Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 27)

— Несс? Несс просто хотіла дістатися Ґрінвіча. — Це мене трохи зачепило: Оллі мав би вірити, що я б не заливав до його дівчини. — Вона повинна була би встигнути на дев’яту п’ятдесят сім на Кінґс-Кросс, а звідти на Ґрінвіч, де вона вже, безсумнівно, лежить під ковдрочкою і бачить сни про Оллі Квінна, адвоката. До речі, мила дівчина, наскільки я встиг розгледіти. І явно в тебе закохана по вуха.

— Ти так думаєш? Цього тижня вона трохи, не знаю навіть, дріб’язкова чи що. Я майже боявся, що вона може…

Я й далі прикидаюся тупим. Фраза Оллі розчиняється в повітрі.

— Що? — питаю я. — Може тебе покинути? Та навряд чи — з того, що я бачив. Коли такі тигриці-леопардиці реально западають на чувака, у них зразу включається директорка, щоб це приховати. Але не варто скидати з рахунку й більш очевидну причину жіночих капризів: Люсіль раз на двадцять вісім днів перетворювалась на чорнороту психопатку.

Оллі, здається, підбадьорився.

— А. Так. Можливо.

— Ви ж на Різдво побачитесь, так?

— Була думка сьогодні про це домовитися.

— Що ж, прикро, що Річарду знадобився Добрий Самаритянин. Але чесно: те, як ти повівся в пабі, просто порвало її на шмаття. Вона сказала, що це показало їй, як ти зберігаєш самовладання в часі кризи.

— Вона так сказала? Реально сказала?

— Більш-менш дослівно, так. На стоянці таксі.

Оллі вже сяє: якби він був шести дюймів на зріст і пухнастий, «Toys “R” Us» продавали б його тисячами.

— Оллі, друже, бажаю тобі заслуженого відпочинку.

— Вибач, Г’юґо, звісно. Дякую. ‘Браніч.

У моєму ліжку, що пахне жіночим теплом, Несс перекидає ногу через мої стегна:

— Директорка? Зараз викину тебе з ліжка.

— Спробуй.

Я проводжу руками по її приємних контурах.

— Тобі треба буде бігти вдосвіта. Я щойно відправив тебе в Ґрінвіч.

— Та до того ще скільки годин. Що завгодно може статися.

Я малюю пальцем спіралі навколо її пупа, але ловлю себе на тому, що насправді думаю про Іммакюле Константін. Я не розповідав про неї хлопцям: немудро було б робити з неї життєву історію. Навіть не те що немудро — заборонено. Коли я поринув у себе просто в неї на очах, вона, певно, подумала… що? — що я впав у якусь сидячу кому. І так мене й лишила. Шкода.

Несс відгортає укривало, підставляючись свіжому повітрю.

— Проблема з усіма Оллі цього світу в тому…

— Я радий, що ти стільки думаєш про мене, — кажу їй.

— …в тому, що вони такі милі. Ця милота доводить мене до сказу.

— Хіба кожна дівчина не шукає собі милого хлопця?

— Щоб одружитися — звісно. Але з Оллі я почуваюся так, ніби застрягла в радіовиставі про… страхітливо серйозного молодика десь у п’ятдесятих.

— Він згадував, що ти останнім часом сама не своя. «Дріб’язкова».

— Якщо я дріб’язкова, то він перерослий плаксивий цуцик.

— Ну, ще ніколи я не чув, щоб рівний шлях був щирого ко…

— Заткнися. З ним просто соромно на людях. Я вже вирішила була кинути його в неділю. І сьогодні — просто остання крапля.

— Якщо бідний приречений Оллі — нудна радіовистава, то я тоді що?

— Ти, Г’юґо, — вона цілує мене в мочку вуха, — бридкий низькобюджетний французький фільм. Із тих, на які випадково натрапляєш по телику серед ночі. Ніби й знаєш, що вранці про це пошкодуєш, але однаково дивишся.

З четвірки під нами долинає насвист забутого мотиву.

 

 

20 грудня

 

— Вільшанка. — Мама показує крізь заднє вікно в сад, забитий примерзлою сльотою. — Онде, на держаку лопати.

— Ніби з різдвяної поштівки, — каже Найджел.

Тато жує броколину.

— Що це моя лопата робить не в сараї?

— Винен, — кажу я. — Набирав вугілля. Пізніше заберу. Але спершу покладу Алексову тарілку грітися — гарячі плітки та щире кохання не мають означати холодні обіди.

Я відношу тарілку свого старшого брата до нового шпаргата і ставлю всередину, накривши кришкою.

— Господи боже, мамо. Тут можна відьму палити.

— Якби до нього присобачити колеса, — каже Найджел, — вийшла б «остін метро».

— А це, — галімі тарантаси — одне з великих татових захоплень, — вже фігня.

— Як шкода, що ти не побачишся з тіткою Геленою на Новий рік, — каже мені мама.

— Так, шкода. — Я сідаю і продовжую обідати. — Передайте їй мої найщиріші.

— Сто разів, — каже Найджел. — Можна подумати, що ти б ліпше стирчав у Річмонді на Новий рік, а не катався на лижах у Швейцарії. Ти просто мегавезучий, Г’юґо.

— Скільки разів я тобі вже казав? — говорить тато. — Річ не в тому…

— …що ти знаєш, а в тому, кого ти знаєш, — продовжує Найджел. — Дев’ять тисяч шістсот вісім, якщо рахувати оцей раз.

— Ось тому так важливо потрапити в престижний університет, — каже тато. — Щоб зав’язатися з майбутніми великими рибами, а не з різною тюлькою.

— Я забула сказати, — пригадує мама. — Джулія вкрилася славою, знову. Виграла стипендію на вивчення законів про права людини в Монреалі.

У мене завжди була слабина до Джулії, і думка про вкривання її чимось видається мені байронічно потішною.

— Добре, що вона вдалася в твою родину, Еліс, — каже тато; це таке понуре посилання на розлучення мого ексдядька Майкла, яке було десять років тому: повний пакет, із секретаркою і позашлюбною дитиною. — А що там Джейсон вивчає, нагадай?

— Щось психолінгвістичне, — каже мама. — У Ланкастері.

Тато похмурніє.

— А чому я думав, що лісівництво?

— Бо в дитинстві він хотів бути лісником, — кажу я.

— А зараз зупинився на тому, щоб стати логопедом, — каже мама.

— Ло-ло-логопедом-за-заїкою, — каже Найджел.

Я мелю перець-горошок на своє гарбузове пюре.

— Це недоросло і нерозумно, Найдже. Заїка чи не найліпше кваліфікований для роботи логопеда. Ти так не думаєш?

Найджел корчить міну «мабуть, так», визнаючи мою рацію.