Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 75)
Якусь мить вона не могла говорити далі, а просто сиділа на місці, поки на її тулуб падали сльози.
— Господи, — прошепотів Браян. — Ти ж знаєш, що не могла б…
— Він змусив мене це сказати.
— Що?
Вона кивнула.
— Він витягнув пістолет із мого рота, змусив мене подивитись, як чоловіки тягнуть її геть, а тоді примусив мене сказати це. — Рейчел витерла щоки й водночас прибрала з обличчя волосся. — Я. Хочу. Жити. — Вона опустила голову, і волосся знову впало їй на обличчя. — І я сказала це вголос.
Хвилину чи дві по тому вона підвела голову, а Браян за цей час і не ворухнувся.
— Я чомусь захотіла розповісти про це тобі, — сказала вона. — Чому, ще не збагнула.
Рейчел звільнила стопу з його долоні й злізла з ліжка. Він подивився, як вона надягає спідню білизну і футболку. Останнім, що вона почула, виходячи з кімнати, був його шепіт:
— Дякую.
33
Банк
Її розбудив плач дитини.
Це сталося відразу після сходу сонця. Коли крики стишилися, вона пройшла коридором і побачила, як Хая міняє Аннабель підгузок на сповивальному столику біля колиски. Браян чи Калеб навіть додумався повісити над колискою мобіль і пофарбувати стіни в рожевий колір. Хая була вдягнена в концертну футболку
Рейчел забрала пакет.
— Я його викину.
Хая, надягаючи на Аннабель свіжий підгузок, нічим не показала, що почула Рейчел.
Аннабель поглянула на матір, а тоді — на Рейчел і втупилася в неї теплими чорними очима.
Хая сказала:
— Жінки в Америці мають… таємниці від своїх чоловіків?
— Деякі — так, — відповіла Рейчел. — А в Японії?
— Не знаю, — промовила вона у звичному для себе уривчастому ритмі. А тоді доволі плавно додала: — Мабуть, тому що ніколи не була в Японії.
Раптом на Рейчел подивилася геть інакша Хая — Хая, просякнута хитрощами й загуслою мудрістю.
— Ти не японка?
— Та я, блін, із Сан-Педро, — прошепотіла Хая, дивлячись на відчинені двері за спиною в Рейчел.
Рейчел підійшла до дверей і зачинила їх.
— Тоді чому ти?..
Хая так потужно видихнула, що в неї затремтіли губи.
— Калеб був лопухом. Я знала, що він аферист, відколи його зустріла. Тому мене завжди вражало, що він так і не розкусив моєї брехні.
— Як ви познайомилися? Ми всі підозрювали, що ти — якась «наречена поштою».
Вона похитала головою.
— Я була повією. Він — моїм клієнтом. Жінка, яка керувала ескорт-службою, завжди казала людям, які ще ніколи зі мною не були, що я провела в цій країні всього три тижні, зовсім новенька в цій справі й таке інше. — Хая знизала плечима, підняла Аннабель зі сповивального столика й дала малій ліву грудь. — Набивала ціну. Отже, з’являється Калеб і все зразу стає незрозуміло: він був надто гарний із себе, щоб платити за таке. Якщо, звісно, не полюбляв насильства й не мав жорстких фетишів, а він був не такий. Геть не такий. Звичайна місіонерська поза, дуже ніжно. Прийшовши вдруге, він сказав, що я — ідеальна дівчина для нього: знаю своє місце, знаю свою роль, не володію мовою. — Вона сумовито всміхнулася. — Він сказав: «Хає, ти не можеш мене зрозуміти, та я міг би тебе полюбити». Я поглянула на його годинник, на його костюм і сказала: «Любити?» Кинула на нього дуже запитливий погляд, як у загубленої дитини, показала на себе й на нього і сказала: «Я люблю». — Вона погладила дитину по голові й подивилась, як та смокче. — Він купився. Два місяці по тому заплатив власниці служби сто тисяч, щоб мене викрасти. Відтоді я дивилась і слухала, як вони з Браяном організовують цю схему.
— Чому ти мені це розповідаєш?
— Бо хочу для себе кінця.
— Я нічого не можу…
— Калеб мертвий?
— Ні, — сказала Рейчел — із притиском, неначе абсурдність запитання її мало не образила.
— Ну а я тобі не вірю, — заявила Хая. — Тому ось які справи: якщо ви двоє від мене втечете, я настукаю на вас, перш ніж ви встигнете під’їхати до аеропорту. І я не просто розповім копам. Я зв’яжуся з «Коттер-Мак-Канн». А вони знайдуть вас і їбатимуть кулаком у сраку, доки ви не здохнете.
Рейчел їй повірила.
— І знов-таки, нащо казати це мені?
— Тому що Браян ішов би на ризик, якби знав про це. Він випробовує долю. Зате ти не маєш такої схильності до самогубства.
«Та невже? — подумала Рейчел. — Тобі треба було бачити мене вчора».
— Я кажу це тобі, бо ти постараєшся, щоб він повернувся по мене. — Хая показала на дитину. — По нас.
Увійшовши назад в образ, Хая спитала Браяна, живий Калеб чи ні, коли Браян розібрав можливий план дій на той випадок, якщо хтось прийде, поки їх тут не буде.
Браян збрехав їй так само, як збрехала Рейчел.
— Ні. Із ним усе гаразд. — А тоді спитав Хаю: — Яке жалюзі ти опустиш?
— Помаранчеве, — сказала вона. — У… — Хая показала пальцем.
— Коморі, — нагадав Браян.
— Коморі, — повторила вона.
— А коли ти його опустиш?
— Коли ти… надішлеш СМС.
Браян кивнув і простягнув руку на той кінець кухонного столу.
— Хає, все буде добре.
Хая у відповідь подивилася на нього й нічого не сказала.
Ощадно-кредитний банк «Камберленд», як і повідомляла реклама, був родинним бізнесом, який уже тривалий час працював у окрузі Провіденс, що в штаті Род-Айленд.
На місці торговельного пасажу, що межував із ним, до кінця 80-х років були фермерські угіддя. У Джонстоні, що в штаті Род-Айленд, фермерські угіддя колись займали практично всю землю, і родина Торпів на початку, щойно подавшись у банківський бізнес, обслуговувала саме фермерів. Тепер землі ферм захоплювали торговельні пасажі, замість яток із сільськогосподарською продукцією стояло кафе «Панера», а сини фермерів уже давно покинули крісла у тракторах заради офісів у промисловому парку та двохрівневих ранчо із травертиновими стільницями.
Справи в «Панері», судячи з кількості автівок під закладом, ішли чудово. Зате перед банком, коли Рейчел в’їхала на його стоянку о дев’ятій тридцять ранку, машин було менше. На стоянці вона нарахувала одинадцять автомобілів. Два стояли на спеціальних місцях неподалік парадних дверей: чорна «тесла» на місці «для президента банку» та біла «тойота авалон» на місці «для працівника місяця ОКБ “Камберленд”». «Тесла» її насторожила: коли Браян описав Манфреда Торпа, Рейчел уявила огрядного дядька з передмістя у спортивній куртці жовтувато-брунатного кольору та при волошковій краватці, можливо з обвислими грудьми й подвійним підборіддям. Але «тесла» в цей образ не вписувалася. Рейчел почухала носа, ховаючи вуста від усіх можливих спостерігачів.
— Манфред їздить на «теслі»?
— То й що? — озвався Браян, лежачи на задньому сидінні під полотниною.
— Просто намагаюсь його уявити.
— Темноволосий, молодий, займається спортом.
— Ти казав, що він середнього віку. — Вона знову почухала носа, заговорила в долоню і відчула себе дурнувато.
— Я сказав «майже середнього віку». Йому десь із тридцять п’ять. Що ти бачиш на стоянці? Вдай, ніби розмовляєш по мобільному.
А… Він про це згадував.
Вона піднесла до вуха мобільний і заговорила в нього:
— Дві машини біля парадних дверей. Іще чотири — посередині стоянки. П’ять автівок працівників біля схилу у віддаленому кінці стоянки.