Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 70)

— Він мав ключ, — промовив Браян. — Усе скінчилося. Гру, блін, закінчено.

— Який ключ?

— Від сейфової комірки в банку.

Рейчел помацала ключ у себе в кишені.

— Банку на Кайманових островах?

Він похитав головою.

— У Род-Айленді. Що було того останнього дня? Мене ніяк не покидало кепське відчуття — мабуть, я передчував лихе. Або це, або я, блін, просто запанікував, як малий. Кинув наші закордонні паспорти в банку. Вирішив: якщо до мене хтось добереться, до них може дістатися Ніколь. Але замість мене вони добралися до Ніколь. Тож я передав ключа Калебові.

— Які закордонні паспорти?

Він кивнув.

— Мій, Калебів, Хаїн, дитини, Ніколь, твій.

— Я вже не маю закордонного паспорта.

Браян стомлено підвівся і простягнув руку.

— Та ні, маєш.

Вона взялася за простягнуту руку й дозволила йому зіп’ясти себе на ноги.

— Якби я мала закордонний паспорт, то знала б про це. У мого термін дії сплив два роки тому.

— Я зробив тобі інший.

Браян досі не випустив її руки.

Вона досі її не висмикнула.

— Де взяв фотографію?

— У фотокабінці в ТРЦ того разу.

«Непогано, — подумала Рейчел. — Непогано».

Вона дістала з кишені ключ. Продемонструвала його й побачила, як Браян воскрес удруге за п’ятнадцять хвилин.

— Цей ключ?

Він кілька разів кліпнув, а тоді кивнув.

Вона повернула його до кишені.

— Чому він був у Калеба?

— Калеб мав забрати паспорти. Ми з ним могли зображати один одного навіть уві сні. Трясця, та в його виконанні мій підпис був більше схожий на мій, ніж у моєму. — Він поглянув на хмарне небо. — Ми з тобою мали чкурнути до Канади й зустрітися з іншими в місці під назвою Сен-Проспер. А звідти… бля… звідти всі разом поїхали б до Квебека й вилетіли б із країни.

Рейчел зазирнула йому в очі, а він відповів на її погляд; вони обоє мовчали, доки вона не спитала:

— Отже, ми, всі шестеро, мали покинути країну разом?

— Так, план був такий.

— Ти, твій найкращий друг, його дружина й дитина та дві твої дружини.

Він випустив її руку.

— Ніколь не була моєю дружиною.

— Тоді ким вона була?

— Моєю сестрою.

Рейчел позадкувала й серйозно придивилася до обличчя Браяна, щоб зрозуміти, правду він каже чи ні. Утім, що вона про це знає? Прожила з ним три роки, не знаючи ні його справжнього імені, ні професії, ні історії. Всього дві ночі тому він переконав її у власній загибелі, глипав на неї незрячими очима із дна океану. Ця людина брехала не так, як брешуть нормальні люди.

— Твоя сестра була вагітна?

Він кивнув.

— Хто був батьком?

— У нас немає на це часу.

— Хто був батьком?

— Такий собі Джоел, ясно? Працював із нею в банку. Одружений, уже мав трьох дітей. Це була коротка інтрижка. Та Ніколь завжди хотіла дитину, тож залишила вагітність навіть тоді, як порвала із Джоелом. Підтримки Джоела вона не потребувала: ми збиралися прибрати до рук сімдесят мільйонів. Хочеш зустрітись із Джоелом? Я можу це влаштувати. Можеш його спитати, чи була його мертва колишня коханка вагітна його дитиною, вже на шостому місяці, коли хтось укоротив їй віку на кухні, бо її брат, — тепер він збуджено ходив туди-сюди, — її тупорилий брат залишив свою автівку перед її будинком, а сам тим часом повернувся до Бостона, щоб шоком повернути тебе до реальності.

Вона різко реготнула, неначе гавкнула.

— Ти що? Ти спробував шоком повернути мене до реальності?

Він яскраво зобразив щиру невинність.

— Ну так.

— Це найбільша маячня, яку я коли-небудь чула.

— Мені було потрібно, щоб ти була готова тікати. Я не очікував, що «Коттер-Мак-Канн» радо триматиметься за гачок іще, блін, три місяці. Шість? Я сподівався на шість. Але вони, блін, клюнули рано, бо вони агресивні, жадібні й хочуть діставати бажане за своїм графіком, а не за чужим. Я не очікував, що вони покладуть гроші на наш рахунок і того ж дня наймуть незалежну консалтингову фірму для чергової перевірки копальні. Та вони це зробили. А ще я не очікував, що вони напустять двох убивць на мене і на мою команду водночас. Але це вони теж зробили. Тож мені довелося відкинути план А, забити на план Б і перейти просто до плану В, у якому я, блін, пробуджую тебе шоком. І знаєш що? Він спрацював.

— Ніщо не спрацювало. Ніщо…

— Ти ще боїшся керувати автівкою?

— Ні.

— Боїшся сідати в таксі?

— Ні.

— Боїшся дичавини чи широких відкритих просторів? А ліфтів? А пірнати в океан? Рейчел, у тебе була хоч одна панічна атака, відколи все це почалося?

— Звідки мені знати? Я панікувала, відколи побачила, як ти вийшов через чорний хід однієї будівлі в Бостоні, хоча сказав, що ти в Лондоні.

— Правильно. — Він кивнув. — І ти відтоді щодня та щохвилини долала цю паніку, щоб робити те, що потрібно. Зокрема, між іншим, щоб убити мене.

— Але ж ти не загинув.

— Так, що ж, перепрошую. — Він поклав руки їй на плечі. — Ти вже не боїшся, бо перестала слухати всіх, окрім свого первісного «я». Ти мала всі потрібні «докази» для того, щоб заповзти назад у своє життя і залишатися в ньому. Я не став робити зачіпки очевидними, а змусив тебе попрацювати, щоб до них добратися. Ти б могла довіритися своїм очам — приміром, візові штампи здавалися цілком справжніми, — та натомість, мала, ти довірилася своєму чуттю. Ти виходила з того, що знала оцим, — він показав на її груди, — а не оцим. — Він показав на її голову.

Рейчел довго дивилася на нього.

— Не називай мене малою.

— Чому?

— Бо я тебе ненавиджу.

Браян замислився над цим і знизав плечима.

— Ми зазвичай ненавидимо те, що нас пробуджує.

31

Сховок