Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 78)
А Браян їй так його й не назвав.
Як можна годинами вчити людину підробляти підпис, тижнями, якщо не місяцями, готуватися до найгіршого сценарію, робити фальшиві посвідчення, фальшиві закордонні паспорти, обирати ідеальний банк… і все одно не назвати, блін, своїй дружині номера самої сейфової комірки?!
Чоловіки.
— …Якщо ви хочете усамітнитися.
Менні звертався до неї. Рейчел слідом за ним поглянула на чорні двері ліворуч від себе.
— Ви користувалися кімнатою для усамітнення, коли були тут востаннє?
— Ні, — мимоволі відповіла вона. — Не користувалася.
— Сьогодні вона вам знадобиться?
— Так.
Тут, напевно, було шістсот комірок. І це все — на маленьке поселення колишніх фермерів? Що туди кладуть — рецепти персикового коблера? Татів годинник «Таймекс»?
— Добре, — сказав Менні.
— Добре.
Він підвів її до середньої стіни. Вона сягнула у свою сумочку по ключ. Узяла його вказівним і великим пальцями й намацала на ньому цифри. Опустила його на долоню — 865, — тимчасом як Менні вставив у дверцята комірки під номером 865 власний ключ. Рейчел вставила свій ключ у другий замок, і вони повернули їх одночасно. Він витягнув комірку й поклав на ліве передпліччя.
— Ви сказали, що вам знадобиться усамітнення?
— Так.
Менні показав на двері самим лише підборіддям, і Рейчел відчинила їх. У крихітній кімнатці за ними не було нічого, крім чотирьох сталевих стін, столу, двох стільців і тонких білих променів від заглиблених світильників.
Менні поставив комірку на стіл. Поглянув просто на Рейчел, стоячи за якихось кілька дюймів від неї, і вона усвідомила, що цей гад насправді сподівається на якийсь «момент», наче його чари такі всепереможні та знадливі, що жінки в його присутності просто не можуть не поводитись як порнозірки.
— Вийду за кілька хвилин.
Вона пройшла на той бік столу та скинула з плеча сумку.
— Звісно, звісно. Побачимося за дверима.
Рейчел навіть не показала, що чула Менні, і озирнулась аж тоді, коли він зачинив за собою двері.
Вона відчинила комірку.
Усередині, як і було обіцяно, лежала сумка-месенджер, із якою Браян на її очах увійшов до банку чотири дні тому. Невже це було так недавно? Їй здавалося, що відтоді минула тисяча років.
Рейчел висмикнула сумку з вузької комірки та взяла за ручки, поки вона розкручувалася. Гроші лежали вгорі, як і обіцяв Браян: стоси банкнот у сто доларів, а в одному випадку — в тисячу, охайно скріплені ґумками. Вона переклала їх до своєї сумочки. Залишилося тільки шість закордонних паспортів.
Вона сягнула всередину, витягнула їх, і в її роті опинилося трохи жовчі та блювотиння: вона побачила, що паспортів лише п’ять.
Ні.
Ні, ні, ні, ні.
Вона заблагала до заглиблених світильників і холодних сталевих стін: «Ні, прошу. Не чиніть зі мною так. Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли я зайшла так далеко. Будь ласка».
«Стримуй себе, Рейчел. Перш ніж геть зневіритися, поглянь на паспорти».
Вона розгорнула перший — на неї звідти визирнуло Браянове обличчя. Там був і останній його псевдонім: «Г’юїтт, Тімоті».
Розгорнула наступний — Калебів. Його псевдонімом було «Бранч, Сет».
Із дрожем у руках Рейчел потягнулася до третього паспорта. Вони трусилися так сильно, що їй довелося зупинитися на мить, стиснути їх у кулаки, а тоді стиснути кулаки докупи й дихати, дихати, дихати.
Вона розгорнула третій паспорт і спершу побачила ім’я: «Кармайкл, Ліндсі».
А тоді — фотографію.
Ніколь Алден.
Розгорнула четвертий паспорт: «Бранч, Кійоко». Звідти на неї дивилася Хая. Розгорнула п’ятий і останній — на дитину.
Рейчел не закричала, не почала жбурлятися предметами й не перекинула стільця.
Вона сіла на підлогу, приклала долоні до очей і вдивилась у пітьму себе самої.
«Я все життя тільки спостерігала, — думала вона. — Не діяла на жодному кроці свого шляху, а виправдовувала свою бездіяльність, кажучи, що моя справа — бути свідком. Але насправді я просто обирала не діяти.
Дотепер.
І ось до чого це мене довело. Я сама. А далі помру. Все інше — мішура. Обгортковий папір. Продажі й маркетинг».
Вона знайшла на дні своєї сумочки, за стосами грошей, пачку паперових хустинок і витерла кількома обличчя. Несподівано зрозуміла, що дивиться всередину сумки, де ліворуч лежать гроші, а праворуч — її ключі, її гаманець, пістолет.
І дивлячись на неї — десять хвилин чи одну хвилину, вона гадки не мала, — Рейчел кінець кінцем зрозуміла, що ніколи не зможе наставити пістолет на нього чи вдруге натиснути на спусковий гачок. Їй не ставало на це духу.
Вона його відпустить.
Без закордонного паспорта — хай Браян іде в сраку, цей документ залишиться тут — і без грошей, бо їх вона забере собі.
Та вбити його вона не могла.
А чому?
Тому що вона його кохала, хай допоможе їй Господь. Чи принаймні кохала його ілюзорний образ. Принаймні його. Ілюзію того, які почуття він у неї викликав. І не лише у фальшивому щасті їхнього шлюбу, а й навіть у ці останні кілька днів. Браянова брехня була їй симпатичніша за правду всього іншого в її житті.
Рейчел поклала пачку хустинок назад у сумочку, насунула на неї стос грошей, а тоді помітила, як зблиснув синій вініл. Він вислизнув між двома стосиками банкнот, наче картка, якою підрізають колоду.
Вона витягнула його з сумочки. То був закордонний паспорт США.
Рейчел розгорнула його.
Звідти на неї дивилось її власне обличчя — одна із фотографій, знятих тієї дощової суботи в «Ґаллерія-Молл» три тижні тому. Обличчя жінки, яка старанно намагалася видаватися сильною, та ще не досягла цього стану.
Однак вона старалася.
Рейчел поклала в сумочку всі шість паспортів разом із грішми й вийшла з кімнати.
34
Танець
Виходячи з банку, Рейчел ізнову пошукала жінку з тату на шиї та ідеальною поставою, але якщо вона й перебувала в будівлі, то Рейчел її видно не було. Зробивши поворот відразу за почекальнею, вона побачила, як Менні за вікном каси розмовляє з Ешлі, схиливши підборіддя до її плеча. Коли вона повернула ліворуч біля дверей, вони обоє підвели погляд, а Менні розкрив рота, наче зібрався гукнути їй услід, але вона вийшла через парадні двері на стоянку.
Тепер у Рейчел був ідеальний ракурс для спостереження за машинами під деревом, та й сонце грало їй на руку. Із чотирьох автівок, що залишились, явно була зайнята тільки одна. То був «шевроле», який заїхав на своє місце заднім ходом: за його кермом сидів якийсь чоловік. Тінь досі була надто сильна, щоб його риси можна було розгледіти, та голова там однозначно була чоловіча: ніби обтесана на маківці та в районі щелепи, вуха завбільшки з гаманці для монет. Нащо він приїхав, було незрозуміло: чи то хотів її вбити, чи то хотів за нею постежити, чи то просто був менеджером середньої ланки й косив від роботи, чи то зняв проститутку, яка тепер робила йому мінет, чи то був продавцем із іншого міста й зарано приїхав на зустріч, щоб уникнути затору, який стояв на магістралі I-95 у Провіденсі від восьмої до десятої.
Ідучи між автівкою «працівника місяця» і фургоном, припаркованим на місці для інвалідів, Рейчел дивилася просто поперед себе. Фургон також припаркувався заднім ходом; його відсувні двері тепер опинилися біля її лівого плеча, і вона уявила, як вони шумно відчиняються, з них тягнуться чиїсь руки й затягують її всередину.
Рейчел проминула фургон, і до неї праворуч під’їхав довгий чорний позашляховик. Вона з дивовижно відстороненим зачудуванням подивилась, як опустилося тоноване водійське вікно в машині і водій просунув руку в отвір, перш ніж вікно остаточно опустилось у дверну щілину. Водій був одягнений у темний костюм, а на одному його зап’ястку визирав манжет білої сорочки. Рейчел не додумалася сягнути в сумочку по пістолет чи бодай забігти за фургон, аби сховатися, перш ніж його рука остаточно висунулася. Тримаючи між вказівним і середнім пальцями сигарету та притиснувши голову до підголівника, він щедро пихнув димом. Водій на ходу обдарував Рейчел лінивою усмішкою, неначе кажучи: «Головне в житті — маленькі задоволення, хіба не так?»
Коли він прокотився повз Рейчел, вона засунула руку в сумочку, зняла P380 із запобіжника і, не прибираючи з нього руки, дійшла до «рейндж-ровера». Відчинила лівицею дверцята й залізла всередину. Поклала сумочку на переднє пасажирське сидіння, а знятий із запобіжника пістолет — на консоль поряд із собою, так і не прибравши пальця зі спускового гачка.
— Ти ще тут? — спитала вона.
— Відсвяткував кілька днів народження, поки тебе не було, — м’яко озвався Браян. — Якого хріна ти так довго?
— Та невже? — Вона прибрала палець із гачка, знову поставила пістолет на запобіжник і поклала його між своїм сидінням і консоллю. — Оце так ти мене вітаєш?
— Господи, сонце, ти прекрасна. Це якась обнова? А ще ти, здається, схудла на кілька фунтів. Щоправда, ти цього ніколи не потребувала.
— Іди в сраку, — промовила Рейчел і з подивом почула, як захихотіла після цього.