Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 79)
Він засміявся.
— Звиняй. Як усе минуло? До речі, якщо вже розмовляти далі, то тобі, мабуть, варто завести мотор і вдатися до трюку з телефоном.
Вона ввімкнула машину.
— А вони не могли б подумати, що я не тримаю мобільного в руках?
— У тебе нема навушників на голові, а їдеш ти в машині 1992 року випуску.
Рейчел приклала до вуха телефон.
— Твоє зверху.
— У банку знайшовся кріт?
Рейчел виїхала з паркувального місця й повернула до виходу.
— Важко сказати. У почекальні була дівчина, щодо якої я досі не впевнена.
— Як щодо стоянки?
— Один чувак у машині в зоні для працівників. Не могла зрозуміти, стежить він за нами чи ні.
Рейчел дісталася дороги.
— Звертай праворуч, — велів Браян.
Вони поїхали по некрутому підйому, а тоді проминули скупчення дощатих будинків — здебільшого червоних, подекуди блакитних, хоча решта вже полиняли і стали буро-сірі, як старі бейсбольні м’ячі. Проїхавши повз будинки, вони дісталися прямої дороги між двома пасовиськами, що тягнулися по кілька миль. Таке блакитне небо, яке здіймалося перед Рейчел тепер, вона досі бачила лиш у снах і старих кольорових фільмах. У південно-східному його кутку збиралося скупчення білих хмар, але воно не кидало тіні на поля. Рейчел розуміла, чому Браян обрав цю дорогу: там багато миль не траплялося перехресть. Виглядало на те, що перед ними залишки джонстонської фермерської громади.
— Ну що? — сказав Браян десь за дві милі.
— Що — «ну що»? — Вона чомусь розсміялася.
— Бачиш щось у дзеркалі заднього огляду?
Рейчел поглянула вгору. Дорога позаду неї була голою сталевою стрічкою.
— Ні.
— Як далеко назад ти бачиш?
— Гадаю, десь на дві милі.
Хвилину по тому він сказав:
— А тепер?
Вона глянула ще раз.
— Нічого. Нікого.
— Рейчел.
— Браяне.
— Рейчел, — повторив він.
— Браяне…
Він сів позаду, і його лице розпливлося в усмішці, що ледве вмістилася в автівці.
— Як ти сприймаєш себе сьогодні? — запитав він. — Просто зараз? Вельми хріново чи вельми класно?
Рейчел зазирнула йому в очі у дзеркалі заднього огляду й вирішила, що в неї такий самий збуджений погляд, як у нього.
— Я почуваюся…
— Скажи це.
— Вельми класно.
Він плеснув у долоні й радісно гукнув.
Вона газонула, вдарила по даху та заволала.
За десять хвилин по тому вони дісталися ще одного невеликого торговельного пасажу. Перш ніж в’їхати туди, Рейчел оглянула його; там була пошта, кафе із сендвічами, крамниця алкогольних напоїв, магазин «Маршаллс» і пральня самообслуговування.
— Що ми тут робимо? — Браян придивився до низьких будівель. Усі вони були сірі — тільки «Маршаллс» білів, поступово линяючи до блідо-жовтого.
— Мені треба швидко зробити одну справу.
— Зараз?
Вона кивнула.
— Рейчел, — сказав він із мимовільною зверхністю в голосі, — нам ніколи…
— Сваритися? — запитала вона. — Я згодна. Зараз повернуся.
Вона залишила ключ у запалюванні, а сумочку, яку винесла з банку, — біля ніг Браяна. У «Маршаллс» вона за десять хвилин перевдягнулася з костюма Ніколь Росовіч у джинси, футболку журавлинового кольору з трикутним викотом і чорний кашеміровий кардиган. Передала касирові ярлики, поклала своє попереднє вбрання до поліетиленового кулька з магазину, розплатилася й пішла.
Браян побачив, як вона вийшла, і надумав сісти, але тут спохмурнів: Рейчел помахала йому рукою, загнувши один палець, і подалася на пошту.
Вийшла вона п’ять хвилин по тому. Коли вона сіла за кермо, Браян видавався набагато блідішим. А ще — меншим і трохи нездоровим. Її сумочка досі лежала біля його ніг, але він явно в ній попорпався: із неї визирав стосик банкнот.
— Ти попорпався в моїй сумочці, — промовила вона. — От і довіряй тобі після цього.
— Довіряти? — Слово прозвучало різко й високо, наче Браян гикнув. — Там нема мого паспорта. І твого теж.
— Ні.
— То де вони?
— Мій у мене, — запевнила його Рейчел.
— Чудово.
— Я теж так думаю.
— Рейчел.
— Браяне.
Він заговорив мало не пошепки:
— Де мій паспорт, бляха-муха?!
Вона сягнула в пакет «Маршаллс» і дістала транспортну етикетку, яку передала Браянові.
Він розгладив її на стегні й витріщився на неї.
— Що це?
— Транспортна етикетка. «Ґлобал Експресс». Гарантовано поштовою службою США. Отам, у верхньому правому куті, твій трекінговий номер.
— Бачу, — сказав Браян. — А ще бачу, що ти переслала його собі до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі.
Вона кивнула.