Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 28)

Мама сьорбає вино.

— Г’юґо, вино божественне.

— «Божественне» — це підхоже слово для «монтраше» сімдесят восьмого, — каже тато. — Не варто витрачати свої гроші на нас, Г’юґо. Справді.

— Тату, я ретельно планую бюджет. Плюс підпрацьовую офісним планктоном в адвокатській конторі. А після всього, що ви зробили для мене за ці роки, я коли-не-коли маю проставитися пляшкою доброго шмурдяка.

— Але ми б не хотіли, щоб тобі бракувало грошей, — каже мама.

— Чи щоб твоє навчання пропадало, — додає тато, — через роботу.

— Так що не мовчи, — каже мама, — якщо забракне грошей. Обіцяєш?

— Якщо доведеться, я прийду до вас із простягнутою рукою. Обіцяю.

— Мені бракує грошей, — обнадіяно каже Найджел.

— Ти не живеш у великому і лихому світі. — Тато похмурніє, косуючи на годинник. — До речі. Сподіваюся, батьки Алексової фройляйн знають, що вона йому дзвонить в Англію. Вже полудень.

— Вони ж німці, тату, — каже Найджел. — Великі жирні дойчмарки.

— Це ти кажеш, але перез’єднання коштує грошей. Мої клієнти з Франкфурта дуже дратуються через перебої.

Мама крає печену картоплину.

— Г’юґо, а що Алекс казав тобі про Сузанну?

— Ні слова. — Я відділяю ножем і виделкою м’ясо форелі від кісток. — Братська ворожнеча, пам’ятаєш?

— Але ви з Алексом зараз найкращі друзяки.

— Рівно доти, — каже Найджел, — доки ніхто не вимовить п’ять фатальних слів: «Хтось хоче пограти в “Монополію”?»

Я роблю ображений вигляд.

— Що, я винен у тому, що не програю?

Найджел пирхає.

— Те, що ніхто не знає, як ти мухлюєш…

— Мамо, тату, ви чули ці болючі та безпідставні звинувачення.

— …не доводить, що ти не мухлюєш. — Найджел розмахує ножем. Мій молодший братик цієї осені втратив цноту: бувайте, шахові журнали і консоль «Атарі», привіт, KLF і засоби для догляду. — Але то таке, а про Сузанну я завдяки моїм дедуктивним здібностям знаю три речі. Якщо її приваблює Алекс, то вона: а) сліпа, мов кажаниха, б) звикла вовтузитися з малими дітьми і в) не має нюху.

Входить Алекс:

— Хто не має нюху?

— Принеси-но юшку первородного з печі, — наказую я Найджелу, — або я тебе закладу, і по заслузі.

Найджел безвольно кориться.

— То як там Сузанна? — питає мама. — В Гамбурзі все добре?

— Так, чудово. — Алекс сідає. Він у нас небагатослівний.

— Вона вчиться на фармакології, так ти казав? — констатує мама.

Алекс загарпунює каляфйорові мізки, що лежать на тарілці.

— Угу.

— І як ти думаєш, ми з нею одного дня зустрінемось?

— Важко сказати, — каже Алекс, і я думаю про марні сподівання бідолашної Маріанджели щодо мене.

Найджел кладе Алексів обід перед нашим старшим братом.

— Я от ніяк не звикну, — каже тато, — до того, наскільки позменшувались відстані. Дівчата в Німеччині, катання на лижах в Альпах, курси в Монреалі: і все це тепер норма. Я вперше вибрався з Англії, коли їхав до Рима, десь у твоєму віці, Г’юґо. Жоден із моїх друзів у житті так далеко не бував. Ми з товаришем перебралися на поромі Дувр — Кале, простопили до Марселя, звідти на Турин, а тоді на Рим. Зайняло шість днів. І це здавалося краєм відомого світу.

— Тату, а колеса з поштової карети дорогою не відвалювались? — питає Найджел.

— Смішно. Наступного разу я побував у Римі вже два роки тому, коли Нью-Йорк вирішив проводити там щорічні збори європейських акціонерів. Ми злетіли зразу по обіді, кілька перевірок, балаканина до півночі, а наступного дня повернулися в Лондон і навіть встигли…

Ми чуємо телефонний дзвінок у вітальні.

— Це когось із вас, хлопці, — оголошує мама. — Гарантовано.

Найджел входить у занос посеред коридору і влітає у вітальню: моя форель розчаровано дивиться. За кілька секунд Найджел повертається.

— Г’юґо, це тебе якась Діана — Спінстер, Спенксер, Спенсер, я не розчув. Сказала, ти можеш заїхати в палац, поки її чоловік катається Королівством… Щось про тантричне чищення труб? Сказала, ти зрозумієш.

— Є одна операція, братику. Вона може направити твою єдину звивину. Ветеринари її роблять задешево.

— Хто дзвонив, Найджеле? — питає мама. — Поки ти не забув.

— Пані Первіс із Ріверсайд-Віллаз. Просила передати Г’юґо, що Бригадиру вже краще, і якщо він досі хоче навідати їх сьогодні, то вони чекають його між третьою і п’ятою.

— Чудово. Тату, якщо ти точно можеш мене відпустити…

— Йди-йди-йди. Ми з мамою дуже пишаємось тим, що ти досі ходиш читати Бригадиру, правда ж, Еліс?

Мама каже:

— Дуже сильно.

— Дякую, — я незграбно знизую плечима, — але Бригадир Філбі був такий чудовий, коли я спілкувався з ним для уроків суспільствознавства у Далвічі, розказував стільки історій. Це найменше, що я можу для нього зробити.

— О господи, — стогне Найджел. — Хтось замкнув мене в серії «Маленького будиночка в преріях».

— Дозволь запропонувати тобі вихід із ситуації, — каже тато. — Якщо Г’юґо йде до Бригадира, ти можеш допомогти мені забрати ялинку.

Найджел жахається.

— Але ми з Джаспером Фарлі мали після обіду їхати на Тоттнем-Корт-роуд!

— Нащо? — Алекс набирає виделку їжі. — Ви ж там просто пускаєте слину на елітні примочки і синтезатори, які не можете собі дозволити.

Чути тихий тріск із садочка. Краєм ока я бачу зблиск чорного. Заднім двориком пролітає звалений квітковий горщик, лопата перевертається, а зблиск чорного перетворюється на кота з вільшанкою в зубах. Крильця пташки тріпотять.

— Ой, — сахається мама. — Це жахливо. Ми можемо щось зробити? Цей кіт такий самовдоволений.

— Це називається виживання найбільш пристосованих, — каже Алекс.

— Може, я опущу ролети? — питає Найджел.

— Люба, хай Природа собі робить як знає, — каже тато.

Я встаю і виходжу крізь задні двері. Холодне повітря вдаряє в мою шкіру, я кричу на кота: «Киц, киц!» Вусатий мисливець застрибує на садовий сарай. Дивиться на мене. Водить хвостом. Пожована пташка тріпотить у котячому роті.

Я чую лунке шкрябання літака об повітря.

Тріскає галузка. Я гостро живий.

— Якщо вірити моєму чоловікові, — нянечка Первіс шурує ковроліном до бібліотеки Ріверсайд-Віллаз, — сучасна молодь — це суцільні хапуги-похлібники, педики або «моя хата скраю». — Запах соснового антисептика поколює мої ніздрі. — Але поки у Великій Британії є така молодь, як ти, Г’юґо, я готова поручитися, що до варварства ми найближчим часом не скотимось, ммм?

— Будь ласка, пані Первіс, моя голова в бібліотечні двері не пролізе.