Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 69)

— Сімдесят мільйонів.

— Готівкою? — Їй довелося стримати себе, щоб не підвищити голосу.

Він кивнув.

— Плюс чотириста п’ятдесят мільйонів акціонерними опціонами.

— Але ці опціони нічого не варті.

— Si[21].

Рейчел заходила по невеличкому колу, хрускаючи листям і сосновими голками під ногами, аж поки до неї не дійшло.

— Від початку вас цікавили лише ті сімдесят мільйонів.

— Ага.

— І ти дістав оті сімдесят мільйонів?

Він закинув останні закривавлені тампони в поліетиленовий пакет і простягнув його Рейчел.

— О, певна річ. Вони лежать у банку на Великому Каймані й чекають, коли я прийду й заберу їх.

Вона також закинула в пакет закривавлені тампони.

— То яка проблема у цього твого чудового плану?

Його обличчя спохмурніло.

— Проблема в тому, що ми опинилися в небезпеці, щойно переказали гроші з рахунка в Род-Айленді. Такі операції помічають швидко, особливо такі компанії, як «Коттер-Мак-Канн». Ми припустилися двох помилок: не здогадались, як швидко вона помітить переказ, бо не могли знати, що компанія платить одній людині з міністерства внутрішніх справ, а та включила операцію до ППО.

— Що це таке?

— Повідомлення про підозрілі операції. Ми знали, що про нас повідомлять, але зазвичай перш ніж платник далеко не відразу дізнається про те, що операцію долучено до такого повідомлення.

— На що ще ви не розраховували?

— У тебе є годинка часу? — сумовито спитав він. — Спробувавши втнути щось таке, можна скоїти сотень із п’ять помилок і не помилитися лише в одному. Отже, ми не розраховували, що вони поставлять відстежувальний пристрій на мою машину. А вони зробили це навіть не тому, що вже щось запідозрили. Вони зробили це, тому що в них така стандартна робоча процедура.

— І до якого місця за тобою простежили?

— До того ж, що й ти. До житла Ніколь. — Йому урвався голос. Рейчел припустила б, що від щирої скорботи, якби не знала, який Браян добрий актор. — Не встигли за мною, напевно, хвилин на десять. Але її знайшли. І вбили. — Він потужно видихнув крізь стиснені губи. Раптом вибрався з-під кузова, закрив його й плеснув у долоні. — Тобі дуже-дуже треба дізнатися просто зараз іще щось таке, що не може чекати?

— Таких речей ще сотня.

— Таких, що не можуть чекати, — повторив він.

— Як ти став такий схожий на мерця? На дні гавані? Коли з тебе текла кров і… — Вона замахала руками, поступово замовкнувши.

— Сценічна майстерність, — пояснив Браян. — Із кров’ю було просто. То все кульки з нею. Кульки в мене на грудях було підготовлено, перш ніж ти зайшла в човен. Ті, що були у мене в роті, як ти знаєш, лежали в пакетику з арахісом. На мене чекав кисневий балон — залишалося хіба що вчасно дістатися того каменя. До речі, ти швидко пірнула. Блін. Я ледве встиг розміститися.

— Той вигляд, — нетерпляче сказала вона. — Ти дивився просто на мене мертвими очима, і лице в тебе теж було мертве.

— Отаке?

Браянові неначе вкололи в основу мозку повний шприц стрихніну. В його очах, а потім і на його обличчі загалом начисто згасло світло. У нього не просто неймовірно застигло лице — воно стало бездушним.

Рейчел помахала рукою в нього перед очима, а вони так і залишилися розфокусованими й жодного разу не кліпнули.

— Як довго ти можеш так робити? — спитала вона.

Браян видихнув.

— Мабуть, зміг би ще секунд із двадцять.

— А якби я й далі глипала там на тебе?

— О, в мене, імовірно, було ще сорок секунд, максимум хвилина. Але ти цього не зробила. І саме на це завжди розраховують добрі аферисти: на передбачуваність людської поведінки.

— Якщо вони — не «Коттер-Мак-Канн».

— Точно. — Він знову плеснув у долоні, і моторошна аура смерті покинула його обличчя. — Що ж, у нас досі обмаль часу, тож ти не проти, якщо я розкажу тобі все інше дорогою?

— Дорогою куди?

Він показав на північ.

— До Канади. Там нас уранці зустріне Калеб.

— Калеб? — перепитала вона.

— Так. Де ти його покинула, у сховку?

Вона витріщилася на нього, гадки не маючи, що сказати.

— Рейчел. — Він зупинився, тримаючи руку на водійських дверцятах. — Прошу, скажи мені, що після човна ви поїхали до сховку.

— Ми туди так і не дісталися.

Його обличчя спорожніло.

— Де Калеб?

— Браяне, він мертвий.

Він затулив обличчя руками. Опустив руки, а тоді притиснув долоні до вікон «рейндж-ровера». Опустив голову й неначе перестав дихати на цілу хвилину.

— Як він загинув?

— Йому вистрілили в обличчя.

Браян відійшов від машини й поглянув на Рейчел.

Вона кивнула.

— Хто?

— Не знаю. Двоє чоловіків, які шукали ключ.

Він здавався безпорадним. Навіть гірше, подумала вона. Згорьованим. Він кинув на ліс безтямний погляд, неначе був готовий знову знепритомніти, а тоді ковзнув по боці «рейндж-ровера» й сів на землю. Затремтів. Розридався.

За три роки вона жодного разу не бачила такого Браяна. Жодного разу не бачила нічого схожого. Браян не піддавався, Браян не ламався, Браян не потребував допомоги. Зараз Рейчел споглядала його падіння: відпадали та зникали вкрай важливі часточки його сутності. Рейчел поставила пістолет на запобіжник, сховала зброю за спиною і сіла на землю навпроти Браяна. Він витер очі й судомно вдихнув повітря мокрими ніздрями, що досі виблискували кров’ю.

Із дрожем у руках і губах він промовив:

— Ти бачила, як він загинув?

Вона кивнула.

— Він був так близько до мене, як ти зараз. Той хлопака просто його застрелив.

— Ким вони були? — Він випускав повітря крізь губи короткими видихами.

— Не знаю. Зовні вони скидалися на продавців страхування. І не дорогого страхування, як у торговельних пасажах.

— Як ти від них відірвалася?

Рейчел розповіла Браянові; тим часом він у неї на очах трохи повернув собі форму. Дрож у нього припинився, а очі проясніли.