Дэвид Митчелл – Кістяні годинники (страница 1)
Видавництво «Жорж»
2022
ISBN 978-617-8023-29-4 (epub)
Жодну з частин цього видання
не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва
Електронна версія зроблена за виданням:
First published in Great Britain in 2014 by Sceptre
An imprint of Hodder & Stoughton An Hachette UK company
Мітчелл, Девід
М67 Кістяні годинники / Девід Мітчелл; пер. з англ. К. Дудки, О. Українця. — Харків: Вид-во «Жорж», 2022. — 624 с.
ISBN 978-617-8023-11-9
Після бурхливої сварки з матір’ю Голлі Сайкс назавжди зачиняє двері батьківського дому і свого минулого життя. Але вона — не просто вперта підлітка-бунтарка. В дитинстві з Голлі траплялася «дивна фігня», як-от голоси Радіолюдей у голові. І хоча її начебто «вилікували», таємниця одного втраченого пам’яттю вікенду нагадуватиме про себе кожне десятиліття — від буремних 1980-х і до апокаліптичних 2040-х, — впливаючи на людей, яких вона так любить, і навіть тих, хто ще не народився.
Амбіційний магістрант політології з Кембриджу, військовий репортер, відомий письменник — усі вони відіграють певні ролі не тільки в житті Голлі Сайкс, але й у химерній війні за душі кістяних годинників.
УДК 821.111
Copyright © David Mitchell, 2014
Illustrations © Neal Murren, 2014
© ТОВ «Видавництво «Жорж», 2022
Усі права застережено
Гарячiнь. 1984
30 червня
Я розсуваю нарозпаш штори в спальні, і ось за ними спрагле небо, широка річка, заповнена кораблями, човнами і баржами, але я думаю про шоколадні очі Вінні, про шампунь, що стікає спиною Вінні, про намистини поту на плечах Вінні та про делікатний сміх Вінні, і моє серце вже божеволіє, господи, якби ж я прокидалась у кімнаті Вінні на Павичевій вулиці, а не в моїй власній дурнуватій спальні. Учора ввечері слова ніби самі сказалися: «Боже, Вінні, я справді тебе кохаю», — і Вінні видихнув хмару диму та, імітуючи голос принца Чарльза, мовив: «Потрібно зауважити, що з тобою теж страшенно добре проводити час, Голлі Сайкс», — і я мало не впісялася від сміху, хоч мене трохи роздратувало, що він не відповів: «Я теж тебе кохаю». Це якщо чесно. Але все одно, хлопці поводяться дуже тупо, якщо їм треба щось приховати, — це в кожному журналі написано. Якби ж я могла йому подзвонити просто зараз. Якби ж хтось придумав телефон, через який можна говорити з ким завгодно і коли завгодно. Він би саме їхав на своєму «нортоні» на роботу в Рочестер, на ньому була б косуха зі срібними заклепками, що складаються в напис «LED ZEP». Хоч би вже швидше вересень, коли мені буде шістнадцять і він забере мене звідси на своєму «нортоні».
Хтось грюкає дверцятами буфета внизу.
Ма. Ніхто більше так дверцятами грюкати не наважується.
«Думаєш, вона здогадалася?» — питає здавлений голос.
Ні. Ми з Вінні були обережні, аж занадто.
Просто в неї, в моєї мами, клімакс. Так.
На моєму програвачі «Fear of Music» Talking Heads, я опускаю голку. Вінні купив мені цей вініл наступної суботи після того, як ми зустрілися в студії «Чарівний автобус». Це розкішна платівка. Мені подобаються «Heaven» та «Memories Can’t Wait», але там немає жодної слабкої композиції. Вінні бував у Нью-Йорку і реально бачив Talking Heads наживо. Його дружбан Ден був охоронцем, після концерту провів Вінні за лаштунки, і він затусив із Девідом Бірном і рештою гурту. Якщо наступного року він ще раз поїде на концерт, то візьме мене з собою. Я вдягаюся, відшукуючи на шкірі кожен слід від укусів, жалкую, що не зможу поїхати до Вінні сьогодні, але він зустрічається з друзями в Дуврі. Чоловіки ненавидять, коли жінки починають їх ревнувати, тож я вдаю байдужу. Моя найкраща подруга Стелла поїхала в Лондон поритися в секондах Кемдена. Мама каже, я ще замолода, щоб їхати в Лондон без дорослих, тому Стелла взяла Елі Джессоп. Нині моя найбільша розвага — поприбирати в барі, щоб заробити свої кишенькові три фунти. Рада, аж скачу. Тоді треба підготуватись до іспитів на наступний тиждень. Та моя б воля — я б здала чисті аркуші, ще й навздогін сказала б школі, куди їй засунути піфагорові трикутники разом з «Володарем мух» і життєвим циклом черв’яків. А що, я б могла.
Та. Можна так і зробити.
Унизу, на кухні, атмосфера ніби в Антарктиді.
— Добранок, — кажу я, але тільки Джеко підводить погляд зі свого крісла біля вікна, де він щось малює.
Шерон у вітальні, дивиться мультик. Тато внизу, в коридорі, говорить із кур’єром: перед нашим пабом гуркоче вантажівка броварні. Мама нарізає яблука кубиками, не говорить зі мною. Я мала б сказати щось таке: «Що сталося, мам, що я зробила не так?», — але гори воно синім полум’ям. Очевидно, вона помітила, що вчора я повернулась пізно, але хай вона перша про це заговорить. Я заливаю свої пластівці молоком і несу тарілку до столу. Мама брязкає кришкою по пательні й теж підходить.
— Так. Ти нічого не хочеш мені сказати?
— І тобі доброго ранку, мам. Знову спекотно сьогодні.
— Ти нічого не хочеш мені сказати, юна леді?