Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 23)

Зустріну тебе…

Маріє.

Хай би залишилася, коли хор вийде. Хай би повернулася до молодика по той бік проходу і промурмотіла: «Правда ж, це звучало як подих небес?» Хай би ми з нею обговорили інтерлюдії в «Пітері Ґраймсі» та дев’яту симфонію Брукнера. Хай би уникали розмови про її домашні справи за кавою в готелі «Край». Хай би кава перейшла у форель із червоним вином, і до біса мою останню пінту осіннього триместру з хлопцями в «Закопаному єпископі». Хай би ми прослизнули вгору килимованими сходами в той затишний номерок, де веселилися з Фіцсіммонсовою матусею на першому тижні. Ой. Кракен у моїх боксерках прокидається. Я чоловік, мені двадцять один, востаннє я трахався десять днів тому, то чому дивуватись? Але я не можу навіть поправити стояк, коли ця пані на мене дивиться. Овва. Овва-овва, та вона ж потайки мене розглядає. Я дивлюся на Рубенсове «Поклоніння волхвів» над вівтарем і чекаю, щоб вона зробила перший крок.

Хористи повиходили, але жінка досі сидить. Турист націлює свою товсту камеру на Рубенса, і Вартовий Ґоблін хрипить: «Без спалаху!» Привівтар’я порожніє, ґоблін повертається до своєї будки біля органа, і хвилини плинуть далі. Мій «ролекс» показує третю тридцять. Мені треба відшліфувати есей про зовнішню політику Рональда Рейґана, але за шість футів сидить неземна богиня і чекає, коли я зроблю перший крок.

— Я завжди думав, — кажу їй, — що бачити кров, піт і сльози хору, котрий шліфує один фрагмент, — це поглиблювати для себе таїнство музики, а не применшувати його. Ви так не думаєте?

— Якщо ти сам тільки вчишся, то так, — відповідає вона.

Ох ти ж кокетка.

— Аспірантура? Викладання?

Тінь усмішки.

— Я що, нагадую науковицю?

— Точно ні. — У її тихому голосі чуються франкофонні нюанси. — Хоча припускаю, що ви вмієте робити боляче незгірше за них.

Жодної реакції.

— Я просто почуваюсь тут як удома.

— Я теж, майже — мешкаю в коледжі Гамбер, за кілька хвилин звідси. Більшість третьокурсників не живуть на кампусі, але я можу регулярно зазирати послухати хор, з дозволу начальства.

Жартівливий погляд промовляє: «А ти у нас швидкий хлопчик, правда?»

Я мило знизую плечима. «Можливо, завтра мене зіб’є автобус».

— І що, Кембридж справдив очікування?

— Якщо не вмієш правильно скористатися Кембриджем, тобі тут не місце. У моїй кімнаті спали Еразм, Петро Перший і лорд Байрон. Це факт. — Це повна фігня, але я люблю красуватися. — Я часто думаю про них, коли лежу на ліжку і ми дивимося на ту саму стелю кожен у своєму столітті. Оце для мене Кембридж. — А це мій випробуваний і загартований у боях підкат. — Мене звати Г’юґо, до речі. Г’юґо Лемб.

Інстинкт застерігає мене подавати їй руку.

Її вуста промовляють:

— Іммакюле Константін.

Боже-боже. Ручна граната на сім складів.

— Ви з Франції?

— Взагалі, народилася в Цюриху.

— Обожнюю Швейцарію. Майже щороку їжджу кататися в Лафонтен-Сент-Аньєз: в одного мого друга там шале. Знаєте ті місця?

— Колись бувала. — Вона опускає долоньку в замшевій рукавичці собі на коліно. — Ви магістрант політології, Г’юґо Лемб.

Вражає.

— Звідки ви знаєте?

— Розкажіть мені про владу. Що таке влада?

Здається, вона намагається мене перекембриджити.

— Ви хочете обговорювати владу? Тут і зараз?

Її охайна голівка схиляється набік.

— Тільки тут і тільки зараз.

— Добре. — Тільки для десяточки. — Влада — це здатність змушувати інших людей робити те, чого вони не зробили б за інших обставин, або не робити того, що вони зробили б за інших обставин.

Іммакюле Константін не виказує емоцій.

— Як?

— Стримування і покарання. Батіг і пряник, хоча в поганому освітленні вони дуже схожі. В основі стримування лежить страх жорстокості чи страждання. «Підкорись або пошкодуєш». Таким робом нормани в десятому столітті збирали данину; на цьому принципі покоїлась стримувальна сила Варшавського договору; цим принципом оперує гопота в дворах. Закон і порядок теж покладаються на цей принцип. Ось тому ми кидаємо злочинців у тюрми, ось тому демократії намагаються монополізувати насильство. — Іммакюле Константін дивиться на моє обличчя, коли я говорю: це захоплює, але відволікає. — Винагорода працює за принципом «Підкорись і відчуй вигоду». Ця динаміка працює, скажімо, при розміщенні баз НАТО в нейтральних країнах, при дресируванні собак, а ще вона допомагає змиритися з гівнороботою, на якій тобі доведеться пронидіти все життя. Ну як?

Вартовий Ґоблін гучно чхає посеред церкви.

— Пошкребли поверхню, — каже Іммакюле Константін.

Я відчуваю хіть і роздратування.

— То шкребніть глибше.

Вона змахує зі своєї рукавички пушинку і говорить ніби до власної руки:

— Владу можна втратити чи здобути, але не створити чи знищити. Влада — лише тимчасова гостя, а не власність тих, хто нею наділений. Її жадають безумці, багато тямущих людей також її жадають, але тільки мудрі переймаються довготривалими побічними ефектами. Влада — це крек, кокаїн для твого еґо, акумуляторна кислота для душі. Влада приходить і йде, переходить із рук у руки через війни, шлюби, скриньки для бюлетенів, диктат і випадковість народження — і це пересування влади становить сюжет історії. Наділені владою можуть служити справедливості, змінювати Землю, перетворювати квітучі нації на димучі бойовища та зносити небосяги, але сама влада — позаморальна. — Іммакюле Константін дивиться на мене. — Влада тебе помітить. Влада за тобою пильнує. Продовжуй у такому дусі, і влада тебе вподобає. Але влада безжально висміє тебе, коли ти помиратимеш десь у приватній клініці за кілька швидкоплинних десятиліть від сьогодні. Влада регоче з усіх своїх видатних фаворитів, коли вони лежать на смертному одрі. «Великий Цезар зменшився по смерті — став глиною у вічній круговерті. Народам незліченним бог і цар сьогодні є замазкою для шпар»⁹. І ця думка гнітить мене, Г’юґо Лембе, як жодна інша. А вас не гнітить?

Голос Іммакюле Константін заколисує, як нічний дощ.

Тиша в капелі Королівського коледжу наділена власним розумом.

— А чого ви чекаєте? — зрештою кажу я. — Смерть — одна з обов’язкових умов життя. Всі ми одного дня мусимо померти. А тим часом відміряти комусь своєю мірою просто до біса приємніше, ніж чекати, доки інші відмірять тобі.

— Усе, що народжується, має одного дня померти. Так стверджує угода з життям? А втім, хочу вам сказати, що у рідкісних випадках цю залізну умову можна... переписати.

Я дивлюсь на її спокійне, серйозне лице.

— Про наскільки божевільні ідеї мова? Фітнес-режими? Веганські дієти? Трансплантацію органів?

— Мова про форму влади, яка дозволяє нескінченно відтерміновувати смерть.

Так, вона гарна, але якщо вона топить за саєнтологію-слеш-кріозаморозку, то Міс Константін має знати, що я гівна не їстиму.

— Ви щойно перетнули кордон Країни Божевільних?

— У наших краях немає кордонів.

— Але ви говорите про безсмертя так, ніби воно реальне.

— Ні. Я говорю про нескінченне відтерміновування смерті.

— Чекайте, вас Фіцсіммонс прислав? Чи Річард Чізмен? Це підстава?

— Ні, це зерно.

Надто винахідливо, щоб бути Фіцсіммонсовим розіграшем.

— І що проростає з цього зерна?

— Ваше зцілення.

Її серйозність непокоїть.

— Але я не хворий.

— Смертність вписана у ваші клітинні структури, а ви кажете, що не хворі? Погляньте на картину. Дивіться.

Вона киває на «Поклоніння волхвів». Я підкоряюсь. Завжди підкорятимусь.

— Тринадцять персонажів, якщо порахувати, як і на «Таємній вечері». Пастирі, волхви, батьки. Роздивіться їхні обличчя, одне за одним. Хто вірить, що цей новонароджений людець одного дня переможе смерть? Хто хоче доказів? Хто підозрює, що Месія — лжепророк? Хто знає, що він на цьому полотні, під нашим поглядом? Чий погляд вивчає нас у відповідь?