Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 5)

Я не закричала й не запанікувала. Звісно, тремтіла, але навіть у страху почувалась так, ніби це загадка чи тест. У моїй кімнаті нікого не було, проте хтось до мене говорив. Отож я так спокійно, як лише могла, запитала пані, чи вона не привид. «Не привид, — відповіла пані, котрої там не було, — а гостя у твоїй голові. Ось чому ти мене не бачиш». Я запитала, як мою гостю звати. «Міс Константін», — сказала вона. І ще сказала, що відправила Радіолюдей геть, бо ті відволікали, і сподівається, що я не проти. Я не була проти. Міс Константін сказала, що мусить іти, але залюбки невдовзі б ще завітала, бо я «виняткова панянка».

Тоді вона зникла. Я ще дуже довго не могла заснути, але коли заснула, то почувалась так, ніби в мене з’явилась подруга.

Що тепер? Додому? Я собі радше голку в ясна вштрикну. Мама зготує мені гарячий і запашний пиріжок з гівном, полиє його дриснею, а сама сяде збоку в білому пальті й пильнуватиме, щоб я не вибрала жодної сраної родзинки, а їла все, і віднині на вічні віки, якщо я писну їй щось за межами «так, сер, ні, сер, сміття пора виносити, сер», вона згадуватиме про Інцидент із Вінні Костелло. Окей, ну не живу я на Павичевій вулиці, але однаково можу піти з дому, принаймні достатньо надовго, щоб довести мамі, що я доросла й здатна подбати про себе, тож нічого ставитись до мене так, ніби мені сім рочків. У мене достатньо грошей, щоб якийсь час прохарчуватись, а гарячінь, здається, надовго, тож можна сказати, що це просто ранній початок літніх канікул. У сраку іспити, у сраку школу. Стелла викрутить усе так, щоб це я була якась істерична жалюгідна Плакуча Верба, котра просто не може змиритися з тим, що бойфренд від неї втомився. У понеділок до дев’ятої ранку Голлі Сайкс уже буде в Офіційному списку попусків школи «Віндмілл Гілл». Стопудово.

Сирена швидкої наближається, стає нагальнішою, відлунює двориком і зупиняється ніби посеред речення… Я підсмикую свою торбу і підводжуся. Ну, куди тепер? Кожен підліток-утікач в Англії, як по нитці, їде в Лондон, уявляючи, що там його підбере якийсь шукач талантів чи хрещена фея, але я рушу в протилежному напрямку, на мочарі Кенту: коли ростеш у пабі, то можна наслухатися, які саме шукачі талантів і хрещені феї підбирають підлітків, що тікають у Лондон. Може, знайду якийсь сарай чи порожній літній будиночок, де перебуду певний час. Могло б так бути. Отож я рушаю вперед, за ріг лікарні. Паркінг заповнений вітровими шибами, що виблискують на яскравому сонці. У прохолодному тінистому передпокої лікарні бачу ряди людей: вони курять і чекають новин.

Чудні це місця — лікарні…

Голлі Сайкс і дивна фігня, частина 2. Минуло кілька тижнів, і я почала думати, що Міс Константін мені наснилася, бо вона так і не повернулась. От тільки я сама раніше не знала слова, яким вона мене назвала, — «виняткова»… Я знайшла його в словнику і не могла зрозуміти, як воно потрапило мені в голову, якщо не від Міс Константін. Відповіді не знаю донині. Але потім, однієї ночі у вересні, вже після повернення до школи, я прокинулась і зрозуміла, що вона є, і я була більше рада, ніж налякана. Мені подобалось бути винятковою. Я запитала Міс Константін, чи вона янгол, і вона трошки посміялася, сказала: ні, людина, як і я, але вона навчилась вислизати зі свого тіла й навідувати друзів. Я запитала, чи я тепер її подруга, а вона запитала: «А ти б хотіла?», — і я сказала, так, будь ласка, понад усе, а вона відповіла: «Тоді ти моя подруга». Ще я запитала Міс Константін, звідки вона, а вона сказала, що зі Швейцарії. Я, щоб покрасуватися, запитала, чи це у Швейцарії винайшли шоколад, і вона відповіла, що я одна з найрозумніших пуп’янків, які їй доводилось бачити. Відтоді вона приходила до мене щоночі, на кілька хвилин, і я розповідала їй про свій день, а вона слухала і співчувала чи підбадьорювала. Вона завжди була на моєму боці, на відміну від мами чи Брендана. Я також розпитувала Міс Константін про всяке. Іноді вона відповідала прямо, як-от коли я запитала, якого кольору в неї волосся, а вона відповіла, що то «хромований блонд», але нерідко і зводила відповідь на манівці фразами типу «Голлі, давай поки не розкривати всіх карт, добре?»

Тоді одного дня найобдарованіша задира в школі, Сьюзен Гілледж, допалась до мене, коли я поверталась зі школи. Її тато був рядовим у Белфасті, а моя мама була ірландка, тому вона притиснула колінами мою голову і не відпускала, доки я не зізнаюся, що ми тримаємо вугілля у ванні та любимо ІРА. Я не зізнавалась, тож вона закинула мій наплічник на дерево і сказала, що змусить мене заплатити за побратимів її тата, вбитих у Белфасті, і коли я комусь розповім, то загін її тата підпалить наш паб, і вся моя сім’я підсмажиться, і це буде моя провина. Я не була шматою, але все ж таки дитиною, а Сьюзен Гілледж тисла на правильні кнопочки. Мамі з татом я не розказала, але дуже боялася йти до школи наступного дня, переживала, що може статися. Проте тієї ночі, коли я прокинулася в теплій кишеньці свого ліжка і до мене долинув голос Міс Константін, то був не просто її голос у моїй голові — вона сама була тут, особисто, сиділа в кріслі біля мого ліжка і сказала: «Прокидайся, дрімлюжко». Вона була молода, мала біляво-золоте волосся, губи, які, напевно, були рожево-червоні, а в місячному світлі здавались багряно-чорними, й одягнута була в якусь сукню. Вона була прекрасна, ніби картина. Врешті-решт я спромоглася запитати її, чи це сон, а вона відповіла: «Я тут, бо моє чудове, виняткове дитя сьогодні було дуже нещасне, і я хочу знати чому». Тож я розповіла їй про Сьюзен Гілледж. Міс Константін нічого не казала, доки я не договорила, а тоді повідомила, що зневажає всіх цих задир, і чи хочу я, щоб вона виправила ситуацію? Я сказала, так, будь ласка, та перш ніж я встигла щось запитати, у коридорі почулися татові кроки, і він відчинив двері, і світло з майданчика мене засліпило. Як я поясню, чому Міс Константін сидить у мене в спальні о першій ночі? Але тато поводився так, ніби її там не було. Він просто спитав, чи в мене все добре, сказав, що йому почувся голос, і, звичайно, Міс Константін у кімнаті не було. Я сказала татові, що мені, певно, щось наснилось і я говорила вві сні.

Врешті я й сама в це повірила. Одна річ — голоси, але жінка в сукні у моєму кріслі? Наступного ранку я пішла до школи, як завжди, і не побачила там Сьюзен Гілледж. І ніхто не побачив. Наш директор запізнився на шкільні збори й повідомив, що Сьюзен Гілледж збила вантажівка, коли вона їхала до школи на велосипеді, що це дуже серйозно і нам треба молитися за її одужання. Почувши це, я заніміла й похолола, і від голови відлило стільки крові, що актова зала ніби згорнулась навколо мене, і після того я не пам’ятала навіть, як упала на підлогу.

Темза сьогодні неспокійна й каламутна, і я йду, і йду, і йду геть від Ґрейвсенда в бік мочарів Кенту, і, перш ніж я зоглянуся, вже одинадцята тридцять, і місто — лише мініатюрна модель самого себе, далеко позаду. Вітер відгортає хмари від димарів заводу «Blue Circle», ніби фокусник витягує з кишені нескінченні хустинки. Справа від мене понад болотами гуде А2. Старий містер Шаркі каже, що її збудували на дорозі, яку римляни проклали ще в часи римлян, і А2 залишається дорогою на Дувр, звідки можна перебратись на континент, як робили римляни. З пілусами в руках, вишикувавшись у дворяд. У пабі тато зараз пилососитиме бар, хіба що це зробить Шерон, щоб заробити мої три фунти. Ранок став душний і тягучий, ніби потрійний урок математики, від сонця болять очі. Я залишила сонцезахисні окуляри на кухні Вінні, на сушилці. Вони коштували чотирнадцять дев’яносто дев’ять. Я купила їх зі Стеллою, котра сказала, що бачила такі самі на вулиці Карнабі втричі дорожче, тож я вирішила, що це вигідна покупка. Тоді я уявляю, як душу Стеллу, і мої руки та пальці напружуються, ніби я справді це роблю.

Хочеться пити. Відколи я пішла, мама вже б мала сказати щось татові, мовляв, Голлі побігла з дому через свої підліткові психи, але ставлю мільйон на те, що вона все поперекручувала. Тато, певно, пожартував про «жіночі нерви», а ПіДжей і Пасатиж і Великий Декс кивали і шкірились, як і пасує таким мудилам. ПіДжей ще вдавав, ніби читає газету «Sun»:

— Тут пишуть: «Астрономи Гівносранського університету знайшли нові докази того, що наш всесвіт насправді обертається навколо підлітків».

Вони всі погигикали, а Старий Добрий Дейв Сайкс, найкращий лендлорд у світі, приєднався до них зі своїм сміхом у стилі «ви такі кумедні, що я зараз упісяюсь». Подивимось, чи сміятимуться вони, якщо я не з’явлюсь до середи.

Попереду, віддалік, рибалять чоловіки.

Дивна фігня, фінал. Поки мене напівнесли-напівтягли до кабінету шкільної медсестри, я чула, що Радіолюди повернулись. Їх були сотні, всі шепотіли одночасно. Це мене лякало, але далеко не так сильно, як думка про те, що я вбила Сьюзен Гілледж. Тож я розповіла медсестрі про Радіолюдей та Міс Константін. Бабуська подумала, що я в найкращому випадку дістала струс мозку, а в найгіршому — поїхала дахом, тож вона зателефонувала мамі, а та зателефонувала нашому лікарю, і того-таки дня мене оглянув лор у Ґрейвсендській стаціонарній лікарні. Він не знайшов жодних вад, тому порадив знайомого дитячого психіатра з лікарні на Великій Ормондській, котрий спеціалізувався саме на таких випадках. Мама доводила, що «моя доця не психована!», але лікар налякав її словом «пухлина». Після найгіршої ночі в моєму житті (я молилася Богу, щоб він не підпускав до мене Міс Константін, тримала під подушкою Біблію, але через Радіолюдей не могла склепити очей ні на секунду) нам зателефонував лор і сказав, що його друг-спеціаліст через годину буде в Ґрейвсенді, тож чи не могла б мама привезти мене негайно?