Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 15)

Я не вірю ні йому, ні своїм вухам.

— Що?

— Он двері — вперед. Тікай, мишенятко.

Він відступає вбік, відкриваючи мені шлях для відступу. Я очікую підступу, чи ножа в бік, чи не знаю чого, але він нахиляється так близько, що я бачу пори і крихітні порізи на його обличчі й великі чорні очі з сірими ореолами, і він горлає на повні груди:

— ТІКАЙ, ДОКИ Я НЕ ПЕРЕДУМАВ!

Крізь колючі троянди, поміж тремких кущів, униз запилюженим моріжком — я біжу. Біжу, як ніколи до цього не бігла. Сонце лупить просто в лице, стіна недалеко. Уже на півдорозі, коли добігаю до ґратки для лоз, я озираюся: він не біжить за мною, як я боялася, просто стоїть там, за кілька кроків від Єна і Гайді, котрі досі лежать мертві, тож він мене відпускає — яка різниця чому, він психопат махнутий, так що біжи біжи біжи біжи біжи біжи, але, біжи, але, але, біжи, але… Але я сповільнююся, сповільнююся, як, чому, що, моє серце гупає шо дурне, але я почуваюся так, ніби в мені натиснули одночасно газ і гальмо, та що б мене не сповільнювало, воно не всередині, це не отрута, воно зовні, це час заповільнюється, або гравітація сильнішає, або повітря переміняється на воду, чи пісок, чи мелясу… У мене бувають такі сни — але я не сплю, зараз день, я знаю, що не сплю… Але, неможливо, я зупинилась, ніби статуя бігунки, одна нога вже занесена для наступного кроку, якого не буде. Це божевілля. Це, блядь, ненормально. Мені спадає на гадку, що треба спробувати покликати на допомогу, люди так чинять, але виходить тільки неприємний судомний звук…

…і світ починає стискатися назад у бунгало, і тягне мене, безпорадну, за собою. Ось арка, повита плющем, я хапаюся за неї, і ноги відриваються від землі, ніби я мультяшна героїня, яка під час бурі тримається з останніх сил, але біль у зап’ястях змушує відпустити браму, і я падаю на землю, потужно падаю, і мене тягне по долівці, я обдираю лікті та забиваю куприк, і я перекидаюся на спину й намагаюся зачепитися підборами за землю, але моріжок надто твердий, я не можу вхопитись, просто ніби перечіпляюся, а пара метеликів безтурботно пурхає повз, проти течії, ніби ця непереможна сила діє лише на мене. Тепер я знову серед троянд, а блідий чоловік досі в обрамленні задніх дверей, його руки і пальці снують, ніби в сурдоперекладі для прибульців, на губах ніби силувана посмішка, і це він робить, він вивуджує мене через задній двір, повз Гайді та Єна, котрі досі трупи, трупи, що їх якось убив цей чоловік, чоловік, який відступає назад на кухню, щоб звільнити місце, і коли опинюся в бунгало, я з нього вже не вийду, тож я відчайдушно чіпляюся за одвірок і за клямку, але тоді ніби 20 000 вольт прострілюють мене наскрізь, і мене, мов ляльку, відкидає через усю вітальню, і я відстрибую від дивана на килим, і електричні лампочки роблять павх павх павх у моїх очницях…

…жахіття закінчується колючим килимом, що впивається в щоку. Усе минулося. Це була якась епілепсія чи щось таке. Фото Гайді в шкільні роки з її сивокосою бабцею набуває різкості за дюйм від мене — мабуть, упало, я могла збити його з тумби, коли сама падала. Мені треба повернутися додому й піти в лікарню. Потрібне сканування мозку. Гайді довезе мене до Ґрейвсенда. Мамі зателефоную вже з лікарні. Все забудеться, вся ця дурня з Вінні. Усе здавалось таким справжнім. Щойно я лагодила плівку Боба Ділана ножицями та клейкою стрічкою, а вже за мить… мурахи на руці Гайді, той жахливий чоловік із розплющеним носом, гумове штовхке повітря. Що за відбита частина мого мозку бачить такі всраті сни, господибоже? Я встаю, бо якщо Гайді чи Єн знайдуть мене тут, то подумають, що я вмерла в їхній вітальні.

— Я тобі вірю, серденько. — Він сидить у шкіряному кріслі, закинувши ногу на коліно. — Ти — позбавлене сили кволе ніщо в нашій Війні. Але чому б це двоє безтілесних утікачів з останніх сил пробивалися саме до тебе, Голлі Сайкс? Ось у чому питання. Чому ти?

Я завмерла. Про що він говорить?

— Ні для чого, чесне слово, я просто хочу… хочу піти, і…

— Замовкни. Я думаю.

Він бере яблуко Ґренні Сміт із миски на буфеті, відкушує шматок і жує. У тупій тиші його плямкання — надзвичайно гучне.

— Коли ти востаннє бачила Марінуса?

— Мого старого лікаря? У… у… у Ґрейвсендській лікарні. Багато років тому, я…

Він підносить руку, вимагаючи тиші, ніби мій голос ранить його вуха.

— І Сі Ло не сказав тобі, що Джеко — не Джеко?

Поки що мій страх тримався на високих нотах, але на згадці про Джеко з’являється басовий призвук жаху.

— А що до цього має Джеко?

Він з огидою дивиться на своє яблуко.

— Це найкисліші, найватніші яблука на світі. Люди їх купують лиш для краси. — Він кидає його геть. — Тут немає поля Глибокого Джерела, тобто це не криївка. Де ми?

Я не наважуюся знову запитати про Джеко, бо це може навести зло, так, слово «зло» тут якраз годиться, на мого брата.

— У бунгало бабусі Гайді. Вона у Франції, але дозволяє Гайді та… — Вони мертві, пригадую я.

— Місце, дівчино! Країна, місто, село. Ти хоч поводься як істота з мозком. Якщо ти та сама Голлі Сайкс, яку занапастив Марінус, то ми, ймовірно, в Англії.

Навряд чи він жартує.

— Кент. Біля острова Шеппі. Я… не думаю, що це місце, де ми є, якось… якось називається.

Він барабанить по шкіряному кріслу. Його нігті надто довгі.

— Маленька Естер. Ти її знаєш?

— Так. Не зовсім. Типу того.

Він припиняє барабанити.

— Розказати тобі, що станеться, якщо подумаю, що ти мені брешеш, Голлі Сайкс?

— Маленька Естер була вчора біля річки, але раніше я її ніколи не бачила. Вона дала мені чаю. Зеленого чаю. Тоді попросила…

Блідий чоловік поглядом впивається в моє чоло, ніби там написано відповідь.

— Що попросила?

— Притулку. Якщо її… — я шукаю точні слова, — …плани прогорять.

Блідий чоловік прояснів.

— Отже… Маленька Естер хотіла знайти в тобі oubliette. Мобільну криївку. Розумію. Ти! Зужитий пішак, настільки незначущий, що вона подумала, ми про тебе забудемо. Що ж.

Він підводиться і заступає собою вихід зі словами:

— Естер, якщо ти там, то ми тебе знайшли!

— Слухайте, — кажу я, кулячись клубочком, — якщо це якась фігня типу МІ-5, через комунізм Єна і Гайді, то я нічого не знаю. Вони мене просто підкинули, і я… я…

Зненацька він підходить до мене, щоб злякати. Йому вдається.

— Так?

— Не підходьте до мене. — Мій голос починає зриватися. — Я, я… я битимусь. Поліція…

— …буде страшенно збентежена, коли побачить бунгало бабусі Гайді. Двоє коханців на розкладачках, тіло підлітки Голлі Сайкс. Коли вас знайдуть, криміналістам доведеться по ниточці розплутувати справжній гордіїв вузол, особливо якщо потрійний убивця залишить двері нарозпаш, відкривши шлях лисам, воронам, бродячим котам… Це буде жах! Ти прогримиш на всю країну. Знамените жирне нерозкрите вбивство у Британії вісімдесятих. Нарешті слава.

— Відпустіть! Я… я… я… виїду за кордон, я… піду геть. Прошу.

— Смерть би тобі страшно личила. — Блідий чоловік посміхається, стискаючи пальці. — Хтось безпринципний спочатку погрався би з тобою, але я проти жорстокої поведінки з тупими тваринами.

Я чую сухий схлип.

— Не треба не треба не треба будь ласка будь ласка…

— Цссс…

Його пальці вигинаються в якомусь жесті, і мої губи, язик і горло замикаються на замок. З рук і ніг тікає вся сила, ніби я маріонетка з обтятими нитками, запхана кудись у куток. Блідий чоловік сідає на килим біля мене, схрестивши ноги, мов казкар, і ніби смакує момент, як Вінні, котрий знає, що зараз мене матиме.

— То як воно — знати, що за шістдесят секунд будеш мертва, блядь, як камінь, га, Голлі Сайкс? Які картинки мигають у твоїх комашиних мізках при кінці?

Його очі не зовсім людські. Мій зір зникає, ніби западає ніч, легені тонуть, але не у воді, а в ніщо, і я розумію, що дуже давно вже не дихала, тож намагаюсь, але не можу, і стукіт у вухах замовк, бо серце зупинилося. З неспокійного присмерку блідий чоловік простягає руку і тильним боком пальців проводить по моїх грудях, каже: «Солодких снів, серденько», — і моя остання думка: «Що це за постать крадеться десь на тлі, за милю від нас, у протилежному кінці вітальні?..»

Блідий чоловік помічає, озирається через плече і підстрибує. Моє серце запускається знову, а легені наповнюються киснем так швидко, що я закашлююсь і хапаю ротом повітря — і впізнаю Гайді.

— Гайді! Виклич поліцію! Він убивця! Тікай!

Але Гайді хвора, чи накачана, чи поранена, її голова хилитається, ніби в неї ота хвороба, розсіяний склероз. Її голос також наче не її — як у мого діда після інсульту. Вона вихаркує слова:

— Не бійся, Голлі.

— Навпаки, Голлі, — пирхає блідий чоловік, — якщо ця особина і є твій лицар на білому коні, то час впадати у відчай. Ти Марінус, так? Я твій слизький дух чую навіть у цьому напахченому зомбі.

— Тимчасове пристановище, — каже Гайді, чия голова то звішується наперед, то відкидається. — Чому ти вбив двох юних людей, котрі просто засмагали? Чому? Це було зайве, Рімзе.

— Чому ні? Ви, люди, всі такі чому-чому-чому! Бо хотілося. Бо Сі Ло затіяв перестрілку в Церкві. Бо я міг. Бо ви з Маленькою Естер привели мене сюди. Правда ж, вона померла, перш ніж устигла отримати притулок у цій брудній жіночій особині? Якої ж нищівної поразки вона зазнала, коли спробувала втекти Шляхом Каміння. Я знаю, це ж моїх рук діло. До речі, про поразки: прийми мої щирі співчуття через Сі Ло і бідного Голокая — ваш маленький клуб добрих фей остаточно втратив голову. А ти що, Марінусе? Хочеш битися? Я знаю, ти радше лікар, ніж боєць, але, благаю тебе, спробуй хоч вдати, що обороняєшся.