Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 20)

Ґвін це просто ігнорує — так голкіпер ігнорує м’яч, що пролітає за милю від нього.

— Якщо ти не знаєш напевне, точно, що повернення додому завдасть тобі… — вона ніби зітхає, — справжньої шкоди, раджу повернутися. Бо коли закінчиться літо й закінчаться гроші, а містер Річард Ґір так і не приїде на своєму «гарлей-девідсоні» й не скаже: «Застрибуй», і ти будеш битися за місце біля сміттярок перед закриттям «Макдональдса», тоді, що б там не казав Ґебріел Гарті, ти будеш думати про ферму «Чорний в’яз» як про п’ятизірковий готель. Ти можеш скласти список. Він називатиметься «Те, чого я ніколи й нізащо не зроблю, щоб протриматися». І цей список лишиться незмінним, тільки назва перетвориться на «Те, що мені довелося зробити, щоб протриматися».

Я кажу рівним голосом:

— Я не втекла з дому.

— Тоді нащо фальшиве ім’я?

— Мене звати Голлі Ротменс.

— А мене — Ґвін Аквафреш. Хочеш, націджу тобі зубної пасти?

— «Аквафреш» — це не прізвище. Ротменс — прізвище.

— Це правда, але закладаюся на пачку «Бенсон і Гедж», що воно не твоє. Не зрозумій мене неправильно, фальшиве ім’я — це розумно. У свої перші кілька місяців я часто міняла ім’я. Я лише кажу: якщо порівнювати проблеми, від яких ти втекла, з проблемами, які чекають попереду, то «попереду» треба множити на двадцять.

Вона розкусила мене страхітливо швидко.

— Ще трохи рано для афоризму дня, — гарчу я. — Добраніч.

Перша вранішня пташка починає цвірінькати.

Після того як я з’їла три сандвічі з затяжного печива з арахісовим маслом і запила склянкою води, ми рушили на велике південне поле, де місіс Гарті з чоловіком напинали великий тент. Надворі прохолодно й росяно, але попереду, мабуть, іще один паркий день. Я не те щоб ненавиджу Ґвін, але таке відчуття, ніби вона побачила мене голою, і я не знаю, як дивитися їй в очі, тож я тримаюся Маріон і Лінди. Ґвін, здається, розуміє, вона зайняла ряд біля Стюарта, Джини й Алана Волла, рядів за десять від мене, як не більше, так що ми не зможемо поговорити, навіть якщо дуже захочемо. Ґері поводиться так, ніби я абсолютно невидима, і працює в найдальшому кінці зі студентами. Мені підходить.

Збирати полуниці нудно, але, порівняно з роботою за баром, досить заспокійливо. Приємно бути на свіжому повітрі. Чути птахів і овець, десь — трактор і балачку поміж студентами, яка швидко затихає. Всім видали по картонній коробці, в кожній коробці по двадцять п’ять козубків, і наше завдання — наповнити козубки достиглими чи майже достиглими полуницями. Нігтем великого пальця перерізаєш пружок, кладеш ягоду в козубок, і вперед. Я починаю збирати навприсядки, але гомілкам від цього просто смерть, тому клякаю на соломі і збираю далі так. Треба було брати вільніші джинси або й шорти. Якщо полуниця трошки перестигла і розлазиться під пальцями, злизую фруктову масу, але гарні й достиглі не їм, це була б дурість — то ніби їсти свою зарплату. Коли всі козубки наповнені, коробку треба віднести до тенту, де місіс Гарті її зважує. Якщо вона важить якраз чи забагато, ти отримуєш пластиковий жетон, якщо замало — повертаєшся у свій ряд зібрати ще кілька полуниць, щоб вага була нормальна. Лінда каже, що о третій ми всі йдемо в офіс міняти жетони на гроші, тому їх треба пильнувати: немає жетона — немає грошей.

Щойно ми стартуємо, стає очевидно, хто тут звик працювати в полі: Стюарт і Джина рухаються своїми рядами вдвічі швидше, ніж усі решта, Алан Волл рухається ще швидше. Деякі студенти — просто лайно, тобто я тут принаймні не найповільніша. Сонце підбивається все вище, припікає все сильніше, і зараз я рада, що в мене є Брубеків кашкет, який прикриває шию. Минає година, і я вже ніби перейшла на автопілот. Козубки наповнюються, полуничка до полунички, до полунички, мій заробіток росте, два пенси, п’ять пенсів, десять пенсів Я все думаю про те, що Ґвін сказала вранці. Звучить так, ніби вона спізнала багато поганих речей на своїй шкурі. Я думаю про Джеко і Шерон, котрі зараз снідають біля мого порожнього стільця, ніби я померла чи щось таке. Закладаюся, мама каже щось типу: «Відмовляюсь навіть обговорювати цю юну мамзель, чесне слово». Вона балакає дуже по-ірландськи, коли сердиться чи переживає. Я думаю про пінбол, про те, що бути дитиною — це коли тебе вистрілюють зі стартового каналу і ти не можеш звернути ні ліворуч, ні праворуч, тебе просто несе. Але щойно вибиваєшся нагору, коли тобі шістнадцять-сімнадцять-вісімнадцять, зненацька з’являються тисячі шляхів, які ти можеш обрати: деякі чудові, деякі ні. Крихітні відмінності в кутах і швидкостях можуть абсолютно змінити все, що станеться з тобою згодом, так що на частку дюйма вправо — і кулька вдарилась об кугу, об дзвоник і полетіла тобі між лапки, чиста поразка, десять пенсів коту під хвіст. Але на частку дюйма вліво — і в ігровій зоні починається заміс, бампери й вибивачі, з’їзди і рогатки, слава в таблиці рекордів. Моя біда в тому, що я сама не знаю, чого хочу — хіба трохи грошей, щоб купити собі їжі після обіду. Ще до позавчора я хотіла лише Вінні, але більше я такої помилки не зроблю. Як блискуча срібляста кулька, що вилетіла зі стартового каналу, я навіть приблизно не уявляю, куди рухаюсь і що буде далі.

О восьмій тридцять ми робимо перерву на солодкий чай з молоком у тенті, його подає жінка з кентським акцентом, твердішим, ніж земна кора. Треба мати свої горнятка, але я взяла стару банку від мармеладу, яку виловила зі смітника на кухні, на що дехто піднімає брови, зате в моєму чаї з’являється апельсинова нотка. «Бенсон і Гедж» студента Ґері вже перемандрували в мою пачку «ротменсів», і я викурюю кілька штук: вони трохи сухіші за «ротменси». Лінда ділиться зі мною своїм заварним печивом, а Маріон каже: «На ягодах швидко голоднієш» своїм безбарвним, гундосим голосом, і я відповідаю: «Таки так, Маріон», — і Маріон реально щаслива, і мені хочеться, щоб її життя було простішим, ніж воно буде насправді. Тоді я йду до Ґвін, котра сидить біля Стюарта й Джини, і пропоную їй сіжку, і вона каже: «Чому б і ні, дякую», — і ми знову друзі, отак просто. Синє небо, свіже повітря, біль у спині, але я на три фунти багатша, ніж була, коли зірвала свою першу полуницю. О восьмій п’ятдесят ми повертаємося до роботи. Зараз у школі міс Свонн, наша класна керівниця, робитиме перекличку, і коли вона прочитає моє ім’я, відповіді не буде. Хтось скаже: «Її немає, міс», — і Стеллі Єрвуд пора буде починати пітніти, якщо в неї є хоч половина мозку, а рівно стільки і є. Якщо вона встигла похвалитися тим, що відбила в мене хлопця, народ здогадається, чому я не в школі, і рано чи пізно про це дізнаються вчителі, і Стеллу покличуть у кабінет містера Ніксона. Може, навіть викличуть копа. Якщо ж вона не розпатякала про те, як відбила Вінні, то буде поводитися спокійно, ніби нічого не знає, але всередині панікуватиме. Вінні теж. Секс із трошки замолодими тьолочками — це, мабуть, дуже круто й добре, аж доки щось не піде не так, проте якщо я залишусь на фермі «Чорний в’яз» іще на кілька днів, ситуація стрімко зміниться. Зненацька я — неповнолітня школярка, котру Вінсент Костелло спокусив подарунками й алкоголем за чотири тижні до того, як вона безслідно зникла: і от Вінсент Костелло, двадцятизчимосьрічний продавець машин із Павичевої вулиці в Ґрейвсенді, стає головним підозрюваним. Я не погана людина, нічого такого, і я не хочу щоб Джеко, чи тато, чи Шерон не могли через мене заснути, особливо Джеко, але переїхати цим котком Вінні і Стеллу — дуже, дуже спокусливо…

Коли відношу наступну повну коробку до тенту місіс Гарті, всі стоять довкола радіо зі страшенно серйозними виразами — місіс Гарті та чайна тітка обидві налякані, — і на якусь жахливу мить мені здається, що про моє зникнення вже оголосили. Тож я майже відчуваю полегшення, коли Деббі з Дербі каже, що знайшли три трупи. Тобто вбивство — це, звісно, жахливо, але в новинах постійно знаходять якісь трупи, і це ніколи тебе не стосується.

— Де? — питаю я.

— Айвейд, — каже Стюарт, той, що в парі з Джиною.

Я про нього ніколи не чула, тому питаю:

— Це де?

— Миль десять звідси, — каже Лінда. — Ти вчора мала його проїжджати. Зразу з головної дороги біля розв’язки на Королівську переправу.

— Цить, — каже хтось, і радіо гучнішає:

— Речник поліції вже підтвердив, що поліція графства Кент вважає ці смерті підозрілими та закликає всіх, хто має якусь інформацію про інцидент, зв’язатися з фавершемським відділком поліції, де обладнали інформаційний центр для координування слідства. Нагадуємо представникам громади не…

— Господи, — каже Деббі з Дербі. — Десь тут ходить убивця!

— Давайте не лізти поперед батька в пекло, — каже місіс Гарті, збавляючи звук. — Коли щось передають по радіо — то це ще не обов’язково правда.

— Три трупи — це три трупи, — каже циган Алан Волл. — Їх не вигадаєш.

Я досі не чула, як він говорить.

— Але три трупи не означають, що Джек Різник-2 гуляє островом Шеппі з м’ясницьким ножем, правда ж? Піду подзвоню з офісу. Меґс, — місіс Гарті киває на чайну тітку, — буде за старшу.

І йде собі.

— Ну, тоді все добре, — каже Деббі. — Шерлок Гарті взялася за справу. Але от що я скажу: якщо сьогодні на сарай не повісять замок завбільшки з мою руку, я валю звідси, і вона хай везе мене до станції.