Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 17)

Знову гуде клаксон, і переїзд опускається.

— Мабуть, це було жахливо, — кажу я і чую, як тупо це звучить.

Довга, худа хмара сідає на горбатий острів Шеппі, ніби напівхорт-напіврусалка, і я не знаю, що ще сказати. «Фольксваґен» заводиться і рушає в ту ж мить, коли піднімається шлагбаум, залишаючи в повітрі хвіст із дрібних камінців. Велосипедист залазить на свій ровер.

— Бережи себе, панянко, — каже він мені, — і не змарнуй своє життя.

Він розвертається і рушає назад на А22.

Така довга дорога, а він навіть не переїхав через міст.

Легкові й вантажівки тарахкають повз, зриваючи насіння з кульбабових голівок, але дорогу до ферми «Чорний в’яз» запитати нема в кого. Мереживні квіти похитуються на довгих стеблах, коли повз них гуркотять автівки, блакитні метелики зриваються під вітром. Тигрово-помаранчеві тримаються чіпкіше. Ед Брубек зараз, певно, працює в садовому центрі, думає про італійських дівчат, вантажачи паки з торфом у багажники клієнтів. Мабуть, вважає, що я плаксива корова. А може, й ні. Той факт, що Вінні мене кинув, починає сприйматися як саме це — як факт. Учора це була рана від пострілу з обріза, а сьогодні — радше здоровенний синець від кульки з пневматичної рушниці. Так, я вірила Вінні, кохала його, але це ж не робить мене дурною. Для всіх цих Вінні Костелло кохання — просто локшина, яку вони мають навішати тобі на вуха, щоб ти їм дала. Для дівчат — принаймні для мене — секс належить до речей, які відбуваються на першій сторінці, щоб десь далі в книжці перетворитися на кохання.

— Я позбулася цього хтивого мудака, — кажу я корові, яка дивиться на мене з-за брами, і хоч я насправді цього не відчуваю, та одного дня, гадаю, відчуватиму. Можливо, Стелла по-своєму зробила мені послугу — зірвала з Вінні маску гарного хлопчика вже за кілька тижнів. Вона Вінні теж набридне, зуб даю, і коли застане його в ліжку з іншою дівчиною, то вже її мрії про поїздки на байку з Вінні розіб’ються на друзки, як розбились мої. І тоді вона приповзе назад, і її очі будуть такі само червоні та припухлі, як мої вчора, і вона проситиме її пробачити. І я можу. А можу й ні. Попереду роздоріжжя і кафе.

І кафе відчинене. Щось трохи проясняється.

Кафе називається «У димного Джо», і воно щосил намагається бути американським кафетерієм, як у серіалі «Щасливі дні», з високими переділками, за якими нічого не видно, але насправді це проста діра. Тут небагато клієнтів, більшість залипають у покоцаний телик на стіні — показують футбик. Біля дверей сидить жінка, читає «Новини світу» в хмарі цигаркового диму, що клубочиться з її тонких ніздрів. Очі-ґудзики, наквецяні губи, кучеряве волосся, обличчя повне старих жалів. Над її головою — вибляклий постер із коричневим акваріумом, з якого визирають два ока, і підпис: «У РИБКИ ДЖЕФФА ЗНОВУ ДІАРЕЯ». Вона змірює мене поглядом і махає рукою на переділку, типу сідай де хочеш.

— Я лише, — кажу, — хотіла запитати, чи ви не знаєте, як дістатись до ферми «Чорний в’яз».

Вона підводить погляд, знизує плечима, озирається й видихає дим.

— Це тут, на Шеппі. Я там працюю.

Вона повертається до своєї газети і гасить недопалок.

Я вирішую зателефонувати містеру Гарті.

— У вас є телефон-автомат?

Стара шкиринда хитає головою, навіть не глянувши.

— Може, дозволите зробити місцевий дзвінок із вашого…

Вона зиркає на мене так, ніби я запитала, чи вона продає наркоту.

— Ну… Може, хтось іще знає, де ферма «Чорний в’яз»?

Я витримую її погляд достатньо довго, щоб вона зрозуміла: найшвидший спосіб повернутися до читання — це допомогти мені.

— Пеґґі! — горлає вона в кухню. — Ферма «Чорний в’яз»?

Деренчливий голос відповідає:

— Ґабріеля Гарті. А що?

Її очі-ґудзики ковзають на мене.

— Та от питають…

Виходить Пеґґі: у неї червоний ніс, брезклі щоки та очі допитувачки гестапо.

— Шо, доця, рішила на пару днів піти позбирать фрукти? Як я була молода, то там ростили хміль, а нині хміль збирають машини. Тако, йдеш по вулиці Лейсдон, тамтудою, — вона показує вліво від дверей, — попри Істчерч, тоді направо до Старої переправи. Ти пішки, доця?

Я киваю.

— То за п’ять чи шість миль, але для тебе то прогу…

З кухні долинає апокаліптичний брязкіт алюмінієвих столиків на колесах, і Пеґґі квапиться назад. Тепер, коли я отримала те, по що прийшла, я заслужила пачку «ротменсів», тож іду до автомата в головному приміщенні кафе: фунт і сорок пенні за пачку на двадцять штук. Чисте здирництво, але на фермі буде багато нових людей, так що не завадить щось для впевненості. Монети влітають у поємник, перш ніж я встигаю себе відмовити від цього, спіраль повертається, сіжки падають. І щойно я випростуюся, тримаючи в руках двадцять «ротменсів», бачу, хто сидить за автоматом прямо навпроти: Стелла Єрвуд і Вінні Костелло.

Я пригинаюся, щоб мене не було видно, хочеться блювати. Вони мене побачили? Ні. Стелла сказала б щось дотепне й отруйне. Між автоматом і екраном шпарка. Стелла годує Вінні морозивом через столик. Вінні дивиться на неї, як самотній цуцик. Вона проводить ложечкою по його губах, залишаючи слиняву ванільну помаду. Він її злизує.

— Дай полуничку.

— Я не почула чарівне слово, — каже Стелла.

Вінні всміхається.

— Дай полуничку, будь ласка.

Стелла вивуджує полуничку з вазочки і пхає Вінні в ніздрю. Він перехоплює її зап’ястя своєю рукою, своєю прекрасною рукою, і скеровує ягоду собі до рота, і вони дивляться одне на одного, і мій живіт пропікають ревнощі, ніби склянка чистого «Доместосу». Який психопатичний янгол-антиохоронець привів їх до «Димного Джо», саме сюди, саме зараз? Глянь тільки на шоломи. Вінні привіз сюди Стеллу на своєму дорогоцінному недоторканному «нортоні». Вона чіпляється своїм мізинцем за його і тягне на себе, його рука і тіло піддаються, і ось він уже простягнувся над усім столом і цілує її. Його очі заплющені, її — розплющені. Три наступних слова Вінні промовляє беззвучно, але мені він їх узагалі ніколи не казав. Він каже їх знову, широко розплющивши очі, а вона схожа на дівчисько, що розгортає дорожезний подарунок, про який знала заздалегідь.

Я могла б перервати їх, побити тарілки, назвати їх усіма образливими словами цього світу й поплисти назад до Ґрейвсенда на хвилях сліз у поліційній машині, але я кидаюся назад до важких дверей, які тягну на себе замість штовхати і штовхаю від себе замість тягти, бо зір тане, і я відчуваю на собі погляд тої старої шкиринди, о господи, так, тому що тепер я значно цікавіша за «Новини світу», а її очі-ґудзички не хочуть пропустити жодної деталі…

Надворі моє обличчя розмазується в кашу сліз і шмарклів, і якийсь «морріс максі» сповільнюється, щоб старе пердло за кермом усе добре розгледіло, і я кричу: «На що, курва, вилупився?», — і господи, як боляче як боляче як боляче, і я перелажу через браму на пшеничне поле, де ховаюсь від роздоріжжя, і тоді плачу і плачу і плачу і плачу і плачу і плачу і луплю землю і луплю землю і плачу і плачу і плачу… І вже все, думаю я, у мене закінчилися сльози, а тоді Вінні муркотить: «Я тебе кохаю», — і в його прекрасних карих очах відображається Стелла Єрвуд, і от усе з початку. Це ніби вибльовувати якесь зіпсоване яйце по-шотландськи: щоразу, коли думаєш, що вже все, виявляється, що ні. Коли я заспокоююсь достатньо для цигарки, то розумію: впустила пачку біля автомата в «Димному Джо». Офігенно. Але тепер я радше поїм гівна з крутонами, ніж іще хоч раз повернуся в той генделик. Тоді, звісно, впізнаю гарчання «нортона» Вінні. Підкрадаюся до воріт. Он вони, сидять на сидінні, курять — я, блядь, зуб даю — мої сіжки, сіжки, за які я заплатила £1,40. Стелла, мабуть, помітила пачку біля автомата, ще в целофані, і, звісно ж, підібрала. Спочатку вкрала мого хлопця, тепер мої сіжки. Тоді вона залазить на «нортона», обіймає Вінні за пояс і притуляє лице до його косухи. І вони їдуть — дорогою до мосту на Королівській переправі, в безмежну блакитну далечінь, лишаючи мене, похмуру і заховану, як бомжиха, і ворони на дереві всі такі: «Сміхотааа… Сміхотааа…»

Налітає вітер і гойдає пшеницю.

Колоски відповідають: вшух вших вшух.

Я ніколи не розлюблю Вінні. Ніколи. Я це знаю.

Через дві години після роздоріжжя я добуваюся до сільця в сраці світу під назвою Істчерч. Там знак, на знаку написано «РОЧЕСТЕР 23». Двадцять три милі? Не дивно, що в мене на ногах мозолі завбільшки з Аєрс-Рок. Але от що дивно: після заправки «Тексако» в Рочестері все ніби змазано, аж до мосту на Королівській переправі до Шеппі. Змазано цілковито. Як авдіокасета з записом поверх пісні. Я йшла весь цей час у трансі? Істчерч у трансі. Тут єдиний супермаркет «Spar», і той зачинений, бо сьогодні неділя, поруч кіоск із пресою, теж зачинений, але власник усередині, тож я стукаю, доки він відчиняє, і купую затяжне печиво та банку арахісового масла, плюс іще пачку «ротменсів» і коробку сірників. Він питає, чи мені є шістнадцять, я дивлюся йому просто в очі й кажу, що мені, взагалі-то, в березні було вже сімнадцять, і він ведеться. Надворі я закурюю, якийсь модник зі своєю модницею проїжджають на скутері, обоє лупляться на мене, але мій мозок переймається лише тим, як стрімко в мене меншає фунтів і пенсів. Завтра добуду ще грошей, якщо містер Гарті не вирішить поприкидатися дурником, але не знаю, скільки протривають ці мої трудові канікули. Якщо Вінні зі Стеллою були тут, коли мама чи тато пішли мене шукати у Вінні вдома, то вони не дізнаються, що я не з ним, тобто не дізнаються, що я подалася геть із Ґрейвсенда.