Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 77)
«Рейчел, хто передає з покоління в покоління сейфову комірку?»
Вона знову позирнула на дівчину й побачила, що та дивиться просто на неї. Дівчина всміхнулася Рейчел (Підтверджуючи її думку? Торжествуючи? Просто показуючи, що її помітили?) і повернулася до свого ідіотського журналу.
Відчинилися брунатні двері, і на порозі зупинився Манфред Торп у світлій сорочці в тонку смужку, вузькій червоній краватці й темних ділових штанях. Як і казав Браян, він здавався доволі спортивним. Мав темне волосся і темні очі, які їй не сподобались: у них були важкі повіки, хоча, можливо, в нього просто були трохи завеликі для його обличчя очниці. Він поглянув на двох жінок у своїй почекальні й заговорив:
— Міс… — Глипнув на клаптик паперу. — Міс Росовіч?
Рейчел підвелася та пригладила ззаду спідницю, думаючи: «Гаразд, тоді кого, нахрін, чекає
Коли Манфред Торп провів Рейчел до кабінету, вона потиснула йому руку. Він зачинив за нею двері, і вона уявила, як дівчина в почекальні сягає рукою в сумочку, бере мобільний і пише Недові чи Ларсові повідомлення: «Вона в банку».
Якщо Нед і Ларс стежать за стоянкою з однієї з автівок під величезним цукровим кленом, то тепер вони обшукають стоянку. Браяна вони знайдуть доволі просто: лежати на задньому сидінні машини під полотном не зовсім безпечно. Хтось із них відчинить дверцята, приставить до Браянового чола дуло того глушника і «лясь!» — оббризкає його мізками заднє сидіння. Тоді їм залишиться хіба що почекати, коли Рейчел вийде з банку.
«Ні, ні, Рейчел». Браян знадобиться їм живим, щоб переказати гроші назад на їхній рахунок. Тож Браяна вони не вб’ють.
Але навіщо їм потрібна вона?
— То чим я можу вам допомогти?
Манфред якось чудно дивився на неї, чекаючи, коли вона заговорить.
— Мені потрібен доступ до моєї сейфової комірки.
Він висунув одну шухляду.
— Ну, звісно. Можна, будь ласка, ваші водійські права?
Вона відкрила сумочку й попорпалася в пошуках гаманця. Дістала гаманець. Відкрила. Витягнула фальшиві права й передала йому через стіл.
Манфред на них і не глянув — надто вже захопився її зовнішністю. Щодо його очей вона не помилилася: вони були якщо не жорстокі, то вже точно безсердечні й самозакохані. Він жодного разу не думав про себе та про своє місце у світі не в позитивному ключі.
— Ми вже зустрічалися? — спитав він.
— Я цілком певна, що так, — сказала вона. — Ми із чоловіком орендували цю комірку місяців із шість тому.
Він натиснув на кілька клавіш і поглянув на монітор.
— Це було п’ять місяців тому.
«Як я і сказала, падлюко, — подумала вона, — місяців із шість тому».
— І ви маєте право повного доступу.
Знов удар по клавіатурі.
— Отже, якщо все в порядку, ми можемо провести вас туди.
Він підніс її права до екрана — мабуть, зіставляв підписи, подумала вона, — і примружив очі. Відкинувся на спинку крісла й від’їхав на ньому на дюйм чи два назад. Позирнув на Рейчел, тоді знову на екран, а тоді вниз, на права, які тримав у руці.
У неї стиснулося горло.
А за ним — носові канали.
Кисень перестав надходити й виходити.
У кабінеті було недоречно спекотно, неначе він стояв на вузькому сланцевому виступі над жерлом активного вулкана.
Манфред упустив її права на підлогу.
Схилився набік, не встаючи зі стільця, підняв їх і обтрусив об коліно. Потягнувся до телефона, і Рейчел подумала: може, дістати із сумочки пістолет, наставити його через стіл на нього й наказати йому негайно, хай йому біс, провести її до сраної сейфової комірки?
У якому світі цей сценарій має щасливий кінець, вона гадки не мала.
— Ніколь, — промовив він, тримаючи в руці телефон.
Вона несподівано для самої себе озвалася:
— М-м?
— Ніколь Росовіч.
Рейчел усвідомила, що дуже сильно втягнула до рота нижню губу — мабуть, здавалося, ніби вона заразом втягнула в себе підборіддя. Роззявила рота й поглянула через стіл на Манфреда, чекаючи.
Він знизав плечима.
— Класне ім’я. Звучить гарно, жорстко. — Натиснув на телефоні якусь кнопку. — Спортом займаєтеся?
Вона всміхнулася.
— Пілатесом.
— Воно й видно. — Він заговорив у телефон: — Еш, принеси ключі до кабінету. — Завершив виклик. Повернув їй права. — Мають бути за хвилинку.
Її тіло охопило таке полегшення, наче в неї почав спадати жар, але тут Манфред сягнув у шухляду й мовив:
— Ви тільки підпишіться швиденько.
Він посунув до неї по столі картку для зразка підпису.
— Ви досі ними користуєтеся? — невимушено спитала вона.
— Користуватимемося, допоки старий буде з нами. — Манфред звів очі до стелі. — І дякувати Богові, він з нами, як я повторюю щодня.
— Ну, він усе це створив.
— Він цього не створив. Мій дід створив. Він просто… — Його голос затих. — Байдуже. — Він відстебнув від кишені сорочки ручку
На щастя, вона ще не поклала прав назад у гаманець. Вони лежали на столі біля її ліктя. Минулої ночі вона завдяки двогодинному тренуванню дізналася: навіть коли підпис не догори дриґом —
«Мене достатньо».
Рейчел поглянула на права, уважно придивляючись до підпису, і приставила кінчик ручки до картки для підпису. Коли вона дійшла до середини підпису, позаду неї розчахнулися двері.
Вона не озирнулась, а дописала.
Ешлі підійшла до Манфредового боку столу й передала чоловікові кільце з ключами. Залишившись поруч із ним, вона поглянула на Рейчел — згори вниз, так, наче знала, що звати її не Ніколь, наче бачила заколки, що тримали її перуку.
Манфред перебирав ключі на кільці, доки не знайшов той, який хотів. Зауважив, що поруч із ним стоїть Ешлі.
— У тебе перерва?
— Тобто, Менні?
— Дякую за ключі, та нам ще треба керувати банком.
Ешлі всміхнулась йому так, що Рейчел зрозуміла, що він заплатить за це згодом, а також зрозуміла, що вони трахаються, а це може й не бути новиною для дружини з порожнім обличчям, що виднілася на фотографіях, але, напевно, буде новиною для двох сповнених надій пухкеньких хлопчиків на тих-таки знімках. Коли Ешлі пішла, Рейчел вирішила, що Менні зраджує дружину через її внутрішню порожнечу, але синів зраджує через те, що вони гладкі. «А ти цього й не знаєш, так, сучий ти сину?! Бо в тобі немає порядності. Тому обітниці — ті, які ти приніс у церкві чи мусив принести самому собі, — не значать нічого».
Він і не позирнув на картку для підпису, перш ніж вийти з-за столу.
— Тоді ходімо, так?
Коли вони вийшли з кабінету, дівчини в почекальні вже не було. Може, вона чекала на хлопця чи подружку? Вони домовилися зустрітися тут, бо її коханій людині треба було владнати якісь банківські справи, перш ніж вони змогли б зайти до «Чиліз» через дорогу. У банку її вже не було — принаймні в тій його частині, яку бачила Рейчел. Отже, все ясно: з нею зустрівся хлопець чи подружка і тепер вони замовляють курку «текіла-лайм» через дорогу.
Або сценарій номер два: вона розпізнала Рейчел, написала Недові, Ларсові чи комусь такому, як вони, а тепер їде додому з обґрунтованим запереченням у кишені на той випадок, якщо поліціянти раптом почнуть її розпитувати про жінку в білявій перуці, вбиту на автостоянці цього ранку десь о чверть на одинадцяту.
Менні зупинився перед дверима сховища заввишки вісім футів. Наблизився до клавіатури й натиснув на ній кілька цифр. Відступив на крок ліворуч і притиснув великий палець до іншої панелі. Двері сховища клацнули й відчинилися. Він відсунув їх назад. Тепер перед ними були ворота. Менні відімкнув їх ключами зі свого кільця, а тоді провів Рейчел у сховище.
Вони зупинилися там, в оточенні сейфових комірок, і Рейчел усвідомила, що так і не спитала у Браяна номер.