Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 74)

— Але як довго ти прикидався Браяном Делакруа?

На його обличчі відобразилося щось подібне до сорому.

— Майже двадцять років із перервами.

— Чому?

Він довго мовчав, крутячи це запитання в голові так, ніби ще ніхто не додумався його поставити.

— Якось у Провіденсі я працював увечері в піцерії, а тут один мій колега сказав: «У барі через дорогу сидить твій двійник». Тож я пішов туди, і так, там був Браян Делакруа з кількома собі подібними — явно хлопцями із грошовитих родин — і купкою розкішних дівчат. Коротше кажучи, я пробув у барі достатньо довго, щоб здогадатись, яке пальто належить йому, і вкрав його. Прекрасне було пальто: кашемірове, чорне з криваво-червоною підкладкою. Надягаючи його, я щоразу почувався… — він спробував знайти потрібне слово, — значущим. — У Браяна був погляд маленького хлопчика, що загубився в торговельному центрі. — У Провіденсі я не міг часто ходити в цьому пальті: надто вже висока була ймовірність наскочити на нього; та коли мене витурили із «Трініті», я поїхав до Нью-Йорка й почав усюди ходити в тому пальті. Якщо мені потрібно було вмовити когось узяти себе на роботу, я надягав його, і робота діставалася мені. Бачив жінку, яка мені подобалася, надягав пальто, і вуаля — вона в моєму ліжку. До мене досить швидко дійшло, що річ не в самому пальті. Річ була в тому, що я ним прикривав.

Рейчел примружилася на нього.

— Пальто, — пояснив він, — приховувало, що батько мене кинув, а моя мати пиячила; приховувало те соціальне житло, у якому ми мешкали та яке завжди трохи пахло чуваком, що вмер там від передозу незадовго до того, як ми туди в’їхали; приховувало всі хрінові різдвяні свята і дні народження, яких ми ніколи не святкували; чеки програми соцдопомоги; відключення світла та п’яних покидьків, які крутилися довкола моєї матері; і те, що колись я, імовірно, просто стану таким самим п’яним покидьком у житті жінки, дуже схожої на мою матір. Працюватиму на таких самих нікчемних роботах, устряватиму в такі самі історії в барах і так само заведу дітей, якими нехтуватиму, доки вони не виростуть і не зненавидять мене. Та коли я надягав оте пальто, у моєму майбутньому не було нічого такого. Надягаючи те пальто, я був не Браяном Алденом, а Браяном Делакруа. А бути Браяном Делакруа в найгірший день його життя завжди було краще, ніж бути Браяном Алденом у найкращий день його життя.

Ця сповідь, здавалося, рівною мірою виснажила та знітила Браяна. Трохи подивившись на панелі вздовж стіни, він зітхнув і позирнув на папери, що їх підписала його сестра. Перевернув один із них на столі догори дриґом.

— У підроблянні підписів заковика в тому, щоб бачити підпис як фігуру, а не як підпис. Намагатися повторити цю фігуру.

— Але тоді він вийде догори дриґом.

— О так, я б про таке не подумав. Тоді можна спокійно кинути це діло.

Рейчел штурхнула його ліктем.

— Стулися.

— О-о-ох. — Він потер собі ребра. — Я навчу тебе робити це правильно, коли ти навчишся добре копіювати його догори дриґом. Згода?

— Згода.

Рейчел узялася за ручку.

У вільній спальні вона чула, як він по той бік стіни спершу крутився в ліжку, а тоді захропів. Так вона здогадалася, що він ліг на спину: Браян хропів саме тоді і в жодному разі не на боці. Також це означало, що він роззявив рота. Зазвичай вона штурхала його — лагідно, для цього завжди було потрібно небагато, — і він перевертався на бік. Рейчел уявила, як робить це тепер, але для цього потрібно було б залізти до нього в ліжко, а вона не могла бути впевнена, що зробить це й залишиться вдягненою.

З одного боку, це було взірцем безумства: через цю людину її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора. Жодної іншої причини не було. Він повипускав із кліток у підвалі демонів, які не зупиняться, доки вона не помре чи не сяде. Тож відчувати до нього сексуальний потяг було ідіотизмом.

Але, якщо поглянути на це з іншого боку, її життя могло скінчитися наступного дня чи навіть того ж вечора, і від усвідомлення цього в її тілі розкривалися всі пори й рецептори. Воно перетворювало й загострювало все, що вона бачила, нюхала, відчувала. Вона чула гудіння води, що текла по трубах, відчувала запах металу в річці й чула, як уздовж фундаменту сновигають гризуни. Її плоть, здавалося, нанесли на кістки лише того ранку. Рейчел готова була побитись об заклад, що не надто схибила б, якби спробувала вгадати, скільки ниток у її постільній білизні, а кров у її жилах мчала, наче потяг, що їде пустелею вночі. Вона заплющила очі й уявила, як прокидається — так само, як прокинулась одного разу в перші місяці їхніх стосунків, — і розуміє, що його голова сховалася між її стегон, а його язик і губи лагідно, дуже-дуже лагідно ворушаться серед складок її тіла, які вже стали вологими, як та ванна, яку вона приймала вві сні. Кінчивши того ранку, вона так сильно копнула його лівою п’яткою по стегні, що там залишився синець. Браян схопився за свою свіжу травму, досі розминаючи зсудомлену щелепу; при цьому він мав дуже дурнуватий і водночас дуже сексуальний вигляд, і Рейчел хихотіла, не припиняючи тремтіти від оргазму — ба більше, перепрошуючи і ще відчуваючи його слабке, але різке відлуння. Вона навіть не витерла своїх слідів із його вуст, перш ніж поцілувати його, а почавши його цілувати, не змогла зупинитися, доки не довелося ковтнути повітря — щедро, спрагло, гучно. У наступні роки Браян згадуватиме той поцілунок, казатиме, що то був найкращий поцілунок у його житті, що вона так глибоко проникнула в нього тим поцілунком, що він відчував, як вона плаває в його темряві. Коли ж вона довела до піку його і вони лежали на руїнах ліжка з дурнуватими усмішками та спітнілими лобами, вона вголос запитала, чи не є секс окремим мініатюрним життєвим циклом.

«Як це?» — спитав Браян.

«Ну, він починається з думки чи поколювання — неодмінно чогось малого, — а тоді виростає».

Браян поглянув на себе. «Або зменшується».

«Ну так, опісля. Та теоретично він росте, росте й набирається сил, а тоді відбувається вибух, а після нього — своєрідна смерть чи вмирання, зменшення очікування, і зазвичай людина заплющує очі та мліє».

Тепер вона розплющила очі в чужому ліжку й вирішила, що думає про секс із чоловіком, якого наразі ненавидить, через близькість до смерті. І хоча її гнів на Браяна лежав зовсім близько до поверхні, у верхньому шарі її шкіри, їй довелося притлумити сильне бажання вислизнути із цього ліжка, прошльопати босоніж за ріг, до його кімнати, і розбудити його так, як він того ранку розбудив її.

А тоді до Рейчел дійшло, що вона хоче не сексу. Аж ніяк. І навіть не дотику.

Вона пройшла коридором і проникнула до його кімнати. Коли вона тихо зачинила за собою двері, його дихання змінилося. Знявши футболку та спідню білизну й залишивши їх під дверима, вона зрозуміла, що він уже прокинувся і намагається пристосувати очі до темряви. Рейчел залізла на ліжко, тільки задом наперед: повернулася спиною до ніг і поклала стопи біля його ліктя.

— Бачиш мене? — спитала вона.

— Загалом так. — Він поклав руку на її стопу, та це був єдиний його рух.

— Мені треба, щоб ти мене бачив. Зараз я хочу тільки цього й нічого більше.

— Гаразд.

Рейчел затрималася на хвилинку, опановуючи себе. Вона не зовсім розуміла, що тут робить, — розуміла тільки, що це чомусь обов’язково. Необхідно.

— Я розповідала тобі про Відді.

— Так, дівчинку на Гаїті.

— Ту, яку я довела до смерті.

— Ти не…

— Я довела її до смерті. Я не вбивала її сама, — промовила Рейчел, — та вона мала рацію: якби я дозволила їм узяти її за чотири чи навіть дві години до того, вони б не були такі скажені. Можливо, вони зберегли б їй життя.

— От тільки що то було б за життя?

— Так вона і сказала.

— Що?

— Не зважай. — Вона глибоко вдихнула й відчула тепло його руки, якою він погладив їй стопу. — Не треба так.

— Що?

— Пестити мене.

Він зупинився. Проте руки не прибрав, як вона і сподівалась.

— Я казала тобі, що вона хотіла піти до них, а я відмовила її від цього, та згодом вони її знайшли.

— Так, — промовив він.

— А де тоді була я?

Він розкрив рота, щоб заговорити, та якусь мить із його вуст не виходило слів.

— Ти мені ніколи не казала, — врешті відповів Браян. — Я завжди гадав, що ви якось розділилися.

— Ми ніколи не розділялися. Принаймні до кінця. Коли вони її знайшли, я була поруч із нею.

— Отже?.. — Він трохи піднявся.

Вона прокашлялася.

— Ватажком… зграї, бо інакше тих людей назвати не можна, був Жозуе Даселю. Властиво, я чула, що зараз він там неабиякий кримінальний авторитет, але тоді він був просто молодим головорізом. — Рейчел поглянула через усе ліжко на чоловіка, тимчасом як ніч гриміла віконними коробками в будинку. — Вони знайшли нас перед самим світанком. Відтягнули від мене Відді. Я пручалась, але мене повалили на землю та обплювали. Потопталися по моїй спині, кілька разів ударили по голові. Відді ж не кричала, а просто плакала, як дівчинка її віку плакала б над мертвою хатньою тваринкою, розумієш? Скажімо, над хом’ячком. Пам’ятаю, як я думала, що над цим і має плакати одинадцятирічна дівчинка. І я знову спробувала їх зупинити, та це їх просто розлютило. Може, я і була білою жінкою із журналістським посвідченням, і тому зґвалтувати й убити мене було набагато ризикованіше, ніж ґвалтувати й убивати гаїтянських дівчаток і колишніх черниць, але вони були готові махнути рукою на цю обережність, якби я продовжувала в тому ж дусі. Я дивлюся на Відді, яку тягнуть геть. А Жозуе Даселю просовує мені до рота ствол свого брудного пістолета 45-го калібру й рухає ним туди-сюди, всовує й висовує, ковзаючи ним по моєму язику й зубах, наче членом, і каже: «Хочеш бути хорошою? Чи хочеш жити?»