Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 8)

— Смакота, — кажу я. — Будьмо.

— Не так смачно, як у манчестерських фритюрнях, — каже Брубек.

Повітряний змій пише по блакиті рожевим хвостом.

Я наповнюю легені одною з Брубекових «дангіллів». Отак ліпше. Тоді думаю, як Стелла Єрвуд і Вінні курять його «мальборо» в ліжку, і раптом мені доводиться вдавати, ніби щось потрапило в око. Щоб відволіктись, я питаю Брубека:

— То що це за твій дядько? Той, котрого ти навідував.

— Дядько Норм. Мамин брат. Працював оператором крана на цементному заводі «Blue Circle», але вже не працює. Сліпне.

Я глибоко затягуюсь.

— Це жахливо. Бідолаха.

— Дядько Норм каже: «Жалощі — різновид насильства».

— А він цілком осліп, чи частково, чи…

— Він втратив зір приблизно на три чверті на обох очах і продовжує втрачати. Найгірше для нього те, що він більше не може читати газети. Каже, це ніби шукати ключі в сніговій каші. Так що суботами я переважно їжджу в його бунгало і читаю йому замітки з «Ґардіан». Тоді він говорить про боротьбу Тетчер проти профспілок, чому росіяни в Афганістані, чому ЦРУ скидає демократичні уряди в Латинській Америці.

— Схоже на школу, — кажу я.

Брубек хитає головою:

— Більшість наших учителів просто хочуть о четвертій бути вдома, а в шістдесят — на пенсії. А дядько Норм любить говорити й міркувати і хоче, щоб ти це теж любив. У нього розум гострий, як бритва. Тоді моя тітка готує великий обід, і дядько лягає подрімати, а я йду рибалити, якщо погода хороша. Ну хіба що побачу когось із класу мертвою на пляжі. — Він гасить цигарку об бетон. — А в тебе що за історія, Сайкс?

— Тобто «що за історія»?

— О восьмій сорок п’ять я бачив, як ти йдеш по Королівській і ховаєшся…

— Ти мене бачив?

— Ага. Ховаєшся в критий ринок, але через сім годин ціль помічено за десять миль на схід від Ґрейвсенда, за течією річки.

— Ти хто? Ед Брубек, приватний детектив?

Маленький безхвостий песик, метляючи цілим тілом, потихеньку підходить до нас. Брубек кидає йому шматок картоплі.

— Якби я був детективом, то припустив би якісь проблеми з бойфрендом.

Мій голос стає різкішим:

— Не твоє діло.

— Правда. Але цей мудак того не вартий, ким би він не був.

Насупившись, я кидаю собаці шматок картоплі. Він хапає його так голодно, що я думаю, чи він не бродячий. Як я.

Брубек згортає свій папірець від картоплі в трубочку і струшує крихти собі в рот.

— Плануєш до вечора вертатись до міста?

Я притлумлюю стогін. Ґрейвсенд — чорна хмара. Вінні, Стелла і мама — в ній. Є нею. Мій годинник показує 18:19, у «Капітані Марлоу» якраз буде весело й гамірно, коли повалять постійні вечірні клієнти. Джеко і Шерон сидітимуть нагорі на дивані, дивитимуться «Команду А» під сирні штучки і шматок шоколадного торта. Я б хотіла бути з ними, але як же мамин ляпас?

— Ні, — кажу Брубеку. — Не планую.

— Через три години стемніє. Не так багато часу на пошуки мандрівного цирку.

Трава на дюні хилиться. Хмари біжать небом із Франції. Я одягаю куртку.

— Може, знайду собі якусь зручну таблетницю. У якій ще ніхто не насцяв. Або сарай.

А ось і мартини на пружинках, теж виквилюють собі картоплю. Брубек підводиться і махає на мартинів руками, ніби Божевільний Принц Всіхсвятська-над-Морем, щоб вони розлетілися, так, аби було. І каже:

— Можливо, я знаю краще місце.

Ми знову їдемо нормальною дорогою. Великі поля в пласкій, як налисник, сраці світу, довгі чорні тіні. Брубек дуже таємничо говорить про те, куди ми їдемо («Сайкс, ти мені або довіряєш, або ні»), але каже, що там тепло, сухо й безпечно і що він сам лишався там разів п’ять-шість, коли ходив на нічну риболовлю, тож я поки що не перечу. Він каже, що поїде додому після Ґрейвсенда. Оце проблема з хлопцями: вони зазвичай тобі допомагають лише тому, що ти їм подобаєшся, але не існує пристойного способу це з’ясувати, перш ніж стане надто пізно. Ед Брубек наче нічого, ще й читає суботами по обіді своєму сліпому дядькові, але через сраних Вінні зі Стеллою я вже не впевнена, чи нормально розумію людей. Проте ніч надходить, і вибору в мене практично нема. Ми проминаємо величезну фабрику. Я саме збираюсь запитати Брубека, що там виготовляють, як він каже, що це електростанція Ґрейну, забезпечує електрикою Ґрейвсенд і половину південно-східного Лондона.

— Так, знаю, — брешу я.

Церква присадкувата, із вежею з бійницями, золота в останніх променях дня. Ліс звучить нескінченними хвилями, рінь навколо шарудить, ніби чорні шкарпетки в сушарці. «ПАРАФІЯЛЬНА ЦЕРКВА СВЯТОЇ МАРІЇ ГУ» — написано на вивісці, а знизу — номер вікарія. Село Сент-Мері-Гу лежить попереду, але насправді це просто кілька хатин і паб на перетині двох вулиць.

— Постіль там мінімальна, — каже Брубек, коли ми злазимо з велосипеда, — але Отець, Син і Святий Дух дбають про безпеку, ще й абсолютно безкоштовно, тож я вважаю, що ціна цілком справедлива.

Це він про церкву?

— Ти жартуєш, та?

— Виїзд із готелю рівно о сьомій, бо адміністрація нервуватиметься.

Так, це він про церкву. Я корчу недовірливу міну.

Брубек корчить міну, яка промовляє: «Тут або ніде».

Доводиться тут. Мочарі Кенту не славляться зручними, повними теплого сіна сараями, як у «Будиночку в прерії». Я бачила тільки іржаву залізну буду кілька миль тому, і її вартували два скажені добермани.

— Хіба вони не замикають церкви?

— Ага, — каже Брубек точно так само, як сказала б я. — А що?

Пересвідчившись, що нікого немає, він заводить велосипед на цвинтар. Ховає його між темними кудлатими деревами і стіною, а тоді веде мене на ґанок. Брудними купами громадиться конфеті.

— Пильнуй браму, — каже він мені.

Тоді вивуджує з кишені якийсь шкіряний типу гаманець, всередині — брязкуча в’язка веретенуватих ключів та Г-подібний шматок тонкого металу. Ще погляд на дорогу, і він вставляє ключ у замок та трохи ворушить ним у шпарці.

Зненацька я лякаюся, що нас спіймають.

— Де ти навчився вламуватися в будівлі?

— Ну, тато вчив мене не грати у футбик чи латати шини.

— Нас за це можуть пов’язати! Це називається, це називається…

— Проникнення зі зломом. Ось тому пильнуй браму.

— Але що мені робити, якщо хтось таки підійде?

— Вдавай, що тобі соромно, ніби ми тут зажималися.

— Ем… Навряд чи, Брубеку.

Він напівсичить-напівсміється.

— Я сказав, вдавай. Розслабся, тебе приймуть тільки якщо копи зможуть довести, що це ти зламала замок. Якщо не зізнаватись і бути достатньо обережними, щоб не пошкодити механізм… — він згодовує шпарині універсальний ключ, — …то хто доведе, що ти не нагодилася випадково, помітила відчинені двері і зайшла, аби вдовольнити свій інтерес до саксонської церковної архітектури? До речі, це наша легенда, про всяк випадок. — Брубек припадає вухом до замка і робить кілька піруетів ключем. — Хоча я ночував тут уже три суботи після Великодня, і ні душі. Плюс ми ж нічого звідси не виносимо. Плюс ти дівчинка, можеш просто зробити сумні очі і сказати: «Будь ласка, пане вікарію, я втекла від свого жорстокого вітчима», і тоді є шанси, що ти підеш звідси з термосом гарячого чаю та печивом. — Брубек підносить руку, закликаючи до тиші: клац. — Є.

Двері церкви відчиняються з досконалим трансильванським скреготом.

Усередині церква Святої Марії Гу пахне благодійними магазинами, а кольорове скло у вікнах нагадує фруктовий салат. Стіни товсті, ніби в ядерного бункера, і гуп, коли Брубек зачиняє двері, відлунює навколо, наче в підземеллі. Стеля — балки і крокви. Ми проходимо короткою навою повз десять-дванадцять рядів. Амвон дерев’яний, вівтар кам’яний, орган схожий на якесь наворочене піаніно з вихлопними трубами. Катедра, мабуть, зі штучного золота, інакше грабіжник — наприклад, Брубеків тато — давно б її свиснув. Ми доходимо до вівтаря і дивимось на вікно, що зображає розп’яття. Із голуба у вітражному небі стирчать спиці. Обидві Марії, двоє апостолів і римлянин біля підніжжя хреста виглядають так, ніби обговорюють, чи піде зараз дощ. Брубек питає:

— Ти ж католичка, так?

Я здивована, що він узагалі про це подумав.

— Моя мама ірландка.

— То ти віриш у рай, Бога і все таке?