Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 76)
— Звідки ти знаєш, що вони належать працівникам?
— Вони скупчилися на краю стоянки, хоча ближчих місць удосталь. Зазвичай це означає, що та частина стоянки — для працівників.
— Але Манфредова автівка під дверима?
— Ага. Поряд з автівкою «працівника місяця».
— Сім автівок працівників? Забагато як на такий дрібний банк. Бачиш у котрійсь із тих автівок чиїсь голови?
Рейчел подивилася. Горбок містився поряд із величезним червоним кленом, який, імовірно, ріс там ще до прибуття перших пуритан. Він мав довге віття, більш ніж удосталь листя, а на п’ять автівок під ним падало зовсім мало світла, наче вони стояли під мостом. Якщо серед них була підозріла машина, то вона, на думку Рейчел, стояла посередині. Її водій в’їхав на паркувальне місце задом наперед. Інші чотири машини припаркувалися носом уперед. Емблема на решітці підказувала Рейчел, що ця машина — «шевроле». Судячи з довжини, вона мала четверо дверцят, але розгледіти, що там усередині, у такій тіні було неможливо.
— Важко сказати, — відповіла вона Браянові. — Вони в затінку. — Рейчел потягнулася до механізму перемикання передач. — Може, під’їхати?
— Ні-ні. Ти вже припаркувалася. Це матиме дивний вигляд. Ти впевнена, що не можеш зазирнути в машини?
— Цілком упевнена. Та й хіба не підозріло вийде, якщо я глипатиму надто довго, а в якійсь із отих автівок хтось буде?
— Слушно.
Вона протяжно, спокійно видихнула. Її кров плавно текла жилами, а схожі на биття тамтамів удари серця відлунювали у вухах. Їй хотілося заволати.
— Гадаю, наразі можна хіба що рішучо діяти, — сказав Браян.
— Розкішно, — мовила вона в телефон. — Розкішно, розкішно, охрініти як розкішно.
— А ще хтось може бути в банку. Людина, яка просто сидить і гортає брошури абощо. Вона могла показати фальшивий жетон, сказати банкові, що влаштовує стеження, тому що бла-бла-бла. Принаймні так учинив би я.
— Людині, яка сидить усередині, вистачить мізків, щоб розпізнати перуку?
— Не знаю.
— Вистачить мізків упізнати мене в маскуванні?
— Я. Не. Знаю.
— Це все, що ти можеш запропонувати? Відчайдушний план і «я не знаю»?
— Із цього складається більшість афер. Вітаю в клубі. Членські внески сплачуються наприкінці кожного місяця. Прошу не паркуватися на газоні.
— Іди в сраку.
Рейчел вийшла з автівки.
— Зачекай.
Вона просунула назад руку, щоб узяти сумочку.
— Що?
— Дуже-дуже тебе люблю, — сказав він.
— Ти засранець.
Вона закинула сумку на плече й зачинила дверцята.
Ідучи до банку, Рейчел притлумила в собі бажання поглянути на той бік стоянки, де в затінку клена стояли п’ять автівок. Із положення сонця вона здогадувалася, що, діставшись дверей, може мати ідеальне освітлення, та навіть уявити не могла, як можна невимушено повернути голову так далеко ліворуч. Рейчел побачила в парадних дверях своє відображення: медово-біляве волосся до плечей, яке здавалось їй абсолютно неприродним, хоча Браян і запевняв її, що вона просто не встигла до нього звикнути; ясно-блакитні, чужі очі; синя спідниця, блуза з персикового шовку, чорні туфлі на низькому ходу — форма контролерки в середній компанії-розробниці програмного забезпечення, яка, за словами Ніколь Росовіч, і утримувала її. Бюстгальтер на ній був того ж кольору, що й блуза; вони зупинилися на пушапі з майже непомітним декольте — не таким великим, щоб упадати в око, але й не таким маленьким, щоб Манфред Торп міг не позирати на нього час від часу. Вона б погодилася навіть увійти туди голяка, якби це спонукало його не придивлятися до інших її рис.
До парадних дверей уже залишалося десять кроків, і їй хотілося хіба що розвернутись і побігти. Звичайно, нещодавні панічні атаки підготували її до істерики, що охоплює все тіло, коли на язиці сухо, мов у Сахарі, серце судомить, у крові тече електричний струм, усе, що вона бачить, здається надто контрастним, а кожний звук, який вона чує, надто гучним; але вона ще ніколи не мусила нормально функціонувати, переживаючи панічну атаку. От тільки зараз, якщо вона не вдаватиме спокою з майстерністю, гідною «Оскара», на неї чекає або смерть, або арешт. Третього їй, по суті, було не дано.
Рейчел увійшла до банку.
Історію банку було зафіксовано на табличці просто за парадними дверима й на низці фотографій у самому банку. Більшість фотографій були виконані в тонах сепії і розфарбовані, хоча банк було засновано 1948 року, а не 1918-го. Ось перед ним розрізають стрічку двоє чоловіків у костюмах не по фігурі й закоротких, надміру крикливих краватках. Ось його на багато миль довкола оточують фермерські угіддя. Ось його оточують трактори та інша сільськогосподарська техніка — схоже, відбувається якесь свято.
Двері до кабінету Манфреда Торпа були такі ж старі, як перше фото. Вони складалися з товстої деревини, пофарбованої в червонясто-брунатний колір. Скляні стіни офісу поступилися місцем опущеним жалюзі чи то з дерева, чи то під дерево. Неможливо було навіть сказати, чи є там Манфред.
Станції обслуговування клієнтів у банку не було. Рейчел довелося стати в чергу за літньою жінкою, яка безупинно зітхала, доки двоє касирів не відпустили приблизно одночасно попередніх клієнтів. Касир-чоловік із вузькою темною краваткою поверх червоної картатої сорочки кивнув літній жінці, а касирка сказала:
— Вам чимось допомогти, міс?
Коли Рейчел підійшла ближче, вона нагородила клієнтку невиразною усмішкою; касирка справляла враження людини, яка рідко веде розмову усвідомлено, проте досить добре завчила свої репліки, щоб це імітувати. Їй було років із тридцять, і на ній була майка, що демонструвала її підкачані руки та автозасмагу. Жінка мала пряме каштанове волосся до пліч, діамант завбільшки із «пріус» на лівому безіменному пальці й могла б бути симпатичною, якби шкіра на її обличчі не натягувалася так сильно, що, на жаль, здавалося, ніби в жінку під час оргазму влучила блискавка. Вона зблиснула очима, однаково ясними й мертвими, і спитала:
— Що ми можемо зробити для вас сьогодні?
На її бейджику було зазначено ім’я: «Ешлі».
Рейчел промовила:
— Мені потрібен доступ до моєї сейфової комірки.
Ешлі за стійкою наморщила носа.
— Маєте при собі посвідчення?
— Так, так.
Рейчел дістала права на ім’я Ніколь Росовіч і опустила їх на підставку під скляною перегородкою.
Ешлі відштовхнула їх двома пальцями.
— Мені вони не потрібні. Вони знадобляться вам для містера Торпа, коли він буде вільний.
— А коли це буде?
Ешлі знову нагородила її беззмістовною усмішкою.
— Прошу?
— Коли містер Торп буде вільний?
— Мем, ви не перша клієнтка на сьогодні.
— Я й не казала, що перша. Просто цікавлюся, коли містер Торп буде вільний.
— М-м-м-м. — Ешлі ще раз їй усміхнулася, цього разу напружено: її терпіння тануло. Знову наморщила носа. — Скоро.
Рейчел запитала:
— Тобто за десять хвилин? П’ятнадцять? Як гадаєте?
— Мем, будь ласка, сядьте в почекальні. Я доповім йому, що ви тут. — Ешлі дала Рейчел зрозуміти, що та вільна, глянувши за її плече і сказавши: — Вам чимось допомогти, сер?
На місце Рейчел став дядько з білосніжним волоссям і ніяковим, присоромленим поглядом, який він опустив, щойно вона відійшла від прилавка.
Рейчел сіла в почекальні, де вже була жінка двадцяти з чимось років із синювато-чорним фарбованим волоссям, кількома ньюейджовими татуюваннями на шиї і зап’ястках і сапфіровими очима. На ній були дорогі байкерські чоботи, дорогі рвані джинси й чорна майка поверх білої, на які жінка накинула білу бавовняну сорочку — бездоганно випрасувану, але на два розміри більшу, ніж їй було потрібно. Вона гортала місцевий журнал про нерухомість. Позирнувши на неї кілька разів, Рейчел упевнилася в тому, що жінка досить симпатична, якщо не зважати на фарбоване волосся, а постава у неї як у супермоделі чи випускниці інституту шляхетних дівиць.
Не як у людини, яка може працювати на «Коттер-Мак-Канн» і день за днем стежити за якимось банком. Ба більше, жінка майже не глянула на Рейчел: її очі не відривалися від сторінок журналу про нерухомість.
От тільки журнал розповідав про приміську нерухомість, на його обкладинці виднілися маленькі будиночки у стилі «кейп-код», із тих, які купують замолоду, а цій дівчині таке явно геть не підходило. Їй точно були потрібні лофти десь у центрі міста. Щоправда, Рейчел сама за багато років прогортала в низці різних почекалень удосталь літератури, якої нізащо не обрала б за звичайних обставин. Якось, чекаючи, коли обслугують її машину, вона прочитала цілу статтю про найкращі на ринку хромові аксесуари для «гарлеїв», зачарована подібністю між цією статтею і матеріалом про найкращий добір аксесуарів для весняного гардероба, який вона прочитала за кілька тижнів до того в перукарні.
Та все ж ця дівчина так читала журнал про нерухомість — наморщила лоба, сумлінно (демонстративно?) втупилась очима у сторінки, — що Рейчел мимоволі замислилася, нащо їй тут сидіти. Менеджерка з роботи з клієнтами, Джессі Шварц-Стоун, сиділа у звичайному кабінетику зі скляними стінами, стукаючи по комп’ютерній клавіатурі ґумкою на олівці, а касири наразі звільнилися від клієнтів. Кабінет віцепрезидента Корі Маццетті, також відгороджений скляними стінами, був порожній.
«Вона чекає на ту ж людину, що й ти, — сказала собі Рейчел. — Може, у неї теж сейфова комірка». Молоді люди трохи за двадцять рідко володіють сейфовими комірками у провінційних банках за двадцять миль від найближчого міста середнього розміру, та, можливо, ця комірка передавалася з покоління в покоління.