Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 21)
Хтось питає, чи сказали по радіо, як тих людей убили, і Стюарт відповідає, що диктор ужив фразу «жорстокий і брутальний напад», що звучало більше схоже на холодну зброю, ніж на вогнепал, але поки що ніхто нічого точно не знає. Так що можна вертатися до роботи, бо надворі серед інших людей всіляко безпечніше.
— Мені це наче якийсь любовний трикутник, — каже студент Ґері. — Двоє чоловіків, одна дівчина. Класичне вбивство з ревнощів.
— А мені — наче якась оборудка з наркотою пішла не так, — каже дружбан Ґері.
— А мені — наче вам обом краще жувати, — каже Деббі.
Штука в тому, що коли вже приходить думка про психопата, котрий може ховатися в тій гущавині дерев на краю поля чи за живоплотом, периферійний зір починає бачити силуети. Як Радіолюди, тільки ти їх чвертьбачиш замість напівчути. Я думаю про час, коли сталися вбивства: як знати, чи не стались вони саме тоді, коли я була тільки за один чи два городи звідти, йдучи на Королівську переправу? Може, той велосипедист, якого я зустріла, здурів із туги за своїм сином? Він не виглядав на психопата, але хто ж насправді виглядає? А може, ті хлопці з дівчатами у фургоні VW? За обідом — Ґвін зробила мені сандвічі з сиром та консервами «Бранстон» і дала банан, бо вона прошарила, яка в мене ситуація з їжею, — ми помічаємо гелікоптер неподалік від мосту, а о першій годині радіо «Кент» каже, що в бунгало вже прибула команда криміналістів зі слідчими собаками і примочками. Поліція досі не оголосила імен жертв, але місіс Гарті знає дружину тамтешнього фермера, і, вочевидь, на вихідних у бунгало мешкала молода жінка на ім’я Гайді Кросс. На тижні вона вчиться в Лондоні, так що, судячи з усього, мертва жінка — то вона. Ходять чутки, що Гайді Кросс і її хлопець мали щось до діла з «радикальною політикою», тож тепер студент Ґері каже, що це політичне замовлення, можливо, профінансоване ІРА чи ЦРУ, якщо вони були антиамериканцями, а можливо, МІ-5, якщо пара підтримувала шахтарів.
Я думала, в університети пускають лише розумних, але водночас хотілося повірити Ґері, бо це б означало, що немає випадкового психопата, який ховається за найближчою копицею сіна, — думка, якої я ніяк не могла позбутися.
Ще кілька годин після ланчу ми збираємо, а закінчивши, плентаємося в офіс, де місіс Гарті міняє наші жетони на готівку. Сьогодні я заробила понад п’ятнадцять фунтів. У сараї, де ми спимо, Ґебріел Гарті вішає на двері внутрішній замок, як і хотіла Деббі з Дербі. Очевидно, наш працедавець не може дозволити всім своїм працівникам повтікати посеред сезону, поки полуниці гнитимуть на стеблі. Ґвін каже, що зазвичай збирачі гуртом ідуть у Лейсдон, щоб купити продукти й бахнути по пиву, але сьогодні поїхали тільки студенти, в яких були машини. Я збережу гроші, а на вечерю можу з’їсти мюслі з креденса для залишків, решту печива «Рітц», і ще Ґвін пообіцяла дати мені хот-доґ. Ми з нею сидимо і куримо в теплому затінку покришеної стіни на трав’янистому моріжку біля входу на ферму. Звідси нам видно, як Алан Волл розвішує прання на мотузці. Він з голим торсом, весь м’язистий, бронзовий, білявий і, певно, подобається Ґвін. Він розсудливий, говорить тільки коли реально є що сказати і не боїться вбивці в чагарниках. Ґвін теж ставиться до цих убивств досить легковажно:
— Ну дивись, якби ти вчора забила трьох людей до смерті, ти б полізла на рівний, як стіл, острів менш ніж за милю звідти, де кожен чужинець привертає не меншу увагу, ніж триголовий Адольф Гітлер? Ну тобто…
Мушу визнати, це солідний аргумент. Тяга за тягою ми розкурюємо останню «Бенсон і Гедж». Я типу як вибачаюся за грубу поведінку вранці.
— Що? — ніби дражниться Ґвін. — Ти про мою маленьку проповідь? Е, бачила б ти мене, коли я тільки втекла. — Вона робить голос легковажної тьолочки. — Не тре’ мені твоя поміч, просто відвали від мене, окда? — Вона потягується і лягає на спину. — Господи боже, я й не уявляла. Не уявляла.
Вантажівка супермаркету торохтить дорогою з денним урожаєм полуниць.
Мабуть, Ґвін думає, чи сказати нічого, чи трошки, чи багато…
— Я народилася в долині біля села Рівалс, поблизу Банґора, у найверхнішому і найлівішому закутку Вельсу, як Паровозик Айвор7. Я єдина дитина, в батька була куряча ферма. Мабуть, і досі є. Понад тисячу птахів, усі в малесеньких кліточках, не більших за коробки для взуття, — про ці клітки постійно розводяться захисники прав тварин. Шістдесят шість днів від яйця до полиці в супермаркеті. Жили ми в котеджі за великим курником. Тато успадкував курник і землю від свого дядька і з часом розбудував бізнес. Коли Господь роздавав харизму, мій тато двічі брав додайку. Він спонсорував місцеву команду з реґбі і раз на тиждень їздив у Банґор співати в чоловічому хорі. Суворий, але справедливий працедавець. Донор «Плайд Кемри»8. Ти в цілому Ґвінеді навряд чи знайдеш людину, котра скаже щось погане про мого батька.
Очі Ґвін заплющені. На її повіці — ледь видний шрам.
— Штука з моїм батьком у тому, що їх було двоє. Публічний — стовп суспільства. І домашній — жорстокий, злий, брехливий і схиблений на контролі, м’яко кажучи. Правила, він любив правила. Правила про бруд у хаті. Як треба накривати на стіл. У який бік повертати зубні щітки. Які книжки можна читати. Яке радіо слухати — телебачення в нас не було. Правила постійно змінювалися, бо, розумієш, він хотів, щоб ми з мамою їх порушували, щоб він міг нас карати. Покаранням був шматок свинцевої труби, обмотаний ватою, щоб не було слідів на шкірі. Після покарання ми мали йому дякувати. Мама теж. Якщо ми недостатньо дякували, починався другий раунд.
— Боже, Ґвін. Навіть коли ти була маленька?
— Завжди так було. Його тато робив так само.
— А твоя мама просто… не виступала і дозволяла йому це?
— Якщо в тебе такого не було — ти не зрозумієш, чесно кажу. Так що тобі пощастило. Розумієш, контроль — це про страх. Якщо ти достатньо боїшся наслідків, ти не кажеш «ні», не відбиваєшся, не тікаєш. Погоджуватися — це спосіб виживання. Це стає нормою. Жахливою, але нормою. Жахливою саме через те, що це норма. І ти, якій пощастило, можеш сказати, що «не перечити — це давати йому дозвіл», але якщо тебе цим годують від самого народження, то ніякого «перечити» для тебе не існує. Жертви — не боягузи. Люди, котрі не були в такому становищі, навіть не уявляють, яка хоробрість потрібна для того, щоб жити далі. Розумієш, моїй мамі нікуди було йти. Ні братів, ні сестер, батьки померли ще до її заміжжя. Татові правила відрізали нас від світу. Заводити друзів у селі — нехтувати домом, а це труба. Я боялася заводити друзів у школі. Покликати когось до себе — це навіть не обговорювалось, а попроситися піти до когось означало, що ти невдячна, а невдячність — це труба. Його божевілля було дуже методичне.
Алан Волл заходить у свій трейлер. Його сорочка і джинси висять, з них скрапує вода.
— А ти або твоя мама не могли донести на тата?
— Кому? Та’ співав у банґорському хорі з суддею і членами магістрату. Мої вчительки його любили. Соціальним працівникам? Наше слово проти його, а тато був героєм війни, з відзнакою за хоробрість під час операцій у Кореї, отак-от. Від мами була сама оболонка на «валіумі», а я була баламутною підліткою, котра два слова не могла зв’язати. А його остання погроза, — Ґвін додає фальшиво-радісну нотку, — в мою останню ніч удома — це описи того, як він повбиває нас із мамою, якщо я спробую очорнити його ім’я. Він говорив про це як про якусь хатню роботу. І, мовляв, він вийде сухим з води. Не буду казати, що він зі мною зробив, щоб у нас дійшло до цієї розмови, але про що б ти не подумала — це воно. Мені було п’ятнадцять, — Ґвін трохи притамовує голос, а я вже шкодую, що взагалі почала цю розмову. — Тобі зараз п’ятнадцять, так?
Я кивнула, перш ніж встигла спохопитися.
— Це п’ять років тому було. Мама знала, що він зі мною робив, котедж-бо невеликий, але не наважилась його зупинити. Наступного дня я пішла до школи, спакувавши в спортивну торбу трохи речей, і більше до Вельсу не поверталась. До речі, цигарки ще є?
— Ґеріні вже закінчились, тому хіба мої.
— Чесно кажучи, «ротменси» мені подобаються більше.
Я передаю їй пачку.
— Моє прізвище Сайкс, до речі.
Вона киває.
— Голлі Сайкс. Я Ґвін Бішоп.
— Я думала, ти Ґвін Льюїс.
— Я помилилася лише в п’яти літерах.
— А що сталося, коли ти покинула Вельс?
— Манчестер, Бірмінґем, напівбездомна, бездомна. Жебрала в «Булл-Рінґу» — це торговий центр. Спала на сквотах, на квартирах у друзів, котрі зрештою виявлялися не такими й друзями. Виживала. Заледве. Це взагалі диво, що я зараз тут і все це розповідаю. Ще одне диво — що мене так і не знайшли й не відправили назад. Бо якщо тобі нема вісімнадцяти — соціальні служби можуть тільки відправити тебе за місцем проживання. Мені досі сняться жахіття про те, як батько вітає свою блудну доньку з поверненням, офіцер дивиться на це і думає: «Все добре, що добре закінчується», — а тоді батько замикає двері. А розповідаю я тобі цю сповнену добра й любові історію для того, щоб показати, наскільки погано все має бути, щоби втеча з дому стала правильним рішенням. Коли ти вже впала на дно — вибратися не зможеш. П’ять років минуло, перш ніж я справді повірила, що найгірше позаду. Ну й от я дивлюсь на тебе і…