Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 3)

— Пане, в мене через тебе мало серце не стало.

— Ти йдеш.

У Джеко такий потойбічний голос.

— Так, я йду, і це між нами. Але недалеко, не переймайся.

— Я зробив тобі сувенір, щоб ти мене не забула.

Джеко простягає мені картонний кружечок — вставку з упаковки від сиру «Дейрілі», на якій намальовано лабіринт. Джеко просто дуріє від лабіринтів: усе через ці книжки типу гри «Підземелля і Дракони», що вони з Шерон читають. Оцей, що Джеко намалював, дубово простий за його стандартами, складається з восьми чи дев’яти кіл, вписаних одне в одне.

— Візьми, — каже. — Він диявольський.

— Як на мене, не такий і поганий.

— «Диявольський» означає «сатанинський», сестричко.

— А чому твій лабіринт сатанинський?

— Присмерк слідуватиме за тобою, поки ти будеш його проходити. Якщо він тебе торкнеться, ти перестанеш існувати, так що один хибний поворот у глухий кут — кінець для тебе. Ось тому вивчи цей лабіринт напам’ять.

Боже, я й не уявляла, що в мене такий відбитий молодший брат.

— Добре. Ем… дякую, Джеко. Слухай, у мене є кілька…

Джеко бере мене за руку.

— Голлі, вивчи цей лабіринт. Зроби своєму відбитому молодшому братові послугу. Прошу.

Це мене трохи лякає.

— Пане, ви поводитесь дуже дивно.

— Пообіцяй, що вивчиш дорогу крізь нього, щоб у разі потреби ти могла знайти свій шлях у темряві. Будь ласка.

Молодші брати моїх друзів пруться від машинок «Скейлетрікс», беміксів чи «Топ Трампс». Чому саме в мене брат робить такі речі й каже слова типу «знайти свій шлях» і «диявольський»? Одному Богу відомо, як він виживе в Ґрейвсенді, якщо він ґей. Я куйовджу його волосся.

— Добре, обіцяю завчити твій лабіринт напам’ять.

Тоді Джеко обіймає мене, що дивно, бо Джеко не любить обійматися.

— Та ну, я недалеко… Ти зрозумієш, коли підростеш, і…

— Ти переїздиш до свого хлопця.

І чому я досі дивуюся?

— Так.

— Бережися, Голлі.

— Вінні класний. Коли мама змириться з цією думкою, ми знову зможемо бачитись… ну тобто ми ж бачимося з Бренданом навіть після того, як він оженився з Рут, правильно?

Але Джеко просто запихає картонку зі своїм лабіринтом глибоко в мою наплічну сумку, востаннє дивиться на мене і щезає.

Ма з’являється з кошиком барних килимків на майданчику першого поверху — так, ніби вона ні разу не чекала на мене в засідці.

— Я не блефую. Тебе покарано. Шуруй нагору. На тому тижні в тебе іспити. Час узятися за голову й нормально все повторити.

Я хапаюся за балюстраду.

— «Наш дім — наші правила», так ти казала. Добре. Я не хочу ні твоїх правил, ні твого дому, ні отримувати по обличчю, коли ти розізлишся. Ти б такого не терпіла. Що, неправда?

Мамине лице посмикується, і якщо вона зараз скаже щось нормальне, ми таки поговоримо. Але ні — вона помічає мою торбу і пирхає, ніби не може повірити, яка ж я тупа.

— Колись ти мала голову на плечах.

Тож я спускаюся на перший поверх.

Десь наді мною її голос напружується:

— А школа?

— Сама ходи, якщо школа така важлива!

— У мене, бляха, ніколи не було такої можливості, Голлі! Мені весь час треба було робити в пабі, годувати тебе, Брендана, Шерон і Джеко, одягати, посилати до школи, щоб вам не довелося все життя драяти туалети, вичищати попільнички і горбитись на роботі без вихідних.

Як горохом об стіну. Я далі йду вниз.

— Але ти йди собі. Йди. Повчись на своїх помилках. Три дні, не більше — і Ромео викине тебе к бісу. Чоловіків цікавить не твоя яскрава особистість, Голлі. Вона їм до сраки.

Я її ігнорую. З коридору бачу Шерон, яка стоїть за баром, біля полиць із соками. Вона допомагає татові поповнювати запаси, але я бачу, що вона чула. Я стримано махаю їй на прощання, вона відповідає одним зляканим помахом. З ляди пивниці відлунює татків спів, він мугикає «Ferry ‘Cross The Mersey». Краще його в це не втягувати. У присутності мами він стане на її бік. У присутності постійних клієнтів він скаже: «Шукайте собі іншого ідіота лізти в сварку двох квочок», — а вони всі покивають і пробурмотять: «Правду кажеш, Дейве». Крім того, я б не хотіла бути в домі, коли він дізнається про Вінні. Не те що мені соромно — просто не хочеться. Ньюкі сопе у своїй корзинці. «Ти найсмердючіший пес у Кенті, — кажу я йому, щоб не розплакатись, — блохастику мій». Я чухаю його за карком, відмикаю бічні двері та виходжу на провулок Марлоу. За спиною двері роблять клац.

Вулиця Західна надто яскрава й темна, ніби телик із викрученим контрастом, тож я одягаю сонцезахисні окуляри, і світ стає як уві сні — яскравіший, реальніший. Горло болить, я трохи тремчу. За мною з пабу ніхто не біжить. Добре. Повз мене гуркотить цементовоз, і від димного вітру, що тягнеться за ним, каштан трохи колихається й шелестить листям. Вдихаю теплий гудрон, смажену бараболю і тижневе сміття, що вже вивалюється з контейнерів, — прибиральники знову страйкують.

Безліч дрібних метких пташок висвистують, мов олов’яні свистульки, які дарують дітям на дні народження, ну принаймні дарували; компанія хлопців ганяє бляшанку в парку біля церкви на Кривій алеї. «Лови його! За деревом! Відпусти!» Діти. Стелла каже, що зі старших чоловіків кращі коханці: у хлопців нашого віку, каже, морозиво тане, ще поки тримаєш ріжок у руках. Лише Стелла знає про Вінні (вона була там тої першої суботи в «Чарівному автобусі»), але вона вміє зберігати таємниці. Коли вона вчила мене курити і я ригала від диму, вона не сміялась і нікому не сказала, а ще вона розповіла мені все, що треба знати про хлопців. Стелла — найкрутіша дівчина з нашої паралелі, споко.

Крива алея закручується від річки, і там я повертаю на вулицю Королівську, де мене мало не закатує в асфальт Джулі Волкотт своїм візком. Її дитина реве як недорізана, Джулі виснажена. Вона пішла зі школи, коли завагітніла. Ми з Вінні капець як бережемося, сексом без презерватива займалися тільки раз, уперше, а наука вже довела, що незаймані дівчата не вагітніють. Мені Стелла сказала.

Упоперек Королівської вулиці понатягувані вовчатники, ніби на честь Дня Незалежності Голлі Сайкс. Шотландська пані в магазині вовняних виробів поливає рослини в підвішених кошиках, містер Ґілберт, ювелір, розкладає під своїми вітринами ряди перснів, а Майк і Тодд, м’ясники, вивантажують безголову свиню з кузова вантажівки, де на гаках звисає ще з десяток туш. Біля бібліотеки групка профспілкарів із відрами збирає гроші для шахтарів на страйку, а робітники-соціалісти тримають транспаранти з написами «ВИДОБУВАТИ, А НЕ ВИЖИВАТИ» і «ТЕТЧЕР ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ РОБІТНИКАМ». Ед Брубек котить у цьому напрямку на велосипеді. Я заходжу в критий ринок, щоб він мене не побачив. Торік він переїхав у Ґрейвсенд із Манчестера: там його батька посадили за пограбування й розбійний напад. У нього немає друзів, і він ніяк не показує, що вони йому взагалі потрібні. Зазвичай у нашій школі його б уже розіп’яли, але коли шестикласник спробував до нього побикувати, Брубек перебив йому носа, тож відтоді йому дали спокій. Він проїздить, не помічаючи мене, до рами прив’язана рибальська вудка. Я рухаюсь далі. Біля ігрових аркад вуличний музикант грає на кларнеті заупокійну музику. Хтось кидає в його футляр монетку, і він перемикається на тему з «Далласа». Я доходжу до студії «Чарівний автобус» і зазираю всередину. Я шукала на літеру R — Ramones. Вінні каже, що він шукав на H: Hot, Horny і Holly¹. В задній частині крамниці — кілька вживаних гітар. Вінні вміє зіграти вступ до «Stairway To Heaven», хоча ніколи не заходить далі. Я вчитимуся грати на Віновій гітарі, поки він буде на роботі. Ми з Віном можемо заснувати гурт. Чом би й ні? Тіна Веймаус — дівчина, і вона басистка в Talking Heads. Уявляю собі лице мами, коли вона така каже: «Вона мені більше не донька», — а тоді бачить мене в «Top of the Pops»². Мамця має одну проблему: вона ніколи нікого не любила так сильно, як любимося ми з Віном. Звичайно, вони з татом нормально ладнають, хоча її рідня з Корка ніколи не схвалювала те, що він не ірландець і не католик. Мої старші кузини з Ірландії любили розповідати, що мама встигла завагітніти від тата Бренданом до того, як вони одружились, але зараз вони одружені вже двадцять п’ять років, це непогана дистанція, мабуть, але все одно — в мами немає цього крутого зв’язку з татом, як у мене з Віном. Стелла каже, що ми з Віном — споріднені душі. Вона каже: очевидно, що ми створені одне для одного.

Біля банку «НатВест» на вулиці Мілтона я стикаюся з Бренданом. Загельоване назад волосся, краватка в турецький огірок, закинутий на плече блейзер — можна подумати, що він був у Школі красунчиків, а не в офісі Стотта і Конвея. Старші сестри моїх подруг його облизувати готові — дайте відерце, проблююся. Він одружився з Рут, донькою його начальника, містера Конвея, в ратуші, з блискучим бенкетом у заміському клубі «Чосер». Я не була дружкою, бо не ношу сукні, особливо такі, в яких стаєш схожою на колекційну фігурку «Звіяних вітром», так що цим усім займалися Шерон і небоги Рут, і поприїжджало купа наших родичів із Корка. Брендан — матусин хлопчик, а Ма — Брендасикова матуся. Пізніше вони обквокчуть кожну деталь того, що я зараз говорю.

— Доброго ранку, — кажу йому. — Шо як?

— Не скаржуся. В «Капітані» усе добре?

— Чудово. Мама нині аж сяє від щастя.

— Та? — Брендан збентежено всміхається. — Як так?