Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 72)

— Звичайно. Така вже сутність любові: там, де колись був один, тепер двоє, а в цьому набагато менше зручності, порядку й безпеки. Ти хочеш, щоб я вибачився за твоє зруйноване життя? Гаразд. Вибач. Але що я зруйнував? Твоя мати мертва, батька ти ніколи не знала, друзі в тебе у кращому разі тимчасові, а ще ти ніколи не виходиш із квартири. Що за життя я забрав, Рейчел?

«А й справді: що за життя?» — замислилася вона, коли вони на заході сонця в’їхали до Вунсокета.

То було вицвіле, вигоріле фабричне містечко зі сповненими надій острівцями джентрифікації, не здатними скомпенсувати атмосферу закинутості. Головна вулиця була всіяна порожніми вітринами. За цими будівлями височіли якісь заводи з розбитими вікнами чи геть без вікон; їхні цегляні корпуси були щедро прикрашені графіті, а нижні поверхи захоплювала земля, що залишала тріщини в їхніх фундаментах. Усе це, ота цілковита відмова від американської промисловості, той перехід від культури створення цінних речей до культури споживання речей сумнівної якості, сталося ще до народження Рейчел. Вона виросла серед порожнечі, серед чужої пам’яті про мрію — таку тендітну, що вона, певно, була приречена з моменту свого зародження. Якщо між країною та її громадянами й існував колись якийсь суспільний договір, то тепер його вже давно не існувало, як не брати до уваги гоббсівської угоди, що діяла, відколи наші предки вперше вибралися з печер у пошуках їжі: «Щойно я дістану своє, ви залишитеся самі».

Браян проїхав низкою темних горбистих вулиць, а тоді дістався чотирьох видовжених чотириповерхових корпусів, із яких складався збанкрутілий завод понад річкою. Кілька кварталів довкола заводу були геть порожні. Кожен цегляний корпус мав щонайменше сотню вікон, що виходили на вулицю, та стільки ж із боку річки. Високі віконні рами посередині корпусів були вдвічі більші за інші. Браян об’їхав цей комплекс і дістався двох критих проходів, що сполучали корпуси на рівні четвертого поверху, завдяки чому комплекс згори скидався на дві літери «Н».

— Оце твій сховок? — запитала Рейчел.

— Ні, це покинутий завод.

— Тоді де сховок?

— Неподалік.

Вони їхали повз розбиті вікна й бур’яни заввишки з «рейндж-ровер». Під Браяновими шинами хрускотіли гравій, камінці й уламки битого скла.

Браян дістав телефон і швидко відіслав комусь СМС. За кілька секунд телефон завібрував, сповіщаючи про відповідь. Браян повернув телефон до своєї куртки. Ще двічі об’їхав завод. На краю його території вимкнув передні фари й піднявся на маленький горбок, схоже, розташований зовсім неподалік від греблі. На вершині горбка, частково схований за скупченням напівмертвих дерев, стояв невеличкий двоповерховий цегляний будинок із чорним мансардним дахом. Браян припаркував «ровер», але не став вимикати двигун, і вони з Рейчел посиділи, стежачи за будинком.

— Колись там мешкав нічний сторож. Місто володіло всією цією землею ще із сімдесятих, коли завод ґиґнув. Більша частина землі, ймовірно, отруєна, а грошей на її перевірку нема ні в кого, тож нам продали цей будинок за копійки. — Він посунувся на сидінні. — Взагалі-то там добрий каркас і гарний огляд. До нього неможливо наблизитися, залишившись невидимим.

— Кому ти написав? — запитала Рейчел.

— Хаї. — Він кивнув на будинок. — Вона там з Аннабель. Хотів її сповістити, що зараз приїду.

— Тоді чому ми не заходимо?

— Ще зайдемо.

— Чого ми чекаємо?

— Чекаємо, коли моє відчуття жаху пересилить нетерплячка. — Браян поглянув на будинок. Із його глибин виходило світло. — Якби все було чисто, Хая мала б відписати: «Я в нормі. Заходь».

— І що?

— Вона написала тільки першу половину.

— Ну, ця мова для неї не рідна. А ще вона налякана.

Браян трохи пожував щоку.

— Ми не можемо розповісти їй про Калеба.

— Ми мусимо розповісти.

— Якщо вона гадатиме, що він просто затримався і зустрінеться з нами в Амстердамі за кілька днів, у неї не буде зриву. А якщо ні? — Він повернувся, не встаючи з крісла, і торкнувся руки Рейчел. Вона її відсмикнула. — Ми не можемо їй сказати. Рейчел, Рейчел.

— Що?

— Якщо це піде шкереберть, вони переб’ють нас усіх. Разом із дитиною.

Вона поглянула на нього крізь темряву в «рейндж-ровері».

— Не можна давати Хаї привід для більш непередбачуваної поведінки, ніж та, на яку вона здатна зараз. Розповімо їй в Амстердамі.

Рейчел кивнула.

— Мені треба, щоб ти сказала це вголос.

— Розповімо їй в Амстердамі.

Браян довго дивився на неї, а тоді сказав:

— Пістолет досі при тобі?

— Ага.

Він сягнув під крісло й дістав 9-міліметровий ґлок, який сховав за спиною.

— У тебе весь цей час був пістолет, — вимовила Рейчел.

— Блін, Рейчел, — відказав Браян, розпачливо зітхнувши, — у мене їх три.

Вони двічі обійшли будинок у темряві, перш ніж Браян разом із Рейчел піднявся благенькими сходами на задвір’ї до дверей, із яких за багато років злущилася більша частина фарби. Під ногами в них рипіли мостини, та й сам будинок рипів на несподівано холодному вітрі, більш характерному для ранньої осені, ніж для раннього літа.

Браян пройшов ґанком, перевірив усі вікна й парадні двері, а тоді вони повернулися на задвір’я. Він відімкнув двері, і вони ввійшли.

Ліворуч забібікала сигналізація; Браян увів на клавіатурі дату народження Рейчел, і бібікання припинилося.

Центральний коридор тягнувся просто від чорного ходу до парадних дверей, минаючи дубові сходи. У будинку пахло чистотою і пилом водночас, а за ними, можливо, злегка відгонило цвіллю, якої, імовірно, неможливо було позбутися й за тисячу прибирань. Браян дістав із куртки два ліхтарики, віддав один Рейчел і ввімкнув свій.

Хая сиділа під щілиною для пошти в парадних дверях, тримаючи в руках пістолет; праворуч від неї валялася рекламна пошта.

Браян помахав їй рукою, тепло всміхнувшись, і пішов до неї коридором. Вона опустила пістолет, і він незграбно її обняв, а тоді вони з Рейчел стали перед нею.

— Дитина спить. — Хая показала на стелю.

— Тобі треба поспати, — сказав Браян. — У тебе зморений вигляд.

— Де Калеб?

— Хає, його, можливо, переслідують лихі люди. Він не хотів привести їх сюди. До тебе й Аннабель. Розумієш?

Вона, дихаючи аж занадто швидко, сильно закусила верхню губу — Рейчел аж стало лячно, що звідти бризне кров.

— Він… живий?

Господи.

— Так, — сказав Браян. — Невдовзі виїде через штат Мен. Пам’ятаєш, як ми це обговорювали? Він проїде до Канади й вилетить із Торонто. Відстежити його у штаті Мен ніхто не зможе. Ми знаємо той ландшафт. Ти розумієш, що таке «ландшафт»?

Вона двічі кивнула.

— Із ним усе буде… гаразд?

— Так, — сказав Браян із твердістю, що викликала в Рейчел огиду.

— Він не бере… мобільного.

— Це ми пояснили. Хає, телефон можна відстежити. Якщо хтось із нас думає, що його переслідують, то не чіпає телефона. — Браян узяв її за руки. — Все буде гаразд. Уранці ми всі звідси виберемося.

Хая подивилася на Рейчел як жінка на жінку, поглядом, що долав усі мовні бар’єри: «Я можу довіряти цьому чоловікові?»

Рейчел ствердно кліпнула.

— Іди поспи. Цей відпочинок стане тобі у пригоді.

Хая піднялася темними сходами, і Рейчел притлумила в собі сильне бажання побігти до неї і розповісти, що всі їхні слова неправдиві. Її чоловік мертвий. Батько її дитини мертвий. Вона та її немовля невдовзі подадуться навтіки з парочкою дволиких незнайомців, які збрехали їй і брехатимуть далі, аж поки в неї не залишиться можливостей спаскудити їм утечу.

На вершечку сходів Хая звернула праворуч, і Рейчел перестала її бачити.

Браян прочитав її думки.

— Що ти хочеш їй сказати?

— Що її чоловік мертвий, — прошепотіла вона.

— Чудово. На здоров’я. — Він театрально махнув рукою на сходи.