Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 25)
— Точно, клуб стрільців. Ти з тих островів, на схід від Нової Зеландії?
— Чатем, так. А тебе я пам’ятаю, бо ти, бляха, природжений стрілець. Місце, в разі чого, ще є.
Тепер, коли я знаю, що мене не пробують захабалити, можна й попісяти.
— Боюся, ти переоцінюєш мій потенціал.
— Дядьку, з тебе вийшов би хороший змагар. Я серйозно.
— Я вже розтягнутий на всі боки в позакласний час.
— Життя надто коротке, щоби встигнути все, та? — киває він.
— Типу того. То… подобалося тобі в Кембриджі?
— Та всратись можна. Лаба хороша, професори чудові. Ти на економіці та політології? Наскільки розумію, на випускному курсі.
— Ага. Швидко пролетіло. Ти досі ходиш стріляти?
— Як до церкви. Я тепер анахорет.
Цікаво, чи «анахорет» означає «анархіст», чи це якийсь ківі-ізм, чи стрілецькоклубізм. Кембридж наповнений інсайдерськими словечками, яких не зрозуміють сторонні.
— Круто, — кажу йому. — Мені сподобались ті кілька походів на стрільбище.
— Ніколи не пізно. Стріляти — це як молитись. І коли цивілізація навернеться, пушка буде дорожча за всі дипломи на світі. Веселого Різдва. — Він застібає ширіньку. — Побачимось.
— Оллі, то де ця твоя таємнича жінка? — питає Пенгаліґон.
Оллі Квінн морщить лоба.
— Вона сказала, що буде на пів сьому.
— Запізнюється лише на дев’яносто хвилин, — каже Чізмен. — Це ще не доводить, що вона тебе кинула заради якогось турнікмена з лицем Кіану Рівза, анатомією Кінґ-Донґа і харизмою твого скромного товариша. Абсолютно.
— Я сьогодні везу її додому в Лондон, — каже Оллі. — Вона живе в Ґрінвічі, так що має бути тут з хвилини на хвилину…
— Ну зізнайся, Оллі, — каже Чізмен. — Ми ж твої друзі. Це справжня дівчина, чи ти її… ну, знаєш… вигадав?
— Я можу поручитися, що вона існує, — таємниче каже Фіцсіммонс.
— О? — Я зиркаю на Оллі. — Відколи це ти віддаєш перевагу цьому розпутнику і гультяю перед власним сусідом?
— Випадково зустрілися. — Фіцсіммонс висипає крихти від смажених горішків собі до рота. — Я помітив Оллі-з-подружкою у відділі з драмами в «Гефферсі».
— До речі, раз уже ти реформований і оновлений постфемініст, — питаю я Фіцсіммонса, — де б ти розмістив цю королеву Несс на Шкалі?
— Вона сексі. Я припускаю, Оллі, що не обійшлося без ескорт-сервісу?
— Йди нахер. — Оллі усміхається, мов ласий кіт. — Несс! — Він підстрибує, помітивши дівчину, котра протискається крізь студентські тіла. — Про вовка промовка! Радий, що ти прийшла.
— Оллі, мені так прикро за спізнення, — каже вона, і вони цілуються в губи. — Автобуса не було з вісімсот років.
Я знаю її, точніше, знав, але тільки в біблійному сенсі. Не можу пригадати прізвище, але все інше пригадую дуже добре. Афтерпаті на моєму першому курсі, але тоді вона була «Ванесса»; чорнорота студенточка жіночого коледжу Челтенгема, якщо пам’ять не підводить; великий орендований будинок в самій сраці Трампінґтон-роуд. Ми відкоркували пляшку «Шато Латур ‘76», яку вона стирила з підвалу будинку, де вони сиділи до того. Звідтоді ми кілька разів помічалися в місті та кивали одне одному, щоб уникнути безтактності взаємного ігнорування. Вона водить краще за Оллі, та я, міркуючи, що вона в ньому знайшла, пригадую її штраф за кермування в нетверезому стані та позбавлення прав — і теплу й суху «астру» Оллі. На війні та в коханні всі методи чесні — і, хоч мені можна закинути багато чого, я все ж не лицемір. Несс побачила мене, і нам вистачило п’ятої частки секунди, аби зійтись на політиці делікатної амнезії.
— Сідай на моє місце, — каже Оллі. — А я… ем, постою на колінах. Фіц, ви вже бачились. А це Річард.
— Я зачарований, — Чізмен простягає їй чотири пальці для потиску. — Я вредний педик. А ти Нессі, як чудовисько, чи Несс, як Лох?
— Навзаєм. — Її голос я теж пригадую: голос опущеної мажорки. — Друзі кличуть просто Несс, але можеш називати мене Ванессою.
— Я Джонні, Джонні Пенгаліґон. — Джонні перехиляється, щоб потиснути її руку. — Радий знайомству. Оллі нам про тебе стільки розповідав.
— І тільки хороше. — Я піднімаю руку, щоб привітатися. — Г’юґо.
Несс і оком не змигнула:
— Г’юґо, Джонні, вредний педик і Фіц. Запам’ятала. — Вона повертається до Оллі. — Вибач, можеш нагадати, хто ти?
Оллі сміється трішки заголосно. Його зіниці набули форми сердечок, і я вже енний раз у квадраті намагаюся зрозуміти, як людина відчуває кохання зсередини — тому що ззовні воно перетворює тебе на короля гори Циця.
— Річард саме збирався купити нам випивку, — каже Фіцсіммонс. — Правда ж, Річарде? Провітриш свій гаманець?
Чізмен роблено дивується.
— Зараз хіба не твоя черга, Пенгаліґоне?
— Ніт. Я платив за попередню. Але гарна спроба.
— Але тобі належить половина Корнволу! — каже Чізмен. — Несс, бачила б ти особняк Джонні: сади, павичі, олені, стайні, портрети всіх капітанів Пенгаліґонів за останні три століття вздовж сходів.
Пенгаліґон пирхає.
— Саме через маєток Тредаво у нас ніфіга немає грошей. Утримання всі соки витискає. А павичі — просто мудаки.
— Ой, Джонні, та не будь Скруджем, подушний податок, певно, економить вам бюджет малої країни. А мені доведеться віддаватися за гроші, щоб купити квиток на «Національний експрес» додому, на своє засране горище в Лідсі.
Чізмен гарно вміє переводити тему — в нього досі є десять тисяч фунтів із тих грошей, що йому дід залишив, — але я сьогодні не хочу нікого гладити проти шерсті.
— Я замовлю, — зголошуюсь я. — Оллі, якщо ти за кермом, то маєш бути тверезий, тому як щодо томатного соку з табаско, щоб розворушити душі струни? Чізмен виступає по «ґіннессу», Фіц, тобі газовані австралійські сцяки, Несс, а ти труїшся… чим?
— Місцеве червоне вельми непогане. — Оллі хоче, щоб його дівчина напилася.
— Тоді склянку червоного було б добре, Г’юґо, — каже вона мені.
Я пригадую собі той дивний ритм.
— Я б не ризикував, хіба що в тебе в сумочці запасна трахея. Це далеко не «Шато Латур».
— Тоді «Арчерз» із льодом, — каже Несс. — Береженого Бог береже.
— Мудрий вибір. Містере Пенгаліґон, чи не допоможете ви доправити сюди шість склянок? Боюся, на барі зараз людно.
«Закопаний єпископ» — забитий вщерть товчок, у ньому завжди справжній шведський стіл молоді: «Стівен Гокінґ і Далай-Лама, так; вони сформулювали уніфіковану істину»; короткі джинсові спіднички, сорочки від «Gap» і «Next», кардиґани під Курта Кобейна, чорні лівайси, «Бачила того масного збоченця біля туалету, як він мене роздягав очима?»; ця пісня Pogues і Кірсті Мак-Колл бумкає в моїй діафрагмі та в колінах; «Ну типу мені з гуманітарки перепали тільки воші, короста і блохи»; спертий дух лаку для волосся, поту і «Lynx», «Chanel No. 5» і диму; доглянуті зуби без жодних пломб, які оголюються під жарти за триста: «Чули новини про кота Шредінґера? Він сьогодні помер… а ні, не помер, помер, не помер, помер…»; гучні суперечки про те, хто найкращий Бонд, про Ґілмора, Вотерса і Сіда, про гіперреальність, курс долара до фунта, Сартра, Барта Сімпсона і Бартові міти; «Мені подвійну»; щетина Джорджа Майкла; «Взагалі, музика закінчилась на смітах»; усі галантні та шляхетні, здебільшого мої ровесники; їхні очі, надії та майбутні ясні й променисті; зародки когнітаріїв, суддів та банкірів in statu pupillari; народжені з лона глобальних еліт (чи дуже невдовзі будуть народжені); влада і гроші, як Вінні-Пух і мед, легко звикнути, важко відмовитися — я нічого не кажу, я сам такий; до речі, про лоно: «Тобі ніхто не казав, що ти схожа на Демі Мур у “Привиді”?»; осінь наступила, квіти зацвіли, у мене багато масла, а Несс — гаряча грінка.
— Г’юґо? Все добре? — Пенгаліґонова посмішка дещо непевна.
Ми досі в тисняві, за два тіла від бару.
— Так. — Мені доводиться мало не кричати. — Вибач, від’їхав на кілька світлових років. Поки ми тут удвох, Джонні, Тод доручив мені запросити тебе на його останні досвітки завтра, перш ніж ми всі поїдемо по хатах. Ти, я, Евсебій, Брюс Клеґґ, Рінті та ще пара чоловік. Всі свої.
Пенгаліґон корчить невпевнену міну.
— Моя мама чекала, що завтра я вже вернуся в Тредаво…
— Я не тисну. Просто передаю запрошення. Тод каже, з тобою сама атмосфера вишуканіша.
Пенгаліґон обнюхує сир.
— Тод так сказав?
— Так, він сказав, що в тебе є вагомість. Рінті навіть охрестив тебе «Піратом з Пензансу», бо ти завжди відхоплюєш собі здобич.
Джонні Пенгаліґон щириться.
— Ти також будеш?
— Я? О боже, так. Я б це нізащо не пропустив.