Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 2)

Якщо сумніваєшся, вдавай невинну.

— Про що саме?

Її очі зімружуються до щілинок.

— Коли ти прийшла додому?

— Ну добре, я трошки запізнилася, вибач.

— Дві години — це не «трошки запізнилася». Де ти була?

Я жую пластівці.

— У Стелли. Забула про час.

— О, це цікаво, дуже-дуже цікаво. О десятій я подзвонила до Стеллиної мами, аби з’ясувати, де ти, в біса, є, і знаєш що? Ти пішла ще перед восьмою. То хто бреше, Голлі? Ти чи вона?

Чорт.

— Після Стелли я ще пішла гуляти.

— І куди ж ти догуляла?

Я відточую кожне слово.

— Ну, понад річку.

— І ця твоя маленька прогулянка була за течією чи проти?

Я дозволяю тиші перетривати.

— А яка різниця?

З телевізора лунає якийсь мультяшний вибух. Мама каже моїй сестрі:

— Шерон, вимкни це і зачини за собою двері.

— Це нечесно! Ти ж свариш Голлі.

— Зараз же. І ти теж, Джеко, я хочу…

Але Джеко вже й сам здимів. Коли Шерон пішла, мама знову переходить у наступ:

— І ти ото «гуляла» геть сама?

Звідки це паскудне відчуття, що вона заганяє мене в пастку?

— Ага.

— І як далеко ти зайшла в цій своїй «прогулянці», сама-саменька?

— Ну… тобі в милях чи кілометрах?

— Може, ця прогуляночка завела тебе на Павичеву вулицю, додому до такого собі Вінсента Костелло?

Кухня ніби пливе, а у вікні з ессекського боку річки схематичний чоловічок знімає свій велосипед з порома.

— Що, язика проковтнула? Дозволь освіжити твою пам’ять: учора, десята вечора, ти опускаєш ролети вітальні, переднє вікно, на тобі футболка і мало що крім неї.

Так, я справді спускалася взяти Вінні лаґер. Так, я опустила ролети у вітальні. Так, хтось пройшов повз. Розслабся, сказала я собі. Які шанси, що якась випадкова людина мене впізнає? Мама розраховує, що я дам слабину, але я не даю.

— Ти губиш свій талант за баром, ма. Тобі би шпигувати для МІ-5.

Мама обдаровує мене Зневажливим Поглядом Кет Сайкс.

— Скільки йому років?

Тепер я схрещую руки.

— Не твоє діло.

Мамині очі знову стають щілинками.

— По ходу, двадцять чотири.

— Якщо ти вже знаєш, то нащо питати?

— Бо коли чоловікові двадцять чотири і в нього стосунки з п’ятнадцятирічною школяркою — це незаконно. Він може сісти.

— Мені буде шістнадцять у вересні, а ще мені здається, що поліція Кенту має важливіші справи. Я вже достатньо доросла, щоб самостійно приймати рішення про свої стосунки.

Мама закурює червону «мальборо». Я б зараз убила за цигарку.

— Коли я скажу твоєму татові, він із цього Костелло живцем шкуру спустить.

Звісно, татові час від часу доводиться випроваджувати буйних бормотологів зі свого пабу, всім власникам закладів час від часу доводиться, але він явно не з живодерів.

— Брендану було п’ятнадцять років, коли він зустрічався з Менді Фрай, і якщо ти думаєш, що вони просто тримались за ручки на гойдалках, — помиляєшся. І щось я не пригадую, аби їм хтось погрожував тюрмою.

Вона вимовляє чітко, ніби я дебілка:

— У — хлопців — це — інакше.

Я пирхаю, мовляв, просто не віриться, що я це чую.

— Голлі, я тобі кажу, наступного разу ти побачишся з цим… продавцем машин тільки через мій труп.

— Ні, мам, я буду бачитися, з ким, курва, захочу!

— Нові правила. — Мама гасить недопалок. — Я відвожу тебе до школи і забираю назад у фургоні. Ти ні на крок не виходиш із дому без мене, тата, Брендана чи Рут. Якщо я бодай занюхаю цього розбесника в нашому районі, то відразу побіжу в поліцію писати заяву — так, побіжу, поможи мені Господи. І — і — подзвоню до його працедавця й розповім, що його робітник зваблює неповнолітніх школярок.

Довгі, жирні секунди пропливають, поки ця інформація всотується в мене.

Вентилі на моєму мокрому місці починають повертатись, але, фіг там, я не заплачу перед місіс Гітлер, не дочекається.

— Ми не в Саудівській Аравії! Ти не можеш мене просто замкнути!

— Живеш у нашому домі — живи за нашими правилами. Коли я була твого віку…

— Так, так, у тебе було двадцять братів, тридцять сестер, сорок дідусів і п’ятдесят акрів бараболі, яку копати не перекопати, бо так-во то виглідало житє в старій їбаній Ірляндії, але ми в Англії, ма, в Англії! Надворі вісімдесяті, і якщо життя було таке заїбисте на тих багнах у Західному Корку, чого ти взагалі зайобувалась тим, щоб переїхати…

Лясь! Ляпас по лівій щоці.

Ми дивимось одна на одну: я дрижу від шоку, а мама лютіша, ніж я будь-коли бачила, і — здається — знає, що цим ударом вона зламала те, чого вже ніколи не полагодити. Я виходжу з кімнати мовчки, ніби щойно виграла суперечку.

Я плачу хіба трошки, та й то це плач від шоку, не реву, а коли закінчую плакати — підходжу до дзеркала. Очі трошки підпухли, але це можна вирішити підводкою… квацьнути помадою, махнути рум’янами… Готово. Дівчина в дзеркалі — жінка, з підстриженим чорним волоссям, у футболці «Quadrophenia» і в чорних джинсах.

— У мене для тебе новини, — каже жінка. — Сьогодні ти переїжджаєш до Вінні.

Я починаю перелічувати причини, чому ні, і зупиняюся.

— Так, — погоджуюсь я, водночас пустотлива і спокійна.

Зі школи я теж піду. Просто зараз. Літні канікули однаково настануть швидше, ніж шкільний інспектор устигне перднути, у вересні мені шістнадцять, а тоді поцілуйте мене в дупу, середня загальноосвітня школа «Віндмілл Гілл». Чи мені слабо?

Не слабо. То пакуй речі. Що пакувати? Все, що вміститься в мою велику заплічну торбу. Трусики, ліфчики, футболки, бомбер; косметичка і пуделко «Оксо» з браслетами й намистами. Зубна щітка і жменя тампонів — у мене невеличка затримка, тому місячні мали б початися буквально з години на годину. Гроші. Я нарахувала 13 фунтів 85 пенні заощаджень монетами й паперовими. Ще 80 фунтів на ощадній книжці TSB. Вінні не вимагатиме в мене комірного, та я наступного тижня пошукаю собі роботу. Нянькою, касиркою, офіціанткою — є купа варіантів підзаробити кілька фунтів. А що робити з платівками? Я не можу забрати цілу колекцію на Павичеву прямо зараз, а мама цілком здатна просто з принципу взяти й віднести їх усі в «Оксфам», тож я беру тільки «Fear of Music», дбайливо загортаю у свій бомбер і запихаю в торбу так, щоб не погнулась. Решту ховаю під незакріпленою мостиною, це тимчасово, але, відкочуючи килим назад, я лякаюся, як ніколи в житті: Джеко дивиться на мене з дверей. Він досі у своїй піжамі з «Thunderbirds» та в домашніх капцях.

Я кажу йому: