Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 6)

Доктор Марінус став першим китайцем, якого я бачила в житті, якщо не рахувати китайців з ресторану «Тисяча осеней», куди нас із Бренданом час від часу посилали по їжу на виніс, коли мама була надто втомлена, щоб готувати. Доктор Марінус говорив правильною, досконалою англійською, тихо, так що треба було уважно слухати, аби все вловити. Він був низький і худий, але попри це ніби наповнював собою кімнату. Спершу він запитав про школу, про сім’ю, всіляке таке, тоді перейшов до моїх голосів. Мама повторювала, що «моя доця не божевільна, якщо ви на це натякаєте, це лише струс». Доктор Марінус сказав мамі, що він згоден із нею, що я і близько не божевільна, але мозок може бути нелогічним місцем. Щоб допомогти йому виключити пухлину, вона мала дозволити мені самостійно відповідати на питання. Тож я розповіла про Радіолюдей, і Сьюзен Гілледж, і Міс Константін. Мама знову розквокталась, але доктор Марінус запевнив її, що акустичні галюцинації — «денні жахіття» — доволі поширені в дівчат мого віку. Він сказав мені, що нещаслива пригода зі Сьюзен Гілледж — це просто велика випадковість і що навіть настільки великі випадковості постійно трапляються у світі, навіть просто зараз, і це була моя черга. Мама запитала, чи є ліки від цих денних жахіть, і я пам’ятаю, як доктор Марінус сказав, що, перш ніж ступати на цю стежку, можна спробувати простішу техніку зі «Старого краю». Він сказав, що це схоже на акупунктуру, але без голок. Він попросив маму стиснути точку на моєму середньому пальці — він помітив її кульковою ручкою, — а тоді великим пальцем торкнувся мого чола посередині. Ніби художник, що залишає мазок фарби. Мої очі заплющились…

…і Радіолюди зникли. Не просто затихли, а зникли-зникли. Мама з мого лиця зрозуміла, що сталося, вона була шокована і втішена не менше за мене. Все перепитувала: «І це все? Ні дротів, ні пігулок?» Доктор Марінус сказав: так, цього має вистачити.

Я запитала, чи Міс Константін так само зникла назавжди.

Лікар сказав: так, принаймні на найближче майбутнє.

Кінець. Ми пішли, я виросла, і ні Радіолюди, ні Міс Константін так і не поверталися. Я подивилася кілька документалок про те, як розум може нас обманювати, і тепер знаю, що Міс Константін була просто ніби уявною подружкою, типу Зайчика-Стрибайчика Шерон, яка вийшла з-під контролю. Випадок із Сьюзен Гілледж був великим збігом, як і сказав доктор Марінус. Вона не померла, але переїхала в Ремсґейт, хоч дехто казав, що різниця невелика. Доктор Марінус зробив мені якийсь гіпноз, як на тих касетах, які купують, щоб кинути курити. З того дня мама перестала казати «китайози» і донині ладна накрити мокрим рядном кожного, хто вживає це слово. «Китайці, а не китайози, — каже вона, — і вони найкращі лікарі в нашій охороні здоров’я».

Годинник показує першу. Далеко позаду мене схематичні чоловічки рибалять на відмілинах біля форту Шорнмід. Ген попереду — щебеневий кар’єр із великим конічним насипом та стрічкою конвеєра, що годує баржу. Я бачу Форт Кліф із вікнами, схожими на порожні очниці. Старий містер Шаркі каже, що під час війни в них були протиавіаційні батареї, і коли люди у Ґрейвсенді чули великі гармати, то знали, що в них є шістдесят секунд максимум, аби дістатися до бомбосховища під сходами чи в глибині саду. Я б хотіла, щоб бомба впала на одну хату на Павичевій вулиці просто зараз. Закладаюся, що вони жеруть піцу на ланч: Вінні харчується виключно піцою, бо він надто лінива срака, аби готувати. Закладаюся, що вони з мене сміються. Цікаво, чи Стелла в нього ночувала. Я думала, що достатньо двом закохатися — та й по всьому. Дурна. Дурна! Я копаю камінець, але це не камінець, це маленька окрушина скелі, об яку зминається мій палець. Біль прокреслює ламану лінію до мозку. Тепер мої очі теплі та мокрі — господи, звідки вся ця вода? Сьогодні рідина потрапила в моє тіло хіба коли я чистила зуби, а потім їла пластівці з молоком. Мій язик нагадує ту штуку, оазис, яку використовують у флористиці. Торба натирає плече. Серце зібгане, як новонароджений тюлень. Шлунок, мабуть, порожній, але я надто пригнічена, щоб це відчувати. Втім, я не повернусь і не піду додому. Дзуськи, курва.

До третьої години в мене пече вже в усій голові, не тільки в роті. Гадаю, я ніколи в житті так далеко не заходила. Ніде не видно не те що якоїсь крамниці, а навіть будинку, де я могла б попросити склянку води. Тоді помічаю невелику жінку, яка рибалить у кінці причалу, ніби зумисне забившись у куток, де її ніхто не помітить. До неї ще далеченько, каменем не докинути, але я бачу, як вона наливає щось із фляги в горня. Зазвичай я б нізащо так не зробила, але так хочу пити, що йду набережною до неї на причал, гучно стукаючи по дошках накриття, щоб її не злякати.

— Перепрошую, може, у вас є трохи води? Будь ласка?

Вона навіть не озирається.

— Холодний чай підійде?

Її скрегітливий голос лунає ніби звідкись ізгарячу.

— Було б чудово, дякую. Я не перебірлива.

— То пригощайся, як не перебірлива.

Я наповнюю горня, не думаючи про мікроби і все таке. Це не звичайний чай, але освіжає краще за все, що я пила до цього, і я прополіскую рідиною весь рот. Тепер я вперше як слід дивлюсь на неї. Трохи слонові очі на зморщеному старечому обличчі, коротке сиве волосся, неохайна сорочка сафарі та шкіряний широкополий капелюх, котрому з вигляду вже років сто.

— Смачно? — питає вона.

— Так, — відповідаю. — Смачно. На смак як трава.

— Зелений чай. Добре, що ти не перебірлива.

Я питаю:

— Відколи це чай буває зелений?

— Відколи в кущів стало зелене листя.

Плюскається риба. Я бачу, де вона була, але не де є зараз.

— Багато наловили сьогодні?

Павза.

— П’ять окунів. Одну форель. Повільний день.

Я не бачу відра або чогось такого.

— А де вони?

На краєчок її капелюха сідає бджола.

— Я їх відпустила.

— Якщо ви не хочете риби, то навіщо її ловите?

Минає кілька секунд.

— Для цікавої бесіди.

Я роззираюся: стежка, поле ожини, низькорослий ліс і заглушена травою доріжка. Мабуть, вона вар’ята грає.

— Тут нікого немає.

Бджолі добре там, де вона сидить, попри те що жінка ворушиться, змотуючи вудку. Я відсуваюся вбік, поки вона перевіряє, чи наживка добре тримається на гачку. Краплі води розбиваються об спраглі дошки причалу. Річка сьорбає берег і плюскотить об дерев’яні палі. Не підводячись, самим лише досвідченим рухом зап’ястя стара посилає свинцевий тягарець ген далеко, жилка свистко розмотується, і тягарець приземляється у воду точно там, де був раніше. Кола на воді. Мертва тиша…

Тоді вона робить дещо насправді дивне. Дістає з кишені крейдяний стержень і пише на дошці біля своєї ноги: МОЄ. На сусідній дошці вона пише: ДОВГЕ. А на наступній — слово ІМ’Я. Тоді жінка відкладає крейду і повертається до риболовлі.

Я чекаю, коли вона пояснить, але вона не пояснює.

— Що це значить?

— Що що значить?

— Що ви оце написали.

— Це інструкції.

— Інструкції для кого?

— Для когось через багато років.

— Але це крейда. Вона змиється.

— З причалу — так. Але не з твоєї пам’яті.

Окей, тобто стара нормально так дахом поїхала. Тільки я їй про це не кажу, бо хочу ще того зеленого чаю.

— Допивай чай, якщо хочеш, — каже вона. — Найближчий магазин ви з хлопцем знайдете хіба у Всіхсвятську-над-Морем…

— Дякую велике. — Я наповнюю горня. — Ви впевнені? Тут більше немає.

— Добро заслуговує на добро. — Вона дивиться на мене оком вправної снайперки. — Мені може знадобитися притулок.

Притулок? Психіатричний?

— Тобто?

— Прихисток. Криївка. Якщо Перша Місія провалиться, на що вона, боюсь, приречена.

З шизонутими важко.

— Мені п’ятнадцять. Я не маю притулку чи, ем… криївки. Вибачте.

— Ти ідеальна. Ти неочікувана. Мій чай — за твій притулок. Домовились?

Тато каже, з пияками треба так: спершу задобрити, тоді лишити, і хто його знає, може, ця вальканута з тих пияків, що ніколи не просихають.

— Домовились.

Вона киває, і я п’ю, доки сонце не починає тьмяно просвічувати крізь дно пластикового горнятка.

Баба знову відводить погляд.

— Дякую, Голлі.

Я дякую навзаєм і повертаюся на сушу. Тоді розвертаюсь і йду назад до неї.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Вона не обертається й питає:

— Під яким ім’ям мене хрестили?

Що за дурнувата гра?

— Маленька Естер.