Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 4)
Я знизую плечима.
— Мабуть, з правильної ноги встала.
— Класно. — Він помічає мою торбу. — Мандруєш потроху?
— Не зовсім. Повторюємо французьку в Стелли Єрвуд, то вже й залишуся на ніч. Наступного тижня іспити.
Брат вражений.
— Молодчина, сестричко.
— Рут уже краще?
— Не дуже. Бог знає, чому це називають «ранішньою нудотою», якщо найгірше воно ловить посеред ночі.
— Може, це так матінка природа загартовує тебе до часів, коли дитина народиться, — припускаю я. — Усі ці безсонні ночі, сварки, ригачки… Вимагає витривалості.
Брат не ковтає наживку.
— Мабуть, так.
Мені важко уявити Брендана чиїмось татом, але до Різдва він ним і стане.
Позаду нас відчиняються двері «НатВесту», і клерки починають заходити всередину.
— Хай містер Конвей і не захоче звільнити свого зятя, — кажу я Брендану, — але в тебе робота не з дев’ятої?
— І то правда. До завтра, якщо повернешся зі свого повторюватону. Мама запросила нас на обід. Гарного тобі дня.
— Це вже найкращий день у моєму житті, — кажу я своєму братові і, через другі руки, мамі.
Ще зблиск його глянцевої усмішки — і Брендан пішов, злився з потоками людей у костюмах та одностроях, котрі йдуть на свої роботи в офісах, крамницях та фабриках.
У понеділок зроблю собі дублікат ключа від дверей Вінні, а сьогодні пройду ще звичним потаємним шляхом. Вище вулицею, що називається Гайок, прямо перед податковою, є провулочок, наполовину закритий контейнером, переповненим сміттєвими пакетами, від яких смердить спареними підгузками. Брунатний пацюк спостерігає за мною, ніби Король Фу-Фу. Спускаюся провулочком, повертаю праворуч, і ось я вже між парканами задніх подвір’їв будинків на Павичевій та стіною податкової. У дальньому кінці, біля самого залізничного переїзду, стоїть будинок Вінні. Я протискаюся крізь незакріплені дошки паркану і бреду через його задній двір. Трава і бур’яни доходять мені до пояса, сливки на деревах уже наливаються, хоча Вінні каже, що більшість фруктів однаково дістануться осам і хробакам, бо йому влом їх підбирати. Це ніби ліс зі «Сплячої красуні», що з усіх боків обступав замок, де сотню років усі спали. Вінні мав би підтримувати в саду порядок для своєї тітки, але та живе в Кінґс-Лінн і ніколи не приїздить, та й, зрештою, Вінні — байкер, а не садівник. Коли тут облаштуюся, приборкаю ці джунглі. Їм просто потрібна жіноча рука. Можу почати просто сьогодні, після того як позаймаюся на гітарі. У кутку є сарай, напівзахований в ожиннику, там зберігається різне садівницьке приладдя й газонокосарка. Соняхи, ружі, зозулині черевички, гвоздики, лаванду і трави в теракотових горщичках — ось що я посаджу. Я готуватиму скони, сливові пироги, кавові пляцки, і Вінні казатиме: «Боже, Голлі, як я взагалі без тебе жив?» У журналах пишуть, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. Лапатий пурпуровий кущ біля діжки з дощовою водою кишить білими метеликами, ніби обсипаний конфеті чи обвитий тасьмою; ніби живий.
Задні двері не замикаються, бо Вінні загубив ключ. Наші коробки з-під піци й склянки від вина досі лежать у раковині з минулого вечора, але жодних слідів сніданку — Вінні, мабуть, проспав і побіг на роботу, як завжди. Усю хату треба добре прибрати, повитирати порохи. Але спершу — кава й цигарка, і я встигла з’їсти лише половину своїх пластівців, перш ніж мама перейшла в наступ, як Мухаммед Алі. Я забула взяти сіжки — вилетіло з голови після зустрічі з Бренданом, — а Вінні тримає свої в нічному столику, тож піднімаюсь по сходах до його спальні. Чи, краще вже сказати, нашої спальні. Штори досі заслонені, повітря затхле, мов старі шкарпетки, тож я впускаю трохи світла, відчиняю вікно, повертаюся до ліжка — і вистрибую зі шкіри, бо Вінні лежить у ліжку з таким виглядом, ніби сам усрався з переляку.
— Це я, просто я, — трохи затинаюсь. — Вибач, я-я-я-я думала, ти на роботі.
Він хапається за серце і типу як сміється, ніби підстрелений.
— Боже, Гол. Я думав, це грабіжник!
Я типу як теж сміюся:
— Ти… вдома.
— Мою зміну промахали — нова секретарка тупо безнадійна. Так що Кев подзвонив і сказав, що в мене таки вихідний.
— Супер, — кажу я. — Це круто, бо… маю для тебе сюрприз.
— Круто, люблю сюрпризи. Але поставиш перше чайник? Я зараз спущуся. Бляха, що ж це я… Кави немає — будь сонечком, піди в «Стаффу» і купи банку «Золотого помолу». Я тобі віддам гроші… ем, коли повернешся.
Я мушу спершу сказати:
— Вінні, мама про нас знає.
— А? А. — Він замислюється. — Добре. А як вона, ем…
Раптом я боюся, що він мене не захоче.
— Не дуже добре. Якщо чесно, то розбушувалася так нормально. Сказала, що нам не можна бачитись, і типу пригрозила замкнути мене в підвалі. То я й пішла. Так що…
Вінні нервово на мене дивиться, не розуміючи натяку.
— Так що можна… типу… в тебе лишитися? Принаймні на деякий час.
Вінні глитає.
— Доообре… Так. Я зрозумів. Ну. Добре.
Звучить не дуже добре.
— Вінні, це означає «так»?
— Тааак. Звісно. Так. Але зараз мені реально потрібна кава.
— Серйозно? Ой, Віне! — Полегшення, мов тепла ванна. Я його обіймаю. Він спітнілий. — Вінні, ти найкращий. Я боялася, що ти не…
— Ми ж не можемо дозволити, щоб така маленька пухнаста сексі-киця, як ти, ночувала десь під мостом, правда? Але реально, Гол, мені потрібна кава, як Дракулі — кров, так що…
Він не договорює, бо я цілую його, мого Вінні, мого хлопця, котрий був у Нью-Йорку і потискав руку Девіду Бірну, і моє кохання до нього робить вжух, ніби бойлер розігрівається, і я налягаю на нього, і ми перекочуємось на зібгану гору з ковдри, але гора ворушиться, і моя рука стягує ковдру, а там моя найкраща подруга Стелла Єрвуд. У чому мати народила. Я ніби в страшному еротичному сні, тільки це не сон.
Я просто… витріщаюся в її міжніжжя, доки вона не каже:
— Сумніваюся, що вони в нас настільки різні.
Я переводжу погляд на Вінні, котрий виглядає так, ніби щойно всрався, а тоді він здобувається на даунський жарт:
— Це не те, про що ти подумала.
Стелла, спокійна як двері, прикривається ковдрою і каже Вінні:
— Не будь дебілом. Голлі, це саме те, про що ти подумала. Ми хотіли тобі сказати, але, сама бачиш, обставини заскочили зненацька нас усіх. Суть у тому, що тебе кинули. Неприємно, але буває навіть з найкращими — ну принаймні з більшістю, так що селяві. Не хвилюйся, в морі ще багато інших Вінні. Чому б тобі не прийняти поразку і не піти? Зберегти собі трошки гідності.
Коли я припиняю плакати, то виявляю, що сиджу на холодній сходинці в дворику, оточена п’ятьма-шістьма поверхами старої цегли та вузьких сліпих вікон. З-під бруківки пробиваються бур’яни, насіння кульбаби кружляє навколо, ніби сніг у сніговій кулі. Після того як я затраснула двері будинку Вінні, ноги привели мене сюди, на задній двір Ґрейвсендської стаціонарної лікарні, де доктор Марінус позбувся моєї Міс Константін, коли мені було сім років. Я вдарила Вінні? Рухалася ніби крізь мелясу. Не могла дихати. Він перехопив моє зап’ястя, і було боляче — досі боляче, — а Стелла гавкала: «Не будь дитиною, Голлі, відвали. Це реальне життя, а не серія “Династії”!» — і я вилетіла, затраснувши передні двері, і побігла так швидко, як лише могла, куди завгодно, нікуди, кудись… Я знала, що варто зупинитись — і я розхнипаюсь, розпливуся шмаркатим желе, а тоді хтось із маминих шпигунів мене побачить і доповість, і це стане вишенькою на її торті. Бо мама мала рацію. Я любила Вінні так, ніби він частинка мене, а він любив мене так, як люблять жуйку. Виплюнув мене, коли вивітрився смак, розгорнув іншу і почав жувати її, причому не абикого, а Стеллу Єрвуд. Як він міг? Як вона могла?
Припини ревіти! Подумай про щось інше…
Голлі Сайкс і дивна фігня, частина 1. У 1976-му мені було сім років. Тоді ціле літо не було дощу, сади побуріли, і я пам’ятаю, як ми з Бренданом і мамою стояли з відрами в черзі на кінці Королівської вулиці, щоб набрати воду з колонки — настільки серйозна була посуха. Того літа почалися мої жахіття. Я чула голоси в голові. Не божевільні, не принадні, навіть не дуже страшні, принаймні не відразу… я назвала їх Радіолюдьми, бо спершу подумала, що то в сусідній кімнаті грає радіо. Але радіо в тій кімнаті ніколи не було. Найчіткіше голоси лунали вночі, але я чула їх і в школі, якщо навколо достатньо тихо, — скажімо, на контрольній. Говорили по три-чотири голоси водночас, тож я ніколи не могла розібрати, що вони кажуть. Брендан колись розказував про психічні лікарні та людей у білих халатах, тож я нікому не розповідала. Мама була вагітна Джеко, тато працював до упаду в пабі, Шерон було тільки три, а Брендан ще був пісюном. Я знала, що чути голоси — ненормально, але вони мені не шкодили, тож це була, можливо, просто одна з тих таємниць, із якими люди живуть.
Однієї ночі мені приснилось жахіття про смертоносних бджіл, котрі літали по «Капітані Марлоу», і я прокинулася спітніла. На моєму ліжку сиділа пані, котра сказала: «Не хвилюйся, Голлі, все добре», — і я відповіла: «Дякую, мам», — бо хто ж іще то міг бути? Та тоді я почула, як мама сміється на кухні, далі по коридору, — це було ще до того, як моя кімната переїхала на мансарду. Так я зрозуміла, що пані на ліжку мені просто сниться, і я ввімкнула світло, щоб це довести.
І, ясна річ, нікого там не було.
«Не бійся, — сказала пані, — але я так само справжня, як і ти».