Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 71)

Вони кинули побитий Калебів позашляховик у лісі та проїхали «рейндж-ровером» триста миль на південь, до Вунсокета, розташованого у штаті Род-Айленд, просто на південь від массачусетського кордону й миль за п’ятнадцять на північ від Провіденса. Під час поїздки вони мали багато часу на розмови, та, по суті, говорили хіба що про найнагальніше. Вони слухали радіо досить довго, щоб почути, що обоє вважаються «фігурантами» у справах про загибель двох людей у двох різних штатах. Поліціянти у Провіденсі й Бостоні не бажали розголошувати, чому вбачають якийсь зв’язок між убивством працівниці провіденського банку з маленького містечка та вбивством бізнесмена в Бостоні, проте були рішучо налаштовані зустрітись із Браяном Алденом, братом провіденської жертви й діловим партнером бостонської жертви, а також із дружиною Браяна Алдена, Рейчел Чайлдс-Делакруа. Легку персональну зброю, зареєстровану на «фігурантів», не було знайдено в їхній оселі у Бек-Беї, тож їх слід було вважати озброєними.

— Моє життя, по суті, зруйновано, — сказала Рейчел десь поблизу Льюїстона у штаті Мен. — Навіть якби я могла очистити своє ім’я.

— Ключове слово — «якби», — зауважив Браян.

— Я б заради цього вивернула всі свої кишені.

— При цьому довго просидівши у в’язниці.

Вона кинула на нього лютий погляд, але він цього не побачив, бо не зводив очей із дороги.

— Та мене однаково могли б надовго посадити за додатковими звинуваченнями.

Браян кивнув.

— Приміром, за перешкоджання відправленню правосуддя. Копи, як правило, злегка ображаються, якщо забути їм повідомити, що за столом у твоїй їдальні сидить труп. Утеча з місця злочину, незаконна втеча, необережність за кермом — я певен, що згадаю дещо ще.

— Не смішно, — сказала Рейчел.

Він поглянув на неї.

— А коли я вдавав, ніби це смішно?

— Просто зараз. Ти сарказмуєш, єхидствуєш.

— У мене таке буває, коли я нажаханий.

— Ти нажаханий? Ти?

Він підняв брови.

— Більш ніж нажаханий. Якщо ніхто не знайшов сховку і ми можемо зробити те, що нам потрібно там зробити, і якщо ми зможемо прослизнути до Провіденса без примусу, якщо зможемо проникнути до банку й дістатися сейфової комірки, в якій я сховав паспорти й гроші на втечу, якщо ми все-таки зможемо вибратися з того банку та з Провіденса, забрати Хаю з дитиною та знайти аеропорт, у якому нас ніхто не шукає, а наші обличчя не показують на екранах у кожній оселі та по дев’ятьох телевізорах, які показують CNN у барі в аеропорту, а також якщо на нас не чекає жодна їхня людина в Амстердамі, — то так, ми б могли пережити цей рік. Але я оцінив би наші шанси на успішне подолання всіх цих перешкод як… не знаю… нікчемні, а може, й узагалі ніякі.

— Амстердам, — промовила Рейчел. — Я думала, банк розташований на Кайманових островах.

— Так і є, але там на нас однозначно чекатимуть. Якщо ми доберемося до Амстердама, то зможемо переказати всі гроші до Швейцарії.

— Тільки навіщо зупинятися в Амстердамі?

Браян знизав плечима.

— Амстердам мені завжди подобався. І тобі він припав би до душі. Там гарні старі канали. Щоправда, велосипедів багацько.

— Ти говориш так, ніби везеш мене на екскурсію.

— Ну, а таким наш план і є, хіба ні?

— Ми не разом, — сказала вона.

— Не разом?

— Ні, гівно ти брехливе. Віднині й надалі це — ділова домовленість.

Браян на мить опустив своє вікно й підставив обличчя під струмінь повітря, щоб прокинутися. Підняв вікно назад.

— Гаразд, — погодився він, — ти вдаєш із себе ділову людину. Але я в тебе закоханий.

— Ти нічогісінько не знаєш про любов.

— Гадаю, нам доведеться змиритися з тим, що ми в цьому не погоджуємося.

— Ти коли-небудь шукав мого батька?

— Що?

— Коли я з тобою познайомилася, ти був приватним детективом.

— Це була афера. Ба більше, моя перша афера.

— То ти насправді взагалі не був приватним детективом?

Він похитав головою.

— Я поставив цю ширму для перевірок особистої інформації про всіх працівників технічного стартапу, що починав діяти в тій місцевості.

— Нащо ставити якусь ширму для звичайних перевірок особистої інформації?

— Якщо я правильно пам’ятаю, та компанія мала шістдесятьох чотирьох працівників. Шістдесят чотири дати народження, шістдесят чотири номери соціального страхування, шістдесят чотири історії.

— Ти вкрав персональні дані в шістдесяти чотирьох людей.

Він кивнув. Швидко, але з гордістю.

— Персональні дані однієї з них є у твоєму закордонному паспорті.

— Але що було, як я ввійшла у двері твого кабінету?

— Я спробував умовити тебе не наймати мене.

— Та коли я повернулася кілька місяців по тому, ти просто взяв у мене гроші і…

— Я шукав твого батька, Рейчел. Надривався над цією справою. Якби ж то мені вистачило розуму зважити на те, що Джеймс — його прізвище. Але мені не вистачило розуму. Зате я, як і обіцяв, установив особи всіх викладачів на ім’я Джеймс, які працювали в тому регіоні за попередні двадцять років. Єдину свою чесну роботу в ролі приватного сищика я здійснив для тебе.

— Чому?

— Тому що ти хороша.

— Яка-яка?

— Хороша. Ти — одна з дуже небагатьох хороших людей, яких я зустрічав. І за тебе варто боротися, так само як варто боротися з тобою. Ти варта всього на світі.

— Ти страшенний брехун. Просто зараз ти, блін, займаєшся шахрайством. Обшахровуєш мене.

Браян замислився над цим і врешті сказав:

— Коли я зустрів тебе того вечора в барі, Калеб і Ніколь весь час казали мені позбутися тебе. Аферисти не можуть мати особистого життя, казали вони, тільки статеве життя. І це сказала моя сестра, яка врешті залетить від одруженого. Вона дає мені поради щодо особистого життя. А ще Калеб, який одружиться із жінкою, що не розмовляє англійською. Ось вони, мої порадники. — Він похитав головою. — «Не закохуйся». Що ж, це скінчилось охуєнно для всіх нас.

Рейчел подумки змусила себе подивитись у вікно, а не на Браяна.

— Я закохався в тебе, бо саме так буває, коли зустрічаєш жінку з обличчям, у яке хочеться дивитися перед смертю. Падаєш. І не зупиняєшся. А якщо дуже пощастить, то вона падає разом із тобою, і ти вже не повертаєшся туди, де був раніше, бо якби там було аж так чудово, тобі б узагалі не було потрібно падати. Та впавши, я полетів на самісіньке дно. Тоді я саме розпочав цю аферу. Зустрів я тебе того вечора, коли підписав папери на копальню. Калеб мав зустрітися зі мною в барі, щоб це відсвяткувати, та я побачив тебе, написав йому СМС і сказав, що за обідом з’їв несвіжого тунця, і Калеб поїхав повечеряти кудись сам. Я ж поглянув на той бік бару й подумав: «Це Рейчел Чайлдс. Колись я спробував знайти її батька. Колись я стежив за нею в новинах». Був час, коли я роздумував, хто той щасливчик, який їде додому й бачить там тебе. А тоді до тебе причепився той п’яний, я зміг прийти тобі на допомогу, а ти, за іронією долі, подумала, що це може бути шахрайством. Мені це завжди дуже подобалося. Так я на хвилинку повірив у Бога. Відтак ти пішла, а я вибіг на вулицю, шукаючи тебе. — Браян поглянув на Рейчел. — І знайшов тебе. А тоді ми прогулялись, у нас вимкнулися мізки і ми знайшли свій чудовий бар.

— Що за музика грала, коли ми ввійшли?

— Том Вейтс.

— Яка пісня?

— «Довгий шлях додому».

— А мала бути «16 набоїв із 306-го».

— Май совість. — Браян посунувся у кріслі та знову поклав зап’ясток на кермо. — Рейчел, можливо, тобі не до вподоби мої методи і, можливо, тобі неприємно дізнатися, що я заробляю на життя великим шахрайством. Тож ти можеш мене розлюбити, та я не можу розлюбити тебе. Я б так не зміг.

Вона мало не купилася на це, хай і всього на мить, але тут згадала, що це за людина: актор, шахрай, аферист, професійний брехун.

— Люди, які люблять одне одного, — зауважила вона, — не руйнують одне одному життя.

Він стиха реготнув.