Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 22)

Вона замовкає, бо хлопець на велосипеді закладає підкат і гальмує просто перед нами.

— Сайкс, — каже він.

Ед Брубек? Ед Брубек.

— Що ти тут робиш?

Його волосся їжакувате від поту.

— Тебе шукаю.

— Тільки не кажи, що ти приїхав на велику. Як же школа?

— Зранку був екзамен з математики, але я вже вільний. Закинув велик на поїзд і приїхав сюди з Ширнессу. Слухай…

— Мабуть, тобі реально дорогий твій кашкет.

— Сайкс, мені пофіг на кашкет, але нам треба…

— Чекай. Як ти знав, де мене шукати?

— Я не знав, але згадав, що розказував тобі про ферму Ґебріела Гарті, й подзвонив йому. Голлі Сайкс нема, каже, є Голлі Ротменс. Я подумав, що це можеш бути ти — і не прогадав, як бачиш.

— Так, я мовчу, — бурмоче Ґвін.

Я кажу:

— Брубек — Ґвін, Ґвін — Брубек.

Вони кивають одне одному, а тоді Брубек знову повертається до мене:

— Дещо сталося.

Ґвін підводиться.

— Побачимося в пентгаусі.

Вона підморгує мені, мовляв, не бійся, дівчинко, і забирається геть. Я повертаюся до Брубека, трохи роздратована.

— Так, я чула.

Він розгублений.

— То чому ти тут?

— По радіо «Кент» передавали. Троє вбитих. Але то в Айвейді.

— Я не про те. — Брубек закушує губу. — Твій брат тут?

— Джеко? Ясно, що ні. Чому б він мав бути тут?

Прибігає Шеба і гавкає на Брубека. Він вагається, як людина, що принесла жахливі новини.

— Джеко зник.

Я усвідомлюю сказане, і голова йде обертом. Брубек каже Шебі: «Замовкни!» — і Шеба його слухає.

Я кволо питаю:

— Коли?

— Між вечором суботи і ранком неділі.

— Джеко? — мабуть, я погано розчула через шум. — Зник? Але ж… Ну тобто він же не міг. Паб уночі замикають.

— Сьогодні в школі була поліція, містер Ніксон прийшов на іспит запитати, чи хто-небудь знає, де ти. Я майже озвався, але натомість приїхав сюди. Сайкс? Ти мене чуєш?

У мене паскудне плавуче відчуття, яке виникає в ліфті, коли не можеш довіряти підлозі.

— Але я не бачила Джеко ще з ранку суботи…

— Я це знаю, а от копи — ні. Вони, мабуть, думають, що ви з Джеко разом надумали втечу.

— Але ж це херня, Брубеку, ти ж знаєш!

— Так, я знаю, але ти маєш сказати їм це сама, інакше вони не будуть шукати Джеко так ретельно, як повинні.

Мій мозок креслить зиґзаґи через поїзди в Лондон до поліційних водолазів, котрі прочісують Темзу, до вбивці за живоплотом.

— Але Джеко навіть не знає, де я! — Я тремчу, небо крутиться, у мене тріскає голова. — Він не нормальна дитина, і… і… і…

— Слухай, слухай. — Брубек спіймав мене і тримає мою голову, ніби хлопець, що хоче мене поцілувати, але він не цілує. — Слухай. Бери торбу. Ми повертаємося в Ґрейвсенд. На моєму велику, тоді на поїзді. Я тобі допоможу, Голлі. Обіцяю. Ходімо. Зараз же.

 

 

 

 

Я принiс миро гiркопахуче. 1991

 

 

13 грудня

 

— Тенори, вибуховіше! — командує хормейстер. — Хлопці, щоб аж діафрагми затріпотіли! Коливаємось: вгору-вниз, вгору-вниз. Сопрано, перессстаньте сссвиссстіти на ессс — ми ж не трупа Ґолумів, правда? — і туп, туп, наступайте на те. Едріене Бі, якщо ти можеш узяти до третьої октави в «Не плачте, сумні фонтани», то й тут візьмеш. І ще раз, енергійніше! І-раз, і-два, і…

Шістнадцять тонковухих хористів хору Королівського коледжу з однаковими зачісками і чотирнадцять стипендіатів хору видихають в унісон…

До тебе, чиста й непорочна,

Velut maris stella…

«Гімн Богородиці» Бенджаміна Бріттена ганяється за своїм лунним хвостом під розкішно прикрашеною стелею, а тоді бомбардувальником пірнає в розсипи зимових туристів і студентів, котрі сидять біля вівтаря в наших вогких куртках. Для мене Бріттен — дуже нерівномірний композитор: він зазвичай тягучий і занудний, але якщо правильно накачати й налаштувати, стара королева прив’язує твою трепетливу душу до щогли і шмагає її своєю драпіжною піднесеністю…

Ясніша від світла білого дня,

Parens et puella…

На дозвіллі я, бува, міркую, яку музику почую, коли лежатиму на смертному одрі серед зграї спокусливих доглядальниць. Нічого урочистішого за «Гімн Богородиці» на гадку не спадає, але боюся, що коли настане той великий момент, DJ Несвідоме запустить на повторі «Gimme! Gimme! Gimme! (A Man After Midnight)», і того разу я не зможу нічого змінити. Світе, заткнися, послухай один із найпотужніших музичних оргазмів цього канону, на «Взиваю»:

Взиваю до тебе, зглянься на мене,

Діво, моли свого Сина за мене…

Волосся в мене на карку стає дибки, ніби хтось на нього подув. Наприклад, вона, котра сидить через ряд. Коли я востаннє дивився, її там не було. Її очі заплющені, вона впивається музикою, тому я впиваюся нею. Під сорок… ванільне волосся, кремова шкіра, божолейні губи, вилиці, об які можна порізати палець. Струнка під своїм опівнічно-синім зимовим пальтом. Перебіжчиця з російської опери, котра чекає свого оперативника-куратора. Ніколи не знаєш напевно, це Кембридж. На справжню, чисту десяточку…

Tam pia,

Що колись, можливо,