Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 80)

— Це добрий готель? Ти там коли-небудь зупинявся? На сайті він мав гарний вигляд, тож я обрала його.

Браян поглянув на неї так, наче йому хотілося щось ударити. А може, вдарити її. Чи самого себе. Можливо, вдарити приладову дошку.

Та ні, мабуть, усе-таки Рейчел.

— Рейчел, що ти відіслала до готелю «Інтерконтинентал» в Амстердамі?

— Твій паспорт. — Вона завела «рейндж-ровер» і виїхала зі стоянки.

— Як це — мій паспорт? — Його голос став іще тихішим, якщо таке могло бути. Саме так він говорив під час суперечки, перш ніж вибухнути.

— А так, — промовила Рейчел повільним тоном, яким зазвичай звертаються до дуже маленьких дітей, — я відіслала твій паспорт до Амстердама. І там я планую опинитися до завтрашнього вечора. Ти ж так і залишишся тут, у Штатах.

— Ти не можеш так учинити, — сказав він.

Вона поглянула на нього.

— Я вже ніби так вчинила.

— Ти не можеш так учинити! — повторив він, але цього разу вже криком. А тоді вдарив по стелі.

Рейчел зачекала, щоб побачити, чи вдарить Браян іще по чомусь. Десь за милю вона сказала:

— Браяне, ти брехав мені весь час, поки ми були одружені, та протягом року перед весіллям. Ти справді думав, що я заплющу на це очі? Скажу: «Господи, хлопче, дякую, що дбав про мене»?

Діставшись до знаку 95-ї магістралі, звідки до в’їзду лишалося ще десять миль, вона повернула.

— Розверни машину, бля, — проказав Браян.

— Навіщо?

— Щоб повернути паспорт.

— Здану пошту не можна забрати назад. Це якось пов’язано з перешкоджанням службовим обов’язкам посадової особи чи щось таке.

— Розверни машину.

— І що ти робитимеш? — Із цими словами вона несподівано для самої себе хихотнула. — Повернешся і пограбуєш пошту? Браяне, я підозрюю, що там є камери. Паспорт ти, може, й забереш, але на той час на твою сраку вже полюватимуть «Коттер-Мак-Канн», місцева поліція, поліція штату та, хай йому, ФБР, позаяк це точно буде федеральним злочином. Ти справді найбільше хочеш удатися зараз до цього варіанта?

Він гнівно зиркнув на неї з протилежного боку «рейндж-ровера».

— Зараз ти мене ненавидиш, — зауважила вона.

Браян не відвів гнівного погляду.

— Що ж, — промовила Рейчел, — ми завжди ненавидимо те, що нас пробуджує.

Він знову вдарив по стелі.

— Іди в сраку.

— Ой, милота, — сказала вона, — ти не хотів би розповісти, які ще в тебе є варіанти?

Він відчинив тильним боком кулака бардачок і витягнув звідти пачку сигарет і запальничку. Запалив сигарету і злегка прочинив вікно.

— Ти куриш? — запитала Рейчел.

— Ти ж казала про варіанти.

Вона простягнула руку.

— Дай-но мені одну.

Браян передав їй свою сигарету, запалив іншу, і вони поїхали порожньою дорогою, курячи. На мить Рейчел відчула в себе за спиною величезні крила.

— Ти можеш мене вбити, — зауважила вона.

— Я не вбивця, — відказав Браян зі стомленим обуренням — не зовсім милим, але й не образливим.

— Але якщо ти мене вб’єш, то так і не дістанеш свого паспорта. Зважаючи на те, як тобі зараз непереливки, навіть якби ти зміг випросити в когось новий паспорт, із тебе б, мабуть, здерли астрономічну суму, а тоді тебе все одно продали б «Коттер-Мак-Канн».

Вона зазирнула йому в очі й побачила, що влучила в яблучко.

— Ти більше нікому не можеш довіряти, чи не так?

Браян витрусив попіл у щілинку в вікні.

— То ось що ти мені пропонуєш? Довіру?

Рейчел похитала головою.

— Я її вимагаю.

За якийсь час він спитав:

— І в чому ж вона виявляється?

— А ось у чому: ти кілька днів бігаєш туди-сюди, як пацюк, поки за тобою всі ганяються, а тим часом ми з Хаєю та АБ вештаємося каналами Амстердама.

— Тобі подобається цей образ, — зауважив Браян.

— А тоді ти у призначений час і в призначеному місці забираєш паспорт, який я послала назад, до Штатів.

Він так сильно затягнувся сигаретою, що підпалений тютюн затріщав.

— Ти не можеш так зі мною вчинити.

Вона викинула сигарету з вікна.

— Але ж я вже так вчинила, любий.

— Я тебе визволив, — сказав він.

— Ти… що?

— Із в’язниці, яку ти побудувала для самої себе. Я, бля, роками готував тебе до цього. Якщо це не любов, то що…

— Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти мене кохаєш?! — Рейчел під’їхала до узбіччя й різко зупинила машину. — Тоді вивези мене із цієї країни, надай мені доступ до грошей і повір, що я вишлю тобі паспорт. — Вона тицьнула пальцем у повітря між ними, дивуючись швидкості, з якою розпалився її гнів, і його безмежності. — Бо знаєш що, Браяне? Інших варіантів просто, бля, не існує.

Він опустив погляд і визирнув на сіру дорогу, блакитне небо й поля, що жовтіли, нагадуючи про прийдешнє літо.

«Тепер, — подумала Рейчел, — настає момент, коли він тобі пригрозить».

— Гаразд, — промовив Браян.

— Що — «гаразд»?

— Я дам тобі те, чого ти хочеш.

— А чого я хочу?

— Вочевидь, — сказав він, — усього.

— Ні, — відповіла вона, — тільки довіри.

Він скрушно всміхнувся власному відображенню.

— Як я вже казав…