Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 26)
— Минулого тижня тобі дуже не фортануло.
— Я ніколи не програю більше, ніж можу собі дозволити. «Зажлобити — це загубити». Це ти сказав. То правда і для картярів, і для економістів.
Мій партнер із рекреаційних азартних ігор не заперечує авторства моєї свіжоспеченої епіграми.
— Я міг би поїхати додому в неділю…
— Слухай, я не намагаюсь тебе ні в чому переконати.
Він гмикає.
— Я міг би сказати батькам, що в мене контрольна…
— І це не буде неправда: в тебе контрольна перевірка теорії ймовірності, психології та прикладної математики. Все це — потрібні бізнесові навички: твоя сім’я це оцінить ще більше, коли ти отримаєш зелене світло на уроки гольфу в маєтку Тредаво. Тод пропонує, щоб ми підняли верхню межу банку до ста фунтів за гру: гарне кругле число, і це солідна порція святкового нектару для вас, пане, якщо удача не відвернеться. Не те щоб Пірату з Пензансу потрібна була удача…
— Я дійсно переважно в ударі, — визнає Джонні Пенгаліґон.
Я відповідаю посмішкою на посмішку. «Хто це тут такий хороший індик?»
Через п’ятнадцять хвилин ми відносимо напої назад до нашого закапелка, але виявляємо, що проблеми нас обігнали. Річарда Чізмена, висхідну зірку «Піккаділлі Рев’ю», приперли до стіни «Ходи в лабу» — перше ґотик-метал тріо в Кембриджі, що їх концерт на Корнмаркеті минулого місяця їдко висміяли в «Універі», і висміяв саме Річард Чізмен. Басист у них Франкенштейн — у нього немає губ, і він постійно щось мурмотить; зате в Ґотеси Номер Один очі скаженого пса, акуляча щелепа і рукавиці з шипами на кісточках, а в Ґотеси Номер Два котелок а-ля «Механічний апельсин», вибухове фуксієво-рожеве волосся, шпилька з фальшивим діамантом і такі самі очі, як у Ґотеси Номер Один. Здається мені, що це амфетаміни.
— Сам ти в житті нічого не робив, га? — Номер Два тицяє Чізмену в груди своїми чорнющими нігтями, аби підкреслити ключові слова. — Ніколи не виступав наживо, га?
— А ще я ніколи не їбав козу, не дестабілізував центральноамериканську країну і не грав у «Підземелля і Дракони», — відповідає Чізмен, — але я зберігаю за собою право мати позицію щодо тих, хто це робив. Ваш виступ — рідка дрисня, і я своїх слів назад не забиратиму.
Ґотеса Номер Один перебиває:
— Ти просто писюлькаєш своєю підарською ручкою в своєму підарському блокнотику, і обсираєш, і залупаєшся, і поливаєш брудом справжніх митців, ти, волохатий випердок підзалупного сиру.
— Підзалупного сиру, ха-ха, — каже Чізмен, — бо я Дік Чізмен12, ага, дуже кмітливо. І оригінально. Ніколи раніше не чув.
— А чого ще чекати, — Ґотеса Номер Один хапає «Засушені ембріони», — від фаната Кріспіна Герші? Він теж мудак.
— От лиш не прикидайся, що ти читаєш книжки. — Чізмен марно тягнеться по свою копію для рецензування, і я помічаю далекий спомин про зацькованого хлопчика-ґея, в котрого забрали наплічник і витрусили його з пішохідного мосту над залізничною колією Лідс — Бредфорд.
Ґотеса Номер Два розриває книжку вздовж корінця і жбурляє половинки геть. Ґот-чувак видає «га-га-га».
Оллі піднімає одну половинку, Чізмен другу. Тепер він завівся.
— У гівні Кріспіна Герші більше мистецької вартості, ніж у всьому, що ви наплодите за життя. Ваша музика — вторинна суходрочка. Паразитизм. Вона, як спиця, пронизує барабанну перетинку, і це, дорогенька, не в позитивному сенсі.
Аж до останнього речення він тримався молодцем, але якщо ти хочеш лякати кровожерного єдинорога голою сракою, то кількість можливих результатів стрімко прямує до одиниці. Поки я встигаю покласти напої на найближчу поличку, Ґотеса Номер Два реально дістає свою спицю з капелюха і робить випад на Месьє Критика, котрий по-оперному валиться вниз; стіл крениться, і склянки з’їжджають; глядачки тамують подих, скрикують, лунає «О господи!», Ґотеса Номер Два кидається на поваленого і коле згори вниз; я перехоплюю спицю (блиск?), а Пенгаліґон відтягує її від Чізмена за волосся; кулак басиста впритул розминається з Пенгаліґоновим носом; Пенгаліґон врізається в Оллі та Несс, а вереск Ґотеси Номер Один нарешті потрапляє в діапазон, який чує людське вухо: «Забери від неї свої руки!» Фіцсіммонс стоїть на колінах, підтримує Чізменову голову. Чізмен схожий на персонажа комедії, в котрого перед очима літають зірочки і пташечки, але кров, що цебенить з вуха, дає підстави для занепокоєння: я придивляюся пильніше. Добре: надірвана лише мочка вуха, але нападницям про це знати не треба. Я встаю і горлаю на «Ходи в лабу» нищівним ревом:
— За це вас чекає цілий мусон гівна!
— Цей дрочун сам нарвався, — каже Ґотеса Номер Два.
— Він перший почав, — наполягає її подруга. — Він нас спровокував!
— Численні свідки, — я показую на спраглих до скандалів роззяв, — добре знають, хто і на кого напав. Якщо ви думаєте, що «вербальна провокація» проканає як виправдання за важкі тілесні ушкодження, то ви навіть тупіші, ніж здаєтеся. — Ґотеса Номер Два помічає кров на кінчику спиці та впускає зброю; через дві секунди спиця у мене в кишені. — Зумисне застосування смертельної зброї. І вашої ДНК тут — греблю гати. У юридичних категоріях це чотири роки. Так, дівчата: чотири роки. Якщо пробили слуховий канал, то всі сім, а коли я закінчу говорити в суді, сім років означатимуть сім років. Отож. Думаєте, я блефую?
— Хто ти, — агресія басиста дрижить, — блядь, такий?
Я видаю свій найбожевільніший, який можу, сміх Л. Рона Габбарда.
— Докторант права, розумнику. Але набагато цікавіше, хто ти такий: співучасник. Знаєш, що це означає на хлопський розум? Що тебе теж загребуть.
Дармохвальство Ґотеси Номер Два в’яне.
— Але я…
Басист уже тягне її за руку.
— Ходи, Андреа.
— Біжи, Андреа! — під’юджую я. — Зливайся з натовпом — але чекай! Ви порозклеювали постери зі своїми фотороботами по цілому Кембриджу, правда? Ну, вам таки пизда. Велика і справжня.
«Ходи в лабу» вирішують, що пора їм звільнити приміщення. Я кричу їм услід:
— Побачимось на слуханні! І захопіть телефонні картки для СІЗО — вам знадобляться!
Пенгаліґон піднімає стіл назад, а Оллі збирає склянки. Фіцсіммонс садовить Чізмена на лавку, і я питаю, скільки пальців. Він кілька секунд морщиться і втирає рот.
— Вона мені у вухо мітила, не в око, блін.
З’являється дуже розлючений власник.
— Що відбувається?
Я повертаюсь до нього.
— На нашого друга щойно напали троє п’яних шестикурсників, йому потрібна медична допомога. Ми ваші постійні клієнти, і було б дуже недобре, якби у вас забрали ліцензію, тож у травмпункті Річард з Оллі скажуть, що напад відбувся за межами закладу. Хіба що я неправильно щось зрозумів, і ви б хотіли залучити представників влади?
Власник зважує непевну ситуацію.
— Та ні. Дякую.
— Прошу. Оллі, твоя Магічна Астра запаркована десь тут?
— На паркінгу біля коледжу, так, але Несс…
— Ем, моя машина теж під боком, — каже завжди корисний Пенгаліґон.
— Джонні, ти вже причастився, а твій батько в магістраті.
— Спиртометристи сьогодні патрулюватимуть, — застерігає власник.
— Оллі, ти з нас єдиний тверезий. А якщо ми викличемо швидку з Адденбрукса, копи все одно приїдуть з нею, і…
— Питання, свідчення і всі ці «як там тато», — каже власник, — а тоді й ваш коледж вплутають.
Оллі дивиться на Несс, ніби хлопчик, котрий загубив свою смоктульку.
— Ти їдь, — каже йому Несс. — Я б теж, але від вигляду крові… — вона корчить «буее». — Допоможи другові.
— Я мав тебе відвезти до Ґрінвіча.
— Не переживай. Доїду поїздом — я вже велика дівчинка, пам’ятаєш? Набери мене в суботу, обговоримо плани на Різдво, добре? Ну все, йди.
Мій радіобудильник мигає 1:08, коли я чую кроки на сходах, павза, несміливе стук-стук-стук у зовнішні двері. Я одягаю халат, зачиняю двері спальні, переходжу коридор і відчиняю, не знімаючи двері з ланцюжка. Визираю:
— Оллі? К’ра година?
У тьмавому світлі Оллі дуже караваджівський.
— Шось пів перша.
— Бля. Бідолаха. Як там бородань?
— Якщо переживе сеанс саможалування, то все з ним буде добре. Вкололи від правцю і прикрасили пластирем. У травмпункті була ціла Ніч живих мерців. Я тільки щойно закинув Чізмена на квартиру. А Несс доїхала до станції?
— Звісно. Ми з Пенгаліґоном провели її до стоянки таксі на Драммер-стріт, п’ятниця то є п’ятниця. Фіц зустрів Четвінда-Пітта і Ясміну, зразу як ти пішов, і рушив тусити з ними. Коли Несс поїхала, Пенгаліґон також пішов. А я злегкодушив, провів тут годину за бурхливим сексом із «Бушономікою та новим монетаризмом» І. Ф. Р. Коутса і вирішив, що на цьому все. Слухай, я б, — позіхаю, як кит, — запросив тебе, але валюся з ніг.
— А вона не… — Оллі задумується, і коліщатка клацають, — лишилася ще випити, чи… чи щось таке? У «Закопаному єпископі»?
— І. Ф. Р. Коутс — це мужик, Оллі. Він викладає в коледжі Блітвуд, на півночі Нью-Йорка.
— Взагалі, — Оллі силкується мені повірити, — я мав на увазі Несс.