Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 11)

Це Джеко. Він просто стоїть і дивиться на мене. Справжній Джеко — за понад двадцять миль, я знаю, він малює лабіринт, або читає книжку про шахи, або робить щось іще типово джеківське, але хлопчик, на якого я дивлюся, має таке саме неслухняне каштанове волосся, обриси, поставу, навіть червону футболку «Ліверпуля». Я знаю Джеко, і це або він, або його однояйцевий близнюк, про котрого нікому не відомо. Я йду далі, не наважуючись кліпати, щоб він, бува, не зник. За п’ятдесят футів від нього я махаю рукою, і хлопчик, який не може бути моїм молодшим братиком, теж махає. Тож я гукаю його на ім’я. Він не відгукується, а просто повертається і заходить у перехід. Я не знаю, що думати, але рушаю за ним, переймаючись, що Джеко пішов з дому шукати мене, хоч розсудлива частина мене впевнена, що це точно не може бути він, бо звідки б Джеко знав, куди йти?

Тепер я біжу щодуху, бо точно коїться щось дивне, неясно тільки що. Перехід розрахований лише на пішоходів та велосипедистів, тому там доволі вузько, а довжина — як у ширину чотири смуги дороги плюс роздільна смуга з травою, попід якими цей перехід проходить. Попереду, за спуском і невеликим підйомом, вихід — квадрат із полів, неба і дахів. Я пройшла кілька кроків і лиш тоді помітила: замість темнішати, перехід до середини насправді світліє; замість поглиблювати луну, всі звуки стають приглушені. Я повторюю собі, що це лише ілюзія, не переймайся, але ще кілька кроків — і переконуюся: справді, перехід змінює форму. Він ширший і вищий, із чотирма кутами, це велика ромбічна кімната… Це місце стає десь інде. Це неймовірно і страшно. Я знаю, що не сплю, але й знаю, що це неможливо наяву. Я зупиняюся: боюся вдаритись об стіну. Де це? Я ніколи не була в таких місцях. Це денне жахіття? Уся та чортівня знову прокидається? Зліва і справа від мене вузенькі вікна, приблизно за десять кроків. Я не збираюся в них дивитися — вони мали б бути далеко за межами стін переходу, — але крізь ліве вікно бачу дюни, сірі дюни, що здіймаються високим гребенем, а в правому вікні ще темніше: дюни спускаються до моря, але море чорне, чорне, як ніч, як темрява всередині коробки всередині печери на милю під землею. Посередині кімнати, чи де б ми не були, з’являється довгий стіл, і я підходжу до нього з лівого боку, і ось, справа від мене, врівень зі мною, йде жінка. Вона молода і вродлива, але холодно-вродлива, ніби акторка, якої не можна торкатися; у неї біляве волосся і шкіра кольору слонової кістки, насичено-червоні губи і бальна сукня кольору опівнічної блакиті — вона ніби з книжки…

Міс Константін із мого крісла, коли мені було вісім років. Чому мій мозок робить це зі мною саме зараз? Ми прямуємо до картини, що висить у гострому кутку, на ній чоловік, схожий на біблійного святого, але без очей. До неї вже всього кілька дюймів. На лобі святого чорна цятка, трохи вище над переніссям. Вона збільшується. Цятка стає плямкою. Плямка — оком. А тоді я відчуваю око на власному лобі, там само, але не впевнена, чи я досі Голлі Сайкс, не зовсім, хоча якщо я — не я, то хто ж я тоді? Із плямки на моєму лобі щось виходить і зависає в повітрі. Якщо я дивлюсь на нього прямо — воно зникає, але якщо трохи відводжу погляд — воно схоже на маленьку мерехтливу планетку. Тоді з’являється ще одна, і ще, і ще. Чотири мерехтіння. Я відчуваю смак зеленого чаю. Тоді ніби розриваються бомби, і Міс Константін кричить, і її руки — пазурі, але її відкидає, збиває на стіл ударом тріскучого блакитного світла. Старий святий роззявляє рот, повний звірячих зубів, і метал верещить, а камінь стогне. З’являються постаті й силуети, ніби в театрі тіней, що дає виставу в голові божевільного. Один старший чоловік застрибує на стіл. У нього очі піраньї, кучеряве чорне волосся, перебитий ніс, чорний костюм, і з нього сочиться дивне світло кольору індиго, ніби він радіоактивний. Він допомагає Міс Константін підвестись, і вона вказує своїм посрібленим пальцем просто на мене. Простір наповнюється чорним полум’ям і ревом, ніби від реактивних двигунів, і я не можу тікати, і не можу битися, і навіть бачити більше не можу, тож мені залишається стояти і слухати голоси, що кричать так, як кричать люди, коли на них валиться будівля, проте я вловлюю один чіткий голос, що каже: «Я буду тут». Тоді новий струс, і світло, яскравіше за сонце, яснішає, і яснішає, і яснішає, доки мої очні яблука не починають танути в очницях…

…і з тріщин височується сірість, і пташиний спів, і звук вантажівки, що проїздить наді мною, і гострий біль із вивернутої кісточки, і я сиджу на бетонній долівці переходу всього за кілька ярдів від виходу. Бриз, що пахне вихлопними газами, обвіває моє лице, і воно закінчилося, моє денне жахіття, моє видиво, моє що б то не було — закінчилось. Нікого спитати: «Ви теж це бачили?» Є лише ці три слова: «Я буду тут». Я вичовпую на світло, у сухий блакитний ранок, досі тремтячи від спустошливої химерності всього цього, і сідаю на трав’янистий берег. Можливо, денні жахіття — це як рак, він зникає і повертається, коли ти вже гадаєш, що все добре. Можливо, те, що доктор Марінус зробив зі мною, аби вилікувати, зараз вивітрюється. Можливо, стрес від учора, від мами, Вінні і всього цього, спровокував якийсь рецидив. Я без поняття. Тут нема ні сліду Джеко, тож я, мабуть, і його собі намріяла. Добре. Я рада, що він у безпеці в «Капітані Марлоу», за двадцять миль від мене, хоч я й хотіла б його побачити, переконатися, що з ним усе гаразд, хоч я і знаю, що гаразд.

Коли я вперше побачила Джеко, він був в інкубаторі, бо народився зарано. Це також було у Ґрейвсендській стаціонарній лікарні, хоча пологове відділення розташоване в іншій будівлі. Маму щойно прокесарили, і я ще ніколи не бачила її такою втомленою, але й такою щасливою теж, і вона сказала нам привітатися з нашим новим братиком Джеком. Тато пробув у лікарні весь попередній день; він виглядав і пахнув так, ніби тиждень ночував на паркінгу. Шерон, пригадую, була страх як розгнівана тим, що тепер не їй належала корона Наймилішого Створіння в «Капітані Марлоу», тим паче що перейшла корона цій мавпокреветці в пелюшках і з купою трубочок. Брендану було п’ятнадцять, тож його лякали верески, грудне вигодовування, відрижки і покакульки в палаті. Я постукала по склу і сказала: «Привіт, Джеко, я твоя старша сестра», — і його пальчики ворухнулися, трошки-трошки, ніби він мені помахав. Святим Богом присягаюся: ніхто більше цього не побачив, але мене тоді щось кольнуло в серце, і я відчула бажання й готовність убивати, аби його захистити, — якщо доведеться. Я досі це відчуваю, коли якийсь пиздюк говорить про «чудило», «фріка» чи «недоношеного». Люди можуть бути таким гівном. Чому в сім років нормально малювати космічні кораблі, але ненормально малювати диявольські лабіринти? Хто вирішив, що витрачати гроші на «Космічних загарбників» — нормально, але купити калькулятор із купою символів — це марні збитки? Чому нормально слухати «Топ-40» на «Радіо 1», але ненормально слухати радіо іншими мовами? Мама з татом іноді вирішують, що Джеко треба менше читати і більше грати у футбол, і на якийсь час він стає схожий на нормальну семирічну дитину, але тільки схожий, і ми всі це знаємо. Коли-не-коли його реальна сутність усміхається мені з чорноти очей Джеко, ніби хтось дивиться на мене з поїзда, що мчить повз. У ті моменти я майже хочу помахати, хоча він просто сидить за столом навпроти мене чи йде назустріч мені по сходах.

Галюцинації чи ні, а я не можу просто цілий день просидіти на сраці. Мені потрібні їжа і план. Тож я йду геть, і за розв’язкою закінчуються поля, і я повертаюсь у світ огорож, білбордів та пішохідних зебр. Небо наді мною трохи млаве, і я знову спрагла. Востаннє я нормально пила ще з крана в церкві, а за правилами в місті не можна стукати в двері і просити склянку води, так як це дозволено в сраці світу. Парк із фонтаном був би саме враз, навіть громадський туалет би згодився, але ніде ні сліду чогось подібного. Незле було б також почистити зуби: вони вкриті нальотом, ніби внутрішня поверхня чайника. Я відчуваю запах бекону крізь вікно, і біль у шлунку прокидається, а ось і автобус із написом «ҐРЕЙВСЕНД». Застрибнути на борт — і через сорок п’ять хвилин я була би вдома…

Звісно, але уяви собі лице мами, коли вона відчинить бічні двері. Автобус шмигає повз, а я бреду далі під залізничний міст. Попереду ряд крамничок і газетярня, де можна купити чогось попити і пачку крекерів. Далі християнська книгарня, крамничка для в’язання, букмекерська контора, магазин з моделями «Ейрфікс» і подібним та зоокрамничка з зачуханими хом’ячками в клітках. Вони здебільшого зачинені, вулиця доволі сумна. Добре, отже, я в Рочестері. Що далі?

Ось телефонна будка, червона, як полуниця.

Полуниці. А це ідея.

Жінка з довідкової знаходить Ґабріеля Гарті та ферму «Чорний в’яз» на острові Шеппі, жодних проблем, і питає, чи з’єднати напряму. Я кажу «так» і за мить чую гудок. Мій годинник показує 8:57. Це ж точно не зарано для ферми, навіть у неділю. Ніхто не відповідає. Не знаю, чому я так нервуюсь, але нервуюсь. Якщо прогуде десять разів і ніхто не відповість, я покладу слухавку і визнаю, що, значить, не судилося.