Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 73)

— Не будь жорстоким, — відказала вона за мить.

— Не роздавай оцінок, — промовив він, — якщо не готова діяти сама.

Вони разом перевірили нижній поверх кімната за кімнатою. Там було порожньо.

Лише тоді Браян увімкнув світло.

— Це точно розважливо? — спитала Рейчел.

— Якби вони знали про це місце, — відповів Браян, — то перебували б на фабриці чи всередині з Хаєю. Їх немає ні там, ні тут, а це означає, що в цьому сховку досі безпечно. Ніколь його не виказала. Ймовірно, тому що вони не додумалися її спитати.

— Хаїна спальня нагорі праворуч. — Його тіло раптом обм’якло від виснаження, і до Рейчел дійшло, що вона також зморена. Браян показав кудись на сходи рукою, у якій тримав пістолет. — Біля санвузла є комірчина для білизни. У першій спальні зліва є комод з одягом твого розміру. Пропоную прийняти душ; я поставлю варитися каву, і ми повернемося до роботи.

— Над чим ми маємо працювати?

— Я мушу трохи повчити тебе фальсифікації.

32

Сповідь

Коли Рейчел із невисохлим волоссям і горнятком кави в руці, одягнена у футболку, худі та спортивні штани (усе, як і було обіцяно, її розміру), сиділа за столом із чоловіком (чи залишався він їй чоловіком?), він поклав на стіл перед нею чистий блокнот із ручкою. Тоді поклав кілька документів із підписом своєї сестри.

— Я буду Ніколь?

— Протягом п’яти хвилин, яких має вистачити на те, щоб увійти до того банку та вийти з нього, ти будеш Ніколь під її останнім псевдонімом.

Браян попорпався у спортивній сумці та врешті дістав невеличкий стосик перев’язаних ґумкою посвідчень і кредиток. Витягнув водійські права штату Род-Айленд. Їх було видано на ім’я Ніколь Росовіч. Поклавши їх на стіл перед Рейчел, Браян напружено похитав головою. Рейчел здалося, що він цього не усвідомлює.

— Я геть не схожа на неї, — сказала вона.

— У вас схожа будова кісток, — зауважив він.

— Очі не такі.

— Тому я і зберігаю набір кольорових контактних лінз.

— У них різна форма. — Рейчел показала пальцем. — І в неї вони були більші. І губи тонші.

— Але ніс у тебе схожий, і підборіддя теж.

— Усякий зможе побачити, що я — не вона.

— Гетеросексуальний дядько майже середнього віку з двома цілими та двома десятими дитини, найнуднішою роботою на світі і, гадаю, так само найнуднішою на світі дружиною? Про розкішну білявку, що перебувала в його офісі три місяці тому, він пам’ятатиме одне: вона була розкішною білявкою. Тому зробімо тебе білявкою. Із розкішністю вже й так усе гаразд.

Рейчел зігнорувала цю спробу зіграти на її марнославстві.

— Тут є потрібна фарба для волосся?

— У мене є перуки. Одна — така сама, як була в неї.

— Знаєш, у банках зараз є програми для розпізнавання облич.

— У цьому банку — ні, — відказав Браян. — Тому я його і обрав. У будь-якій незрозумілій ситуації звертайся до малого бізнесу. Цей банк працював у Джонстоні три покоління. Банкомат там поставили всього чотири роки тому, та й то аж тоді, як його клієнти подали петицію. Власник, та людина, із якою ти зустрінешся, також працює в банку менеджером і проводить усі операції із сейфовими комірками. Звати його Манфред Торп.

— Та йди в сраку, — промовила Рейчел.

Він усівся на стілець поряд із нею.

— Ні, справді. Він сказав мені, що ім’я Манфред побутує в його родині вже тисячу років. Каже, що в кожному поколінні треба називати одного малого Манфредом, і жереб, за його ж словами, впав на нього.

— Як добре ти його знаєш?

— Зустрічався один раз, та й по всьому.

— Але знаєш про нього все.

Браян знизав плечима.

— Зі мною люблять розмовляти. Мій батько був такий самий.

— Хто був твій батько? — Вона повернула стілець до нього. — Твій справжній батько.

— Джеймі Алден, — весело сказав він. — Люди називали його Ходаком.

— Бо він полюбляв ходити пішки?

Браян заперечно хитнув головою.

— Бо йому жодного разу не траплялося місце чи людина, що їх би він не покинув. Пішов з армії, не попередивши там нікого, пішов десь із двадцяти робіт, пішов від трьох дружин, перш ніж зустріти мою матір, і ще від двох після неї. Він то з’являвся в моєму житті, то випадав із нього, аж доки не напав у Філадельфії не на того ювеліра. Той хлопака був озброєний до зубів, а Ходак узагалі не вмів стріляти. Він убив мого тата. — Браян здригнувся. — Мабуть, це називається «живи з мечем — загинь від меча».

— Коли це сталося?

Порпаючись у своїй пам’яті, він поглянув на стелю.

— Коли я був у «Трініті».

— Коли тебе витурили?

Браян відповів на її згадку про цей маленький факт, схиливши голову набік і злегка всміхнувшись. Завмер на мить, дивлячись на той бік столу, і врешті кивнув.

— Так, я розмазав по стінці професора Найджела Роулінса наступного дня після того, як довідався про смерть батька.

— Розмазав по стінці вантузом.

— Той був під рукою. — Згадавши про це, Браян раптом реготнув.

— Що таке?

— Гарний, — пояснив він, — був день.

Вона похитала головою.

— Тебе викинули з акторської школи за напад на людину.

Він кивнув.

— І завдання тілесних ушкоджень.

— Як такий день може бути гарним?

— Я діяв, слухаючись свого чуття. Я знав, що він неправильно чинить із Калебом, і знав, що те, що мушу зробити я сам, правильно. Найджел залишився на роботі, а може, й дотепер навчає студентів посередніх прийомів уживання в роль — хто його знає. Та готовий закластися на свою частку з тих сімдесяти мільйонів, що він більше ніколи не поведеться зі студентом так, як поводився з Калебом чи своїми жертвами до Калеба. Бо в нього в підкірці сидить, що якийсь інший студент на його курсі може стати для нього новим Психом Браяном Алденом і роз’їбати йому пику вантузом. Того дня я вчинив саме так, як мені треба було вчинити.

— А я? — спитала Рейчел за мить.

— А що ти?

— Я не дію, корячись своєму чуттю. Не йду проти світу.

— Та ні, все навпаки. У тебе просто давно не було практики. Та тепер ти знову за це взялася, мала.

— Не зви мене малою.

— Гаразд.

— Ти займався цією аферою з копальнею десь чотири роки?

Він замислився, порахував дещо подумки.

— Ага, десь так.