Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 24)
Вартовий Ґоблін махає рукою перед моїм обличчям:
— Підйом! Вибачте, що турбую, але чи не могли б ви зі Всевишнім продовжити свою балачку завтрика?
Моя перша думка: як він сміє? Другої думки немає, бо від його ґорґонзольно-метилового подиху мені до горла підкочує блювота.
— Ми зачиняємось, — каже він.
— Капела відкрита до шостої, — скупо кажу я.
— Ем, так. Саме так. А зараз котра?
Тоді я помічаю вікна: за ними лискуча темрява.
17:58, стверджує мій годинник. Не може бути. Щойно минула четверта. Я зазираю по той бік пуза мого мучителя в пошуках Іммакюле Константін, але її немає. Відчуваю, що давно немає. Але ні ні ні ні ні: вона сказала мені поглянути на Рубенса кілька секунд тому. Я поглянув, і…
…Я похмуро дивлюся на Вартового Ґобліна, шукаючи відповіді.
— О шостій на вихід, — каже він. — Зачиняємось, значить, зачиняємось.
Він стукає пальцем по своєму годиннику в мене під носом, і, хоч і догори дриґом, але його дешевий і бридкий цифровий дисплей промовистий: 17:59. Я бурмочу: «Але…» — але що? Дві години не можуть минути за дві хвилини.
— А тут була… — мій голос тоненький, — була жінка? Сиділа отут?
Він дивиться, куди я показую.
— Сьогодні? Цього року? В принципі?
— Приблизно… о пів на третю, мабуть. Темно-синє пальто. Виглядала розкішно.
Вартовий Ґоблін складає куці руки на грудях.
— Якби ви були такі ласкаві винести звідси свою накурену сраку, я був би радий піти додому.
Я, Річард Чізмен, Домінік Фіцсіммонс, Оллі Квінн та Джонні Пенгаліґон дзенькаємося склянками і пляшками посеред гамору й хлюпанини «Закопаного єпископа», через бруковану дорогу, що проходить повз західну браму коледжу Гамбер. Тут перелюднено: завтра починається Різдвяний Вихід, так що нам іще пощастило знайти столик у найдальшому закапелку. Я заганяю в лунку «Кілмаґун спешл резерв», і жирний слимак скотчу пропікає в мені слід від мигдаликів до живота. Там він заходиться до роботи коло вузла тривоги, туго зав’язаного ще з моменту моєї відключки в капелі. Я намагався все раціоналізувати. Це був виснажливий місяць есеїв та дедлайнів; Маріанджела весь час залишає мені надокучливі повідомлення; я двічі ходив на досвітки до Тода, щоб задобрити Джонні Пенгаліґона. Втрата ліку часу — ще не доказ пухлини мозку: я ж не відкинув копита чи, скажімо, виявив, що гуляю дахом коледжу голяка. Я просто втратив лік часу, сидячи в найпрекраснішій пізньоготичній церкві нашої країни й міркуючи над шедевром Рубенса, — це оточення спеціально створене для того, щоб відносити тебе кудись інде. Оллі Квінн ставить на стіл свою надпиту пінту і тамує відрижку.
— То що там, Лембе, розгадав таємницю, як Рональду Рейґану вдалося випадково перемогти в холодній війні?
Я його ледве чую: молоді консерватори коледжу Гамбер у сусідній кімнаті підвивають безсмертному різдвяному хіту Кліффа Річарда «Омела і вино».
— Розгадав, розписав і засунув професору Дьюї під двері.
— Не уявляю, як ти застряг на політології на три роки. — Річард Чізмен змахує ґіннессову піну зі своєї бороди молодого Гемінґвея. — Я б краще зробив собі обрізання теркою.
— Шкода, що ти пропустив вечерю, — каже мені Фіцсіммонс. — У пудингу була остання трава Джонні, «нарнія». Ми ж не могли допустити, щоб пані Швабра знайшла її під час семестрового прибирання, подумала, що то якесь гівно, і викинула разом із посклеюваними копіями «Пласт-привіту!» Джонні.
Джонні Пенгаліґон, потягуючи свій бітер, показує Фіцсіммонсу середній палець; його вузлуватий борлак гуляє вгору-вниз. Я знічев’я уявляю, як відрізаю його лезом. Фіцсіммонс втягує носом повітря і питає Чізмена:
— А де це твій друг із Таємничого Сходу в шкіряних штанях?
Чізмен дивиться на свій годинник.
— Тридцять тисяч футів над Сибіром, перевтілюється назад у зразкового конфуціянця і старшого сина. Чому б я ризикував репутацією і тусувався з бандою знаменитих гетеросексуалів, якби Сек досі був тут? Я ж запеклий рисолюб10. Фіце, дай-но канцерогенну паличку. Іноді шкода, що цигарка — це просто цигарка.
— Тут можеш і не курити, — каже Оллі Квінн, він у нас некурець. — Просто дихай.
— Ти хіба не збирався кинути? — Фіцсіммонс передає Чізмену його пачку «дангіллів»; ми з Пенгаліґоном також беремо по одній.
— Завтра, завтра, — каже Чізмен. — Джонні, можна твою запальничку Германа Ґерінґа? Обожнюю її пекельне дрижання.
Пенгаліґон витягує свою райхівську запальничку. Вона справжня, його дядько здобув її в Дрездені, а на аукціоні ці пузаті штучки коштують по три штуки фунтів.
— А де сьогодні Ерчепе?
— Майбутній лорд Руфус Четвінд-Пітт, — відповідає Фіцсіммонс, — барижить наркотою. Аж шкода, що це не академічна дисципліна.
— Це кризостійкий сектор економіки, — зазначаю я.
— У цей самий час наступного року, — Оллі Квінн колупає етикетку від свого безалкогольного лаґеру, — ми всі будемо в широкому світі, зароблятимемо на прожиття.
— Я вже не дочекаюся, — каже Фіцсіммонс, погладжуючи ямку на підборідді. — Ненавиджу бути бідним.
— У мене серце кров’ю обливається. — Річард Чізмен тримає свою сіжку кутиком рота, а-ля Серж Ґенсбур. — Люди бачать двадцятикімнатний особняк твоїх батьків у Котсволдсі, твій «порше», твої шмотки від Версаче і роблять геть неправильні висновки.
— Це все барахло моїх батьків, — каже Фіцсіммонс. — Буде чесно, якщо я матиму власні брудні грошики на марнотратство.
— Татко досі шукає тобі роботу в Сіті? — питає Чізмен, а тоді різко похмурніє, коли Фіцсіммонс щось починає змітати з плечей його твідового піджака. — Що ти робиш?
— Змітаю тобі тріски з плечей, Річардику11.
— Вони приклеєні намертво, — кажу я Фіцсіммонсу. — І не жени на непотизм, Чізмене: всі мої дядьки зі зв’язками погоджуються, що непотизм є фундаментом нашої країни.
Чізмен дмухає на мене димом.
— Коли ти будеш прогорілим екссітібанківським аналітиком, у тебе заберуть «ламборґіні», а твої яйця лежатимуть під молотком судді завдяки адвокату третьої дружини — отоді ти про це пошкодуєш.
— Це правда, — кажу я, — а от Дух Майбутнього Різдва бачить, як Річард Чізмен працює в благодійному проєкті для дітей-сиріт у Боґоті.
Чізмен міркує про дітей-сиріт із Боґоти, пирхає і заспокоюється.
— Благодійність породжує недбалість. Ні, мені краще по халтурах. Тут колонка, там роман, коли-не-коли якийсь ефір. До речі… — Він порпається в кишені піджака та дістає книжку: «Засушені ембріони» Кріспіна Герші. На обкладинці червоним кольором витаврувано: «ПРИМІРНИК ДЛЯ РЕЦЕНЗІЇ». — Моя перша оплачувана рецензія для Фелікса Фінча в «Піккаділлі Рев’ю». Двадцять п’ять пенсів за слово, тисяча двісті слів, триста фунтів за дві години роботи. Результат.
— Бережися, Фліт-стріт, — каже Пенгаліґон. — Хто такий Кріспін Герші?
Чізмен зітхає.
— Син Ентоні Герші.
Пенгаліґон кліпає. Це йому нічого не сказало.
— Та ну, Джонні! Ентоні Герші! Режисер! Оскар за «Бокс-Гілл» у 1964-му, на початку сімдесятих зняв «Ганімед-5», найкращий британський науково-фантастичний фільм усіх часів.
— Цей фільм відібрав у мене всю волю до життя, — зазначає Фіцсіммонс.
— Ну, я вражений, що тобі дали цю роботу, Річардику, — кажу я. — Останній роман Кріспіна Герші був блискучий. Я його надибав у гостелі в Ладакху під час академки. Цей так само крутий?
— Майже. — Месьє Критик зводить пучки пальців докупи. — Герші-молодший направду обдарований стиліст, а Фелікс (для вас, плебеїв, Фелікс Фінч), Фелікс кладе його на одну полицю з Мак’юеном, Рушді, Ішіґуро et al. Ця похвала поки що авансом, але ще кілька книжок — і він дозріє.
Тоді Пенгаліґон питає:
— А як твій власний роман, Річарде?
Ми з Фіцсіммонсом обмінюємося приреченими поглядами.
— Просувається. — Чізмен дивиться у своє блискуче літературне майбутнє, і йому подобається те, що він бачить. — Головний герой — студент Кембриджу Річард Чізмен, котрий пише роман про студента Кембриджу Річарда Чізмена, котрий пише роман про студента Кембриджу Річарда Чізмена. Ніхто раніше не пробував подібного.
— Круто, — каже Джонні Пенгаліґон. — Звучить ніби…
— Величезна купа гівна, — заявляю я, і Чізмен дивиться на мене вбивчим поглядом, аж доки не додаю: — розпирає мій кишківник. А книжка звучить неймовірно, Річарде. Перепрошую.
У чоловічому висить міцний запах ферментації, а єдиний вільний пісуар забитий, так що бурштинова рідина мало не переливається через вінця, тож мені доводиться стояти в черзі, як дівчині. Нарешті якийсь чоловік зі статурою гризлі плентається геть, і я займаю вакантну позицію. І саме коли я змушую свою уретру відкритися, голос від сусіднього пісуара каже:
— Г’юґо Лемб, щоб я здох.
Це коренастий смаглявий чоловік у рибальському светрі з жорстким темним волоссям, його «Лемб» звучить як «Лімб» — новозеландські голосні. Він старший за мене, десь біля тридцяти, і я не гребу, хто це.
— Ми зустрічалися на твоєму першому курсі. «Кембриджські снайпери». Вибач, це просто страхітливий етикет вбиральні — отак ловити людину зі спущеними штанами. — Він сцить без рук; пісуар ґирґоче. — Елайджа Д’Арнок, докторант біохімії, Корпус-Крісті.
Блимає спогад: це унікальне прізвище.