Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 7)
— А звідки ти знаєш моє ім’я?
— Бо… ви мені щойно сказали.
Сказала? Та не інакше.
— От і розібрались.
І це були останні слова Маленької Естер.
Десь близько четвертої я добуваюся до смуги рінистого пляжу біля дерев’яного хвилеріза, що спускається в річку. Знімаю свої докси. На великому пальці здоровенний синець, схожий на розчавлену ожину. Ням. Я дістаю платівку з «Fear of Music» із торби, підкочую джинси і заходжу у воду по коліна. Звивиста річка прохолодна, ніби вода з-під крана, а сонце пражить, але вже не так, як тоді, коли я залишила ту стару з її риболовлею. Тоді я запускаю вініл так сильно і далеко, як лише можу. Він не надто аеродинамічний, тож летить просто вгору, а тоді внутрішній конверт із платівкою всередині випадає, плюскає у воду. Чорна обкладинка альбому падає, мов поранена пташка, і якийсь час тримається на воді. Сльози, знову сльози котяться з моїх зболених очей, і я уявляю, як бреду туди, де просто зараз іде на дно моя платівка, котиться вниз річищем, пробираючись крізь форель та окунів до іржавих велосипедів, і кісток утоплених піратів, і німецьких літаків, і пожбурених у воду обручок, і бозна-чого ще.
Але я бреду назад на берег і лягаю на ложе з теплої ріні, біля моїх доксів. Тато сидітиме нагорі, поклавши ноги на канапу. «Гадаю, Кет, мені варто піти скласти візит цьому другові Костелло», — отак він скаже. Мама загасить цигарку в холодній каві на дні своєї чашки. «Ні, Дейве. Саме цього Її Величність і хочуть. Поігноруй її Гучну Заяву достатньо довго, і вона сама почне цінувати те, скільки ми для неї робимо…»
Але до завтрашнього вечора ма вже почне турбуватися про школу в понеділок, бо коли школа запитає, де я і чому не з’являюсь на іспити, вона буде набагато менше пирхати на мою Гучну Заяву. Вона у всеозброєнні піде просто до Вінні. Мама здере з Вінні шкуру (круто, ге!), але однаково не дізнається, де я. Вирішено. Перетаборую десь дві ночі, а тоді подивлюсь, як почуватимусь. Якщо не купувати цигарок, то моїх 13 фунтів 85 пенні вистачить на два дні з картоплею фрі, яблуками й печивом «Річ Ті». Якщо дістанусь до Рочестера, то, можливо, навіть візьму трохи грошей з рахунку TSB й продовжу свої невеличкі канікули.
Велика вантажна баржа суне вниз за течією й гучно сигналить. На оранжевій обшивці білими літерами написано «Зірка Риги». Цікаво, Рига — це якесь місце чи що? Шерон і Джеко б знали. Я широко позіхаю, лягаю на шурхітливу рінь і дивлюсь, як хвиля від великого корабля облизує берег.
Боже, раптом так хочеться спати…
— Сайкс? Ти жива? Гей… Сайкс.
День вибухає, і ось вони: «Де я?», і «Чому я боса?», і «Якого біса Ед Брубек тримає мене за руку?» Я відсмикую її, підводжусь і проходжу кілька ярдів, доки підошвам моїх ніг не стає ай-ай-ай на гарячій ріні, а тоді вдаряюся головою об дерев’яний хвилеріз.
Ед Брубек не поворухнувся:
— Аж заболіло.
— Я знаю, курва, що заболіло. Це ж моя голова.
— Я лише хотів переконатися, що ти не вмерла.
Я потираю голову.
— Я що, схожа на мертву?
— Ну так, секунду тому була схожа, трохи.
— Ну а я, курва, жива. — Бачу велосипед Брубека, що лежить на боці; його колесо досі крутиться. До рами досі причеплена рибальська вудка. — Я просто… куняла.
— Сайкс, тільки не кажи, що ти прийшла сюди з міста.
— Ні, прискакала на фітболі, але цей гівнюк поскакав далі без мене.
— Хах. Ніколи не думав, що ти з любителів природи.
— А я ніколи не думала, що ти з добрих самаритян.
— Вік живи — вік учись.
Пташка співає, віть-тьох-тьохає за милю над нами. Ед Брубек відгортає чорне волосся з очей. Його шкіра така засмагла, що він міг би бути турком або кимось типу того.
— То куди ти йдеш? — питає.
— Куди ноги занесуть із цієї сраки.
— Ой боже. Що ж такого паскудний Ґрейвсенд зробив тобі цього разу?
Я взуваю докси. Набряк болить.
— А ти куди йдеш?
— Мій дядько живе отам. — Ед Брубек махає рукою вглиб суші. — Він зараз не дуже мобільний і майже сліпий, так що я трохи складаю йому компанію. Я їхав до Всіхсвятська, хотів порибалити, але побачив тебе і…
— Подумав, що я померла. А я не померла. Не смію тебе далі затримувати.
Він скорчує міну «як тобі завгодно» і вилазить назад на набережну.
Я гукаю вслід:
— Брубеку, як далеко звідси до Всіхсвятська?
Він підводить свій велосипед.
— Миль зо п’ять. Підвезти?
Я думаю про Вінні з його «нортоном» і хитаю головою. Він залазить на велик красуючись і рушає. Підбираю жменю камінців і жбурляю їх у воду, сильно й люто.
Схожий на чорнильну цятку Ед Брубек зникає за хащею гостроверхих дерев ген попереду. Він не озирався. Тепер я шкодую, що не погодилась на його пропозицію. Коліна затерпли, ноги пульсують, а кісточки почуваються так, ніби по них пройшлися крихітними дрильками. П’ять миль у такому стані я йтиму вічність. Але Ед Брубек — мужик, як і Вінні — мужик, а всі мужики — просто спермостріли. Живіт бурчить від сухого голоду. Зелений чай чудовий, поки ти його п’єш, але від нього і сциш як верхова кобила, тому зараз у роті таке відчуття, ніби там висрався і здох пацюк. Ед Брубек — мужик, так, але ж не кінчений мудак. Того тижня він засперечався з нашою вчителькою християнської етики місіс Бінкірк і був посланий до містера Ніксона за те, що назвав її «фанатичкою року». А це доросла образа. Люди — це айсберги, ти бачиш лише маленьку частинку, а більшість проходить повз тебе. Я намагаюсь не думати про Вінні, але думаю і пригадую, як ще сьогодні зранку мріяла заснувати з ним гурт. Попереду з-за хащі гостроверхих дерев випливає схожий на чорнильну цятку Ед Брубек, їде в мій бік. Мабуть, вирішив, що для риболовлі вже пізно, і вертається у Ґрейвсенд. Він усе більшає і більшає, аж доки не стає собою в натуральний розмір і показушно гальмує в дрифті, нагадучи мені, що він досі хлопець, а не лише мужик. Очі світяться білим на його темному обличчі.
— Сайкс, може, таки сядеш? — він ляскає по сідлу велика. — До Всіхсвятська ще ого. Ти туди й до ночі не дійдеш.
Ми трусимось доріжкою з пристойною швидкістю. Щоразу, коли трапляється горбик, Брубек питає: «Ти нормально?», а я відповідаю: «Ага». Морський бриз і вітер від їзди прослизають мені в рукави і б’ють у груди, ніби збочений Містер Лоскіт3. Піт приліплює Брубекову футболку йому до спини. Я відмовляюся думати про піт Вінні, піт Стелли… Моє серце знову тріскає, і з нього сочиться сироп, і пече, ніби «Деттол» на подряпині. Я тримаюся за багажник обома руками, але тоді дорога стає ще більш ямистою, тож чіпляюсь, просиливши великий палець у поясну петельку на джинсах Брубека. У Брубека від цього, мабуть, стояк, але це його проблема, не моя.
Пухнасті ягнята щипають траву. Вівці стежать за нами, ніби ми збираємось подати їхніх дітей на обід із пюре та зелениною.
Ми лякаємо пташок із ложкоподібними дзьобами, що чапають на своїх довгих цибах: вони пурхають геть, за річку. Кінчики крил торкаються води, від доторків розходяться кола.
Тут Темза перетворюється на море, а Ессекс — на золото. Он та ляпка — це острів Канві; далі за ним — Саутенд.
Ла-Манш блакитний, як паста в ручці; небо блакитне, як крейда для київ. Ми трусимось через пішохідний місток над миршавим потічком, наполовину замуленим, наполовину засипаним піском, а за ним: «ВІТАЄМО НА ОСТРОВІ ҐРЕЙН».
Але це не справжній острів. Хіба, можливо, в давнину був.
Та пташка, що каже віть-тьох-тьох, летіла за нами. Очевидно.
Всіхсвятськ-над-Морем — це, по суті, величезний парк відпочинку, що розкинувся на узбережжі біля непримітного села. Там усе — суцільні ряди фургонів та ще таких подовгих хатинок на маленьких опорах, які в американських фільмах називають «трейлерами». Там усюди, куди не глянь, напівголі діти і повністю голі карапузи стріляють із водних пістолетів, граються в свінгбол і гасають. Підпилі матусі закочують очі на підрожевілих від сонця татусів, які перепалюють ковбаски на барбекю. Я намагаюся наїстись димом.
— Не знаю, як ти, — каже Брубек, — але я вмираю з голоду.
Я вкладаю надто багато ентузіазму у фразу «Є трохи», тож він паркує велик біля закладу, де подають фіш-енд-чипс, біля «Шаленого гольфу у лінивого Рольфа». Брубек замовляє тріску з картоплею, це два фунти, я — лише картоплю, бо це п’ятдесят пенсів. Але Брубек каже гаврику за стійкою:
— Дві тріски з картоплею, будь ласка.
Він простягає п’ятірку, і гаврик глипає на мене, а тоді дивиться на Брубека поглядом «непогано, синку», яким чоловіки дивляться одне на одного, і мене це бісить, бо ми з Брубеком не хлопець і дівчина і не будемо, курва, скільки б панірованої тріски він мені не купив. Брубек бере нам ще дві бляшанки кока-коли і помічає моє лице.
— Це просто риба з картоплею, нічого більше.
— Та ясно, бляха, що нічого більше. — Це вийшло гостріше, ніж я планувала. — Але дякую.
Ми проминаємо останній будиночок і йдемо до бетонного прихистку, якраз біля початку дюн. З віконної шпари дме, але Брубек залазить на низький плаский дах.
— Це таблетниця, — каже він. — Тут були кулеметні застави під час війни, на випадок німецького вторгнення. Їх тут досі сотні, якщо пошукати. Отак подумати — це і є мир, коли використовуєш кулеметні гнізда як столики для пікніка.
Я дивлюсь на нього: ти б нізащо не сказав чогось настільки розумного в школі. Я залажу самостійно і дивлюся на пейзаж. На тому березі ширшого за милю гирла Темзи — Саутенд, а з іншого боку видно ширнесські доки на острові Шеппі. Тоді ми відкриваємо наші кока-коли, і я обережно відламую кільце, щоб потім кинути його в бляшанку. Об них собаки ранять лапи. Брубек підносить свою бляшанку до мене, щоб ми могли дзенькнутись, ніби це келихи з вином, але я не дивлюся йому в очі, аби в нього не виникло якихось думок, і ми п’ємо. Мій перший ковток — це бабаааах крижаних бульбашок. Картопля тепла й оцтиста, а паніровка гаряче розповзається під нашими пальцями, коли ми відгортаємо її, щоб дістатися до жирних пластівців тріски.