються просто даунськими — і йде до цегляного сараю, аби розповісти решті збирачів про новеньку, яка думає, що заселилася в готель.
— До завтра до третьої вже має бути двадцять палет, — долинає чоловічий голос із кабінету далі по коридору, — і якщо твоя фура не буде тут о третій нуль один, вантаж поїде в депо «Кращих цін» в Ейлесфорді. — Він кладе слухавку і додає: — Пиздун.
Тепер я впізнала містера Гарті з телефонної розмови нині зранку. Двері позаду мене різко відчиняються, і старша жінка в поплямованому комбінезоні, зелених гумаках і засмальцьованій косинці мало не збиває мене з ніг.
— Так, дорогенька, тобі зараз на огляд до лікаря. В темпі вальсу. Ти нова збирачка? Та ясно, що так.
Вона підштовхує мене в кабінет, який радше нагадує камеру і смердить мішками з картоплею. Там є письмовий стіл, друкарська машинка, телефон, шафа для документів з постером «НЕЙМОВІРНА РОДЕЗІЯ» і фотографіями дикої природи, а також вид на подвір’я та поржавілий трактор. Ґабріелю Гарті десь за шістдесят, лице в нього мов морський берег у відплив, з носа і вух жмутками стирчить волосся. Не зважаючи на мене, він каже до жінки:
— Дзвонив Білл Дін. Хотів обговорити «нюанси розповсюдження».
— Дай угадаю, — каже жінка. — Його водії всі злягли з бубонною чумою, то чи не могли б ми самі завезти полуниці в Кентербері.
— Та-ак. Знаєш, що він ще сказав? «Якби ж то ви, землевласники, хоч старалися нам допомогти». «Землевласники». Земля — власність банку, а ти — власність землі. Оце означає бути землевласником. А на Сейшели чи куди там везе свою сім’ю він. — Містер Гарті наново запалює люльку і дивиться у вікно. — А ти хто будеш?
Я відстежую його погляд до мертвого трактора і розумію, що це він про мене.
— Нова збиральниця.
— Нова збиральниця, га? Не думаю, що нам треба ще хтось.
— Пане Гарті, ми сьогодні вранці говорили по телефону.
— Вранці — то ще коли було. Мохом поросло.
— Але…
Якщо я не отримаю роботу, що тоді робити?
Жінка зиркає від шафи з документами:
— Ґабріелю.
— Але до нас уже їде ота… якась Голлі Бенсон-Гедж. Вона дзвонила сьогодні зранку.
— Це я, — кажу, — але я Голлі Ротменс, і… — Секундочку, він намагається жартувати? У нього таке лице, що й не розбереш. — Це я.
— То це ти була, та? — Люлька містера Гарті видає передсмертні хрипи. — Ну то пощастило. Тоді побачимося завтра, рівно о шостій. Не дві хвилини по шостій. Ні. Тут ніхто не просипає, ми не турбаза. Ну все. Мені треба ще зробити кілька дзвінків.
— У неділю тут завжди безлюдно, — каже місіс Гарті, поки ми йдемо подвір’ям. Вона більш вишукана, ніж її чоловік, аж мені стає цікаво, що там у них за історія. — Більшість кентських працівників на неділю повертаються додому, в комфорт, а студенти стали табором на пляжі в Лейсдоні. До вечора вони повернуться, хіба що дорогою їх занесе в Шерланд. Отже, душ отам, туалети там, а ондо пральня. То звідки ти, кажеш, приїхала?
— Ой, та… — Шеба зривається і починає намотувати навколо нас радісні кола, що дає мені більше часу довести свою історію до ладу, — …із Саутенда. Того місяця склала малу матуру. Батьки на роботі, я хотіла підзбирати трохи грошей, а друг мого друга кілька літ тому працював тут, і тато погодився, бо ж мені вже шістнадцять, тому…
— Тому ти тут. То що, сайонара школі?
Шеба щось винюхує за купою шин.
— Плануєш складати велику матуру?
— А, ну. Мабуть, залежить від того, як склала малу.
Задоволена і не те щоб реально зацікавлена, місіс Гарті веде мене в цегляний сарай крізь широко відчинені передні двері.
— Ось тут наші робітники і сплять.
З двадцять металевих ліжок стоять дворядом, ніби в лікарні, але з сарайними стінами, кам’яною підлогою і без вікон. Мої думки про сон серед хропіння, пердіння і дрочіння мужиків, мабуть, відбиваються на обличчі, бо місіс Гарті каже:
— Не переживай, ми весною поставили тут кілька перегородок, — вона показує в кінець приміщення, — щоб жінки мали трохи особистого простору.
Задня третина сараю відділена дееспешною стіною заввишки з два людські зрости. У стіні проріз, запнутий старим простирадлом. Хтось написав крейдою над дверима «ГАРЕМ», а хтось інший провів від цього напису стрілочку до сусіднього: «ПОМРІЙ ҐЕРІ РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯ». За простирадлом трохи темніше, ніби в приміряльні у магазині одягу, з кожного боку по три переділки, в кожній свій вхід, пара ліжок плюс гола електролампочка, що звисає зі стелі. Якби тато тут опинився, він би все кривився й бурмотів про здоров’я та безпекові приписи, але тут тепло, сухо і безпечно. Плюс є ще одні двері з засувом усередині, так що у випадку пожежі можна вибратися швидко. Єдине, що всі ліжка, здається, зайняті спальниками, наплічниками і подібним. Ми добуваємось до останньої кабінки, єдиної, в якій світиться. Місіс Гарті стукає в одвірок і каже:
— Стук-стук, Ґвін.
— Місіс Гарті? — відповідає голос усередині.
— Я привела тобі сусідку.
Усередині виявляється зашкірена валлійка в робі, вона сидить на ліжку по-турецьки і пише щось типу щоденника. З фляги на підлозі струмує пара, цигарка, що балансує на горлечку пляшки, димить. Ґвін дивиться на мене і вказує на вільне ліжко: типу почувайся як удома.
— Вітаю в моїй скромній оселі. Відтепер нашій скромній оселі.
— Ну, дівчата, я вас залишу, — каже місіс Гарті й виходить, а Ґвін повертається до щоденника.
Ну, просто офігенно, що й казати. Господи, могла б хоч спробувати поспілкуватися. Скрип-скрип-скрип — совгається її ручка. Певно, якраз пише про мене, і то валлійською, щоб я не прочитала. Ну, якщо вона не говорить зі мною, то і я не говорю з нею. Кидаю свою торбу на ліжко, ігноруючи голос Стелли Єрвуд, котрий каже мені, що велика гонитва Голлі Сайкс за свободою закінчилася в повній клоаці. Лягаю біля своєї торби, бо мені більше нікуди йти і я не маю сили. Ноги почуваються так, ніби їх обробили всіма інструментами від «Блек-енд-Декер». Спальника в мене теж немає.
Мій воротар чисто вибиває м’яч понад столом — бах! — просто у ворота студента Ґері; вражений натовп шаленіє. Брендан називає це «суперудар Пітера Шилтона», колись він навіть плакався через несправедливу перевагу, яку воротареві дає моя ліворукість. П’ять-нуль на мою користь, моя п’ята перемога поспіль, а ми граємо на виліт.
— Вона мене тупо знищила, шо казати? — говорить Ґері; після кількох «гайнекенів» його лице розпашіле, а мова трохи плутана. — Голлі, ти геніальна, навіть не так, конгеніальна, отак-от, конгеніальна, bona fide повелителька настільного футболу, і немає ганьби в тому, щоб програти… одній із них.
Ґері пантомімно кланяється і тягнеться через стіл своєю бляшанкою «гайнекена», щоб ми могли цокнутись.
— Як ти так класно навчилася? — питає дівчина, котру легко запам’ятати, бо вона Деббі з Дербі.
Я знизую плечима і кажу, що часто грала у свого кузена. Але пригадую, як Брендан говорив: «Не можу повірити, що програв дівчині», — і тільки тепер розумію, що він казав це, аби зробити мою перемогу ще солодшою.
Та з мене вже доста настільного футболу, і я виходжу покурити. Загальна кімната розташована в колишній кінській стайні, тож там і тепер трохи смердить кінським гноєм, але тлум навіть більший, ніж у «Капітані Марлоу» в неділю ввечері. За столами сидять зо двадцять п’ять збирачів, базікають, перекушують, курять, п’ють, фліртують і грають у карти, і хоч телика ніде немає, хтось притягнув помальований балончиком бумбокс і касету Siouxsie and the Banshees. Надворі поля ферми «Чорний в’яз» тягнуться вниз, до моря, і ліхтарі цятками сполучають узбережжя біля Фавершема, повз Вітстейбл і далі. Важко повірити, що в цьому світі людей убивають, грабують чи їхні власні матері виганяють з дому.