Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 19)

Дев’ята вечора, зараз мама скаже Джеко й Шерон: «Гасіть світло і спіть з Богом», — тоді наллє собі склянку вина і сяде дивитися «Бержерак» по телику. Або, може, сьогодні вона спуститься вниз і нитиме про мене якійсь своїй шістці: «Не знаю, що я для неї робила не так, поможи мені Боже, бо я вже не можу». Тато скаже Сантехніку Пасатижеві, і Пожежнику Ті-Джею, і Старому Містеру Шаркі: «Дасться видіти» чи щось таке, що звучить мудро, але насправді нічого не означає.

Я дістаю пачку «ротменсів» із кишені сорочки — мінус вісім, лишилось дванадцять, — але перш ніж устигаю закурити, з’являється Ґері в своїй футболці «Реальність — це ілюзія, викликана браком алкоголю» і пропонує одну зі своїх «Сілк Кат» зі словами: «Голлі, пригощаю». Я дякую, а він додає: «Чиста й чесна перемога», — і його очі бігають вгору-вниз на мої груди, як очі Вінні. Бігали. Ґері збирається сказати щось іще, але його кличе дружок, і Ґері каже: «Добре, давай», — і йде. Я думаю: «Ага, давай». Досить з мене хлопців.

Три чверті збирачів — студенти коледжу або універу чи мають іти в універ у вересні, і я на кілька років молодша за всіх, навіть якщо уявити, що мені шістнадцять, а не п’ятнадцять. Я намагаюсь не поводитися дуже скуто, бо це може видати мій вік, але ніхто з них не буде сантехніком, перукарем чи сміттярем: вони будуть програмістами, вчителями або юристами, і це видно. Видно з того, як вони говорять. Вони вживають точні слова, ніби ті їм належать, так, як говорить Джеко, але як не наважився б говорити ніхто з моїх ровесників у школі. Через два роки Ед Брубек буде одним з них. Я озираюсь на Ґері, і саме в цю мить він ніби відчуває мене і кидає погляд типу «дивіться, які люди», і я відводжу погляд, перш ніж він собі щось понавигадує.

Збирачі, котрі не студенти, трохи виділяються. От як Ґвін. Вона грає в шашки з Маріон та Ліндою і, за винятком «привіту» й фальшивої посмішки, коли я тільки зайшла, ігнорує мене. Дуже дякую, Ґвін. Маріон простувата, а її сестра Лінда щось нерозбірливо белендить і закінчує за неї речення. Збирання фруктів на фермі «Чорний в’яз» — це для них ніби щорічна відпустка. Є ще пара, Стюарт і Джина, у них свій намет, напнутий десь унизу. Їм під тридцять, вони схожі на фолк-виконавців, із сережками й хвостиками, і вони справді грають фолк і аскають на ринках у різних містечках. Джина візьме нас із Деббі на закупи в «Spar» у Істчерчі, коли мені заплатять. Деббі сказала, що вони ніби посередники між рештою збирачів та містером Гарті. І ще там є хлопець, котрого звати Алан Волл, він спить у маленькому фургончику, припаркованому за рогом ферми. Я бачила, як він розвішував білизну на сушарці, коли ходила роздивлятися територію. Він старший за мене на рік-два, не більше, але його жилаве тіло туге, як дроти, і він засмаглий, мов чай. Деббі сказала, що він циган, або ж «мандрівник», як треба говорити сьогодні, і що містер Гарті наймає когось із його сім’ї щороку, але Деббі не знає, чи це традиція, чи зобов’язання, чи забобон, чи що воно таке.

Дорогою з туалету треба йти вузьким проходом між фермою і сараєм. Хтось чекає. Черкає сірник.

— Ти ба які люди, — каже Ґері. — Закуриш?

Так, Ґері симпатичний, але він, м’яко кажучи, п’яненький, і я знаю його дві години.

— Дякую, я вертаюсь назад.

— Та нє, покури зі мною. Давай, Гол, здоровим жаль вмирати.

Він тицьнув свою пачку «Сілк Кат» мені просто в писок, одну наполовину висунув, спеціально для мене, щоб я взяла її губами. Я не можу відмовитись так, щоб із цього не зробилась велика проблема, тож беру цигарку пальцями й кажу:

— Дякую.

— Вогнику?.. Ну, розказуй. Твій хлопець у Саутенді, мабуть, страшно за тобою сумує?

Я думаю про Вінні і зітхаю: «Фіг там», — а тоді думаю: «Ти ідіотка, Сайкс», — і додаю: «Ну типу так, взагалі так».

— Добре, що ми це з’ясували. — У світлі своєї цигарки Ґері дуже підступно щириться. — Ходімо, прогуляємось під зірками. Розкажеш мені про містера Фіг-Там, Типу-Така.

Я реально не хочу, щоб Ґері ліз пальцями мені під ліфчик чи ще кудись, але як сказати йому відвалити, щоб не зачепити чоловічу гордість?

— Скромність прикрашає, — каже Ґері, — але заважає жити. Ходи. В мене є алкоголь, нікотин… усе, що треба.

Господи, якби хлопці побули дівчатами, до яких підкочують хлопці, хоч на один вечір, усі ці тупі репліки просто зникли б.

— Слухай, Ґері, зараз не час.

Я намагаюся обійти його і вийти-таки на подвір’я.

— Ти на мене так дивилась. — Його рука опускається, ніби шлагбаум, і притискається до мого живота. Я відчуваю його лосьйон, його пиво і, здається, його збудженість. — Цілу ніч. Зараз твій шанс.

Якщо прямо попрошу його пройти нахуй, він точно оберне всіх збирачів проти мене. Якщо скажусь і покличу на допомогу, буде його слово проти «новенької істерички», котрій взагалі скільки років, і чи точно її батьки знають, що вона тут?

— Попрацюй над шлюбними ритуалами і сховай мацаки, хлопче, — каже валлійський голос.

Ми з Ґері підстрибуємо на милю вгору. Це Ґвін.

— Твої залицяння дуже нагадують гоп-стоп.

— Ми… ми просто… просто говорили. — Ґері вже квапиться до загальної вітальні. — Та й усе.

— Набридливий, але нешкідливий, — проводжає його поглядом Ґвін. — Як герпес на губі. Він уже освідчився кожній дівчині на фермі, крім хіба Шеби.

Бути врятованою якось принизливо, тому я відповідаю буркотливим:

— Я б і сама впоралась.

— О, не сумніваюсь, — відповідає Ґвін якось аж надто щиро.

Вона що, кепкує?

— Я можу себе припильнувати.

— Ти взагалі не нагадуєш мені мене, Голлі.

І от як на це відповісти? З бумбокса гупає «Up The Junction» гурту Squeeze. Ґвін нахиляється.

— Дивися, наш довгоручко загубив сіжки. — Вона кидає пачку мені, я її ловлю. — Можеш віддати, а можеш лишити собі як компенсацію за домагання. Як хочеш.

Я уявляю, як це виглядає з боку Ґері.

— Він мене зненавидить.

— Він буде до всирачки боятися, що ти всім розповіси, в якій кінській дупі він опинився. Відмови кладуть таких мужиків на лопатки і в повний нокаут. Коротше, я прийшла сказати, що позичила тобі в місіс Гарті спальник. Бог знає, скільки людей у ньому спали раніше, але його прали, тому плями принаймні не липкі, а вночі в сараї буває холодно. Я лягатиму. Якщо засну, поки ти прийдеш, — добраніч. Підйом о п’ятій тридцять.

 

 

2 липня

 

Місячні затримуються лише на кілька днів, тому сумніваюся, що я вагітна, але звідки тоді цей живіт чи ця обвита блакитними венами третя цицька, котра пробивається під двома нормальними, які Вінні назвав Доллі й Партон? Мама новинам щось не радіє і не вірить, що я не знаю, хто батько: «Ну хтось же тобі зробив цю дитину! Ми обидві знаємо, що ти не Діва Марія, правда?» Але я реально не знаю. Головний підозрюваний — Вінні, але чи можу я знати напевне, чи в нас із Едом Брубеком нічого не було в тій церкві? Чи з Ґері на фермі «Чорний в’яз», чи навіть із циганом Аланом Воллом? Коли ти знаєш, що з твоєю пам’яттю щось нахімічили раз, як можна взагалі далі довіряти спогадам? Стара шкиринда з «Димного Джо» дивиться з-над свого «Financial Times»:

— Запитай дитину. Вона має знати.

Усі починають наспівувати: «Запитай дитину! Запитай дитину!» — і я намагаюся сказати, що не можу, бо вона ще не народилась, але мій рот ніби зашитий, і коли я знову дивлюся на свій живіт, він уже виріс. Тепер це ніби величезне шкіряне шатро, до якого я прикріплена. Дитина всередині підсвічується червоним, як ото коли світиш ліхтариком собі в долоню, і вона велика, завбільшки з голого дорослого. Я її боюся.

— Запитай її, — шипить мама.

І я питаю:

— Хто твій тато?

Ми чекаємо. Вона повертає до мене голову і погано синхронізованим голосом, ніби з якогось гарячого місця, промовляє: «Коли Сібеліуса розіб’ють на дрібні шматки, о третій в День Зірки над Ригою ти знатимеш, що я вже близько…»

…і сон обривається. Полегшення, спальник, навариста темрява, я не вагітна, а валлійський голос шепоче:

— Усе добре, Голлі, дівчинко, це просто сон.

Наша диктова пересічка, в сараї, на фермі: як її звали? Ґвін. Я шепочу у відповідь:

— Вибач, що розбудила.

— Я чуло сплю. Звучав паскудно. Твій сон.

— Ага… Та ні, якась дурня снилась. Котра година?

Світло її годинника тьмяно-золоте.

— За двадцять п’ять п’ята.

Ніч майже минула. Чи варто й пробувати знову заснути?

Великий зоопарк хропунів хропе на різні заставки.

Я відчуваю укол туги за домом, за своєю кімнатою, але колю свою тугу у відповідь. «Не забувай про ляпас».

— Знаєш, Голлі, — шепіт Ґвін шелестить у покровах темряви, — це важче, ніж може здаватися.

Дуже дивна фраза, сказана в дуже дивний час.

— Якщо вони всі можуть, — я маю на увазі студентів, — то я точно можу.

— Не збирання ягід. Уся ця втеча з дому.

Швидко, запереч.

— Чому ти думаєш, що я втекла з дому?